Трагічні болісні двадцяті роковини коханого чоловіка… Зізнаюся: я мало що пам’ятаю з травневих днів 2004 року. В пам"яті чомусь застрягли затяжні дощі та ще безкінечні телефонні дзвінки. Довге топтання перед чиновницькими кабінетами за різноманітними рішеннями, дозволами на поховання. (Нікому не побажаю віч-на-віч стикнутися з цвинтарною бюрократією, похоронною бухгалтерією). І наростаючий біль, який розриває душу, тіло, від якого нікуди сховатися, який неможливо втамувати. З тоскного далека долітає сумний голос Ліни Василівни Костенко «Тримайтесь… Легше уже не буде. З часом звикнете з цим жити, та біль уже нікуди не подінеться. Це назавжди»…
Через два десятиліття можу підтвердити вселенську, майже неможливу мудрість слів нашої великої поетеси. Бо в них правда кожного мною прожитого дня, в якому нічого не забулося, не перетерпілося, не притлумилося, не призвичаїлося. Травень за травнем вигоряє сліпучим світлом київський бузок, похитуються рожеві дзвоники каштанів. А я все тулюся до кам’яного човника на вічній переправі і нікуди подітися від цього ниючого постійного болю.
Не сказати щоб я дуже цього прагнула, але бувати перед публікою останнім часом мені доводиться доволі часто. Для мене це усвідомлений вибір: іти і говорити. Іти до людей. І говорити про працю Джеймса Мейса. Його страдницьку дорогу до правди, доносити голоси жертв Голодомору з 33 до нас, нині сущих. Про це на смертному ложі мене просив мій геніальний чоловік. Це важкий обов’язок повсякчас навертати людські думки і погляди на випалену криваву стерню нашої історії. Примушувати своїх слухачів думати про Україну. Переконана, що оцього «думання» можна і треба учитися в того, хто був ясновидцем української історії і через муку самоспалення прозирав наше минуле і майбутнє, кого своїм речником обрали жертви голодомору, але вчасно не дослухалися, не почули живі.
Це таки правда, що не без допомоги еміграційних і західних інтелектуалів, насамперед Джеймса Мейса, українці у 90-х роках минулого століття пережили різкий формаційний злам політичних, економічних, культурних, духовних аспектів життя. Фактично почалася швидка зміна соціокультурних основ історичної памяті цілого покоління. Але новітні державники здебільшого або не усвідомлювали суті і важливості проблеми, або діяли всупереч національним інтересам держави, підживлюючи підрадянські соціокультурні псевдоісторичні міфи. Конфлікт „націоцентрично-державницької” й „імперсько-радянської” колективних пам’ятей став не лише джерелом соціальної напруги, а й призвів до дезінтегруючи впливів на безпековий компонент самого існування України як незалежної держави. Амбівалентний стан національної пам’яті, небезпечні розриви у регіональних трактуваннях різних історичних подій – це результат не лише млявої невиразної гуманітарної політики українських владоможців, а й прямого і безпосереднього впливу нашого північного сусіда, який через інформаційні канали впливав на недоформованість на рівні колективної пам’яті історичної окремішності українського народу, розмитість уявлень про походження, тяглість та безперервність історичного розвитку. Гуманітарії били на сполох проте відсутність системності у державній політиці, непрофесіоналізм здеформували український політичний Універсум, а без усвідомлення історичної спадщини важко, а то й взагалі неможливо спроектувати своє майбутнє як народу, нації.
Цій гострій проблемі деколонізації та декомунізації історичної пам’яті українців і присвятив свою діяльність тут в Україні американський історик України Джеймс Мейс.
Це завдяки йому у четверту суботу листопада ми традиційно запалюємо свічки, згадуючи всіх невинно загиблих – відомих і невідомих. А також автора цієї об’єднавчої ініціативи – одного з перших дослідників Українського Голодомору, американця Джеймса Мейса. Саме він заклав основи нової поминальної культури, уособленої в “Свічці пам’яті”. Символіка маленької свічки була такою промовистою, рідною і практично всемогутньою, живою, що її об’єднавчий дух були не спроможні загасити ні політичні баталії, ні поляризація суспільства під час виборів. У часи випробувань – двох революцій, російсько-української війни свіча пам’яті горіла і горить як ніколи яскраво, об’єднує українських патріотів навколо непроминальних цінностей пробудженої народної свідомості. Вона уособлює не просто жалобу за полеглими під час страхітливого Голодомору 1932–33 років чи масових голодів 1921–22, 1946–47 років. Це чіткий сигнал суспільства владі, світу, самому Творцю, що воно не згодне забувати та прощати, що воно не безмовне і ніколи більше не допустить на своїй землі повторення кривавих звірств. Немислимих трагедій.
Як відомо, Джеймс працював над темою Голодомору в Українському науково-дослідному інституті Гарварду, де, зокрема, разом з Робертом Конквестом брав участь у дослідженнях для його книжки «Жнива скорботи». З 1986 по 1990 рр. був виконавчим директором Комісії Конгресу США з Голодомору, керував її повсякденною роботою й укладав проект висновків комісії. В тих висновках йшлося про те, що голод 1932-33 років в Україні був геноцидом проти українців! Це стало відкриттям світові нашої трагедії. Стало зрозуміло, що голодомори, а особливо Голодомор-геноцид 1932—33 років — центральний пункт нашої історії, її переломний пункт, практично всі наші негаразди похідні від цієї масштабної трагедії, бузувірського винищення селян, інтелігенції. Коли тотальній совковій переробці були піддані всі без винятку основи нашого життя. Відбулося омертвіння самої життєвої енергії, творчих сил народу. І це досі позначається на багатьох галузях нашого життя, всього суспільства, яке Джеймс Мейс називав постгеноцидним. Постгеноцидним не тому, що воно страждає від постійного болю, а тому, що йому вже не болить, бо пішло омертвіння всього організму. Він вважав, що в самому акті дослідження такої теми, як Голодомор, є питання моральної відповідальности, обов’язок суто морального характеру. Саме тому Джеймс Мейс обрав Україну місцем свого постійного проживання і своєю працею намагався вплинути на перебіг політичних процесів: «Мене часто запитують: чому саме я, корінний американець, і навіщо це мені було треба? Не раз мені хотілося запитати у відповідь: а що потрібно було мільйонам росіян, євреїв, вірменів, зрештою, українців у моїй далекій, Богом забутій країні — моїй Америці? Тому що американські громадяни українського походження вимагали досліджень, і мені судилася така доля, що ваші мертві обрали мене. І так само, як не можна займатися історією голокосту і не стати хоч би напівєвреєм, так само не можна займатися історією голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем».
Мейс залишив нам фундаментальні праці з проблем історії, політології, культури, мови, економіки, фінансового розвитку тощо. Протягом свого короткого життя тут, він побачив пряму загрозу змін державної політики в залежності від того хто прийшов до влади. Він усвідомлював, що ці зміни викликали у частини населення почуття розгубленості, непевності у своєму майбутньому. Замовчування найбільш важливих сторінок української історії підживлювало комплекс меншовартості, призводило до дезорієнтації українців у власному історичному минулому. Цій темі він присвятив чимало статей і колонок у газеті «День», журналах «Політична думка», «Сучасність». Його фундаментальні дослідження, глибокий аналіз, проникнення за історичну завісу минулого нині як ніколи актуальні. І як ніколи закриті для широкого кола читачів у яких з початком широкомасштабної війни неабияк зріс інтерес до рідної історії, мови, культури.
Нині мені дуже часто доводиться проводити уроки пам’яті жертв Голодомору в школах, ліцеях, бібліотеках, ліцеях, вишах під ревіння сирен повітряної тривоги, говорити про причини і наслідки Голодомору під звуки вибухи бомб і ракет у темряві бомбосховищ. Жодного разу такі зустрічі не відмінили, не скасували. Час вчергове злютувався в тугу криваву спіраль, Україна знову опинилася на смертельній межі добра і зла, світла і темряви. На межі виживання. Як важко і складно до нас приходить усвідомлення причин трагедійної історії України 20 століття з безкінечними розстрілами, репресіями, депортаціями, голодоморами. Втрата власної державності призвела не лише до мільйонів смертей, а і до важкого каліцтва національної свідомості. Треба визнати, що ми гірко помилилися, плекаючи ілюзії щодо політики новітньої ерефії. Демократія, гласність, права людини - в устах її лідерів це були лише неоковирні вузлики на маскувальній сітці за якою ховалася збочена кривава істота з "стародавнім інстинктом до пожирання інших народів" (Дж. Мейс).
Він фіксував постійну загрозу з боку північного сусіда - приховану - військову, територіальну, інформаційну, і явну - культурну, духовну, економічну експансію. "Треба відверто сказати, писав він, що нинішня Росія незалежно від орієнтації її політичних сил сприймає існування України як смертельну образу. Політична культура та історична пам"ять Росії ніколи не сприйме Україну інакше як історичну спадщину Росії. Росія для України - це край Емського указу, політична культура Росії і царської і радянської вимагала і вимагатиме постійної пильності щодо українського сепаратизму, мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини, щодо окремої від Росії української ідентичності. Не треба бути пророком щоб передбачити, що трапиться якщо Росія отримає вільну руку для своїх дій в Україні і з Україною. Спалені книжки, заборонені пісні і, врешті решт розстріляні письменники та голодні селяни".
Джеймс Мейс замислювався над самою природою цього імперського зла: «Російський експансіонізм протягом всього існування царської Росії призвів до глибокого укорінення ідеї російського месіанізму на побутовому рівні. Росіяни просто не звикли розглядати себе як націю, обмежену будь-якими державними кордонами, не звикли рахуватися з національними побажаннями інших народів, себто інородців. Російський панславізм був центром політичної культури Росії. Навіть найдемократичніші представники російської інтеліґенції ніколи не розуміли прагнення українців до свого національного самовизначення. Засліплені міфом «російської ідеї» — «ідеєю Третього Риму», імперські провідники мріяли про російську домінацію над цілим світом, марили Константинополем. Російська історіографія звикла виводити початок Росії з «матери городов русских» Києва. Якщо ж Київ — українське місто, значить, історія залишається без свого початку, і «російська ідея» неминуче зазнає великої модифікації і трансформації. За поширеною думкою — це інтелектуальна і політична катастрофа, яка може мати далекосяжні наслідки.
• У будь-якого народу існує свій національний міф. Та російський народ ніколи не розвивав націоналізм, який відмежовував би росіян від інших слов’ян. Ганна Арендт вказує на відмінність між звичайним націоналізмом та «панрухами» — панславізмом, пангерманізмом. На її думку, ця відмінність в неісторичності племінного націоналізму, який залежить від духовної місії, святого завдання і необмежений у своїй політичній, культурній та воєнній експансіях».
Необмежений — для України означає Емські укази, Валуєвські циркуляри, піски Кос-Аралу для її поетів, убитих студентів під Крутами, Розстріляне Відродження, голодомори, каземати, ГУЛАГи... І новітні «Гради», які несуть нам «русскій мір»...
То чим відрізнявся Джеймс Мейс від науковців, громадських діячів, яких я мала честь знати чи знаю? Абсолютною небайдужістю до всього, що його оточувало і з чим він стикався. До долі саду, який я з маніакальною впертістю садила під вікнами нашого будинку на Троєщині. Він сам замовив аж дві вантажівки з землею, оплатив подачу води. Тішився кожному росточку. До долі сусіда, який потрапив за грати на два роки за вкрадене в колгоспі порося. Ні, він не виправдовував крадіжку, але особисто написав до суду, пояснюючи в якій безвиході і бідності опинилася молода сім’я з маленькою дитиною і просив співчуття і людського милосердя. Хлопця випустили. Суддя прочитала листа і сказала, що легше відпустити, бо той розгніваний американець так просто не відстане. Джеймс Мейс міг щиро заплакати від фільму про Кінг Конга і розгніватися на молоду студентку, яка правдами і неправдами добивалася від нього вищого балу за якусь списану роботу. Він міг вийти на базарчик і годинами вислуховувати оповіді простих бабусь про їхнє життя. Він зачаровував своєю добротою, людяністю і непідробною співчутливістю. Якось він обмовився, що для людей совісті чужого болю не буває.
Це про нього. Джеймса Мейса. Переконана, що Боже Провидіння привело його до теми нашої найбільшої трагедії – Голодомору. Так, він видатний науковець, аналітик, прогнозист. Але насамперед людина з відкритим і люблячим серцем, який умів слухати очевидців Голодомору, який кожну біду пропустив через власне серце. І заплатив найвищу професійну ціну як історик, за право бути в святому колі тих , кого завжди пам’ятатиме Україна.
