«Густиня — це теперішнє Сенклерське абатство. Тут все є. І канал, глибокий та широкий, що колись наповнювався водою з тихого Удаю. І вал, і на валу висока кам’яна зубчаста стіна із проходами у середині та бійницями. І безліч склепів, чи підземелля, і надгробні плити, що повростали в землю між величезними суховерхими дубами, цілком можливо, самим ктитарем посадженими...», — писав Т. Г. Шевченко. У 1845 р. він, як член археологічної комісії, відвідав покинутий в ту пору Густинський монастир і був зачарований його романтичною красою, зробивши на спомин декілька акварельних замальовок.
Густинський монастир — рідкісний комплекс архітектурних пам’яток епохи Гетьманщини. Він розташований в 10 кілометрах на північ від Прилук, в долині річки Удай. Засновником монастиря був ієромонах Іоасаф. Він прийшов до Києва з Афону і якийсь час жив у Києво-Печерській лаврі. У 1600 р. Іоасаф у супроводі двох ченців відправився на Лівобережжя у пошуках зручного місця для заснування нової обителі. Після довгих мандрів ченці зупинили свій вибір на невеликому острівці під назвою Густинь, з усіх боків оточеному водою і покритому густим лісом. До 1614 р. тут вже стояли невелика дерев’яна церква Живоначальної Трійці і непоказні келії ченців. Власник тутешніх місць, князь Михайло Вишневенький, в 1615 р. видав монастирю грамоту на володіння островом та іншими місцевостями з орними землями, що знаходилися на них, лісами, ставками і іншими угіддями.
Перші споруди Густинського монастиря були дерев’яними і двічі — в 1625 і 1636 рр. — вигоряли цілком. У 1639 р. монастир відвідав київський митрополит Петро Могила. Оглянувши обитель, він розпорядився побудувати тут велику кам’яну церкву і особисто поставив хрест на місці передбачуваного будівництва. У 1641 р. в підмурок майбутнього храму заклали перший камінь, а через три роки Троїцький собор вже був освячений.
«...Ми відправилися на поклоніння в монастир неподалік від міста, що називалося Кустині Трійця [Густинський Троїцький], тобто монастир на честь Трійці..., — писав Павло Алеппський, що відвідав у 1654 р. Прилуки і Густинський монастир. — Він відстоїть від міста близько на одну велику милю. Його блискучі куполи видно на значній відстані. Куполів на святій церкві п’ять: вони стоять разом, у вигляді хреста, середній більший за інші. Довкола церкви йде навіс з ґратами і трьома дверима, над якими три куполи, розташовані паралельно. Ми увійшли до святої церкви. Її іконостас приводить у подив глядача, бо ні величний іконостас Св. Софії, ні печерський — обидва не можуть порівнятися навіть з малою часткою повної досконалості цього іконостасу. Коли монастир згорів певний час тому, — а тоді вже розповсюдилася слава про любов господаря молдавського Василя до побудови церков і монастирів і про щедрі його пожертвування, — то настоятель і ченці поспішили до Василя і просили у нього пожертвувань і милостині, щоб він допоміг їм і відбудував для них монастир від своїх щедрот. Він цілком виправдав їх надії і дав їм золота, скільки вони просили, на побудову монастиря. Повернувшись, вони побудували монастир на цьому місці, кажучи: «це місце є найкращим для нас». Коли до відома царя Олексія, государя Москви, дійшла звістка про те, що зробив Василь воєвода, то і він також прислав їм 1500 золотих на розпис і позолоту іконостасу, на прикрашення його благоліпних ікон і піднесення його цінності. Тепер він найкращий за всі інші, бо досі ми не бачили нічого кращого і красивішого за його позолоту і живопис».
Густинський монастир був одним з центрів української книжності. Тут у середині XVII ст. був створений знаменитий Густинський літопис, що оповідає про події «від створення світу» до початку XVII ст.
Нова пожежа 1671 р. знищила майже всі споруди монастиря, за винятком Успенської і Петропавловської церков. У 1674 р. на пожертвування гетьмана Івана Самойловича почалося будівництво нової будівлі Троїцького собору — величного, п’ятиглавого, в стилі раннього українського бароко. Через рік архієпископ чернігівський Лазар Баранович освятив новозбудований храм.
Кінець XVII — перша половина XVIII ст. — часи розквіту Густинського монастиря. Гетьмани і козацька старшина щедро наділяли його землями, селами і хуторами. До середини XVIII ст. монастир володів трьома тисячами десятин землі, трьома тисячами селян і за розмірами своїх багатств поступався в Україні тільки Києво-Печерській лаврі. Але в 1793 р. Густинська обитель була ліквідована.
Більш ніж півстоліття монастир простояв покинутим, поступово руйнуючись, поки в 1843 р. завдяки архієпископу полтавському Гедеону не було ухвалено рішення про відновлення в ньому чернечого життя. Головні споруди обителі відновили на кошти князів Рєпніних, що вибрали Густинський монастир у якості фамільної усипальниці роду Репніних-Волконських. Тут в 1845 р. був похоронений генерал-губернатор Малоросії князь Н. Г. Рєпнін.
Невеликий двір обителі (200х150 м) обнесений кам’яними стінами, побудованими в 1672-1708 рр., з трьома надбрамними церквами — Петропавлівською, Єкатеринінською і Миколаївською. Головний храм монастиря, Троїцький собор (1672— 1676 рр.), є одним з самих довершених зразків раннього українського бароко. Храм вінчають куполи на круглих всередині і восьмигранних ззовні барабанах грушовидної форми з декоративними ліхтариками і главками. У соборі, зліва від іконостасу, знаходиться знаменита ікона Густинської Божої Матері.
У 1924 р. комуністи закрили монастир. До війни в його стінах розміщувалася дитяча колонія. У 1943 р., під час німецької окупації, тут було дозволено оселитися черницям ладинського Покровського монастиря. У перші роки після війни монастир ще продовжував діяти, хоча частину будівель зайняв психоневрологічний диспансер. А в 1959 р. черниць виселили остаточно. Лише в 1993 р. в Густинській обителі відродилося чернече життя. Нині це діючий жіночий монастир. За останні десять років були відновлені всі основні споруди стародавньої обителі.
