Лемки — українська етнографічна група, яка історично проживала на північному боці гребеня Карпатських гір. Традиційна область лемків тягнеться від річки Попрад до річки Сян. Нині майже вся ця територія знаходиться на території Польщі. Лише південна частина Лемківщини входить до складу Закарпатської області України. Звідси, із Закарпаття, беруть свій початок більшість шедеврів лемківської дерев’яної архітектури.
Лемківський тип дерев’яних церков з очевидними ознаками впливу готичної архітектури виник в XVIII ст. і набув значного розвитку в XIX ст. Лемківські церкви зберігають традиційну для української народної архітектури тричастинність, але перекриття зрубів втрачають тут рівновагу, поступаючись місцем динамічному наростанню висоти зі сходу на захід. До прямокутного головного нефа зі сходу примикає невелика багатокутна апсида, із заходу — бабинець з високою баштою-дзвіницею. Ця башта, увінчана барочними куполами, є найбільш характерною стилістичною особливістю лемківської дерев’яної архітектури. Цікаво, що форма, подібна барочним баштам лемківського типу, ніде в світі більше не зустрічається, проте на Лемківщині існує в різноманітних варіантах.
В даний час в Закарпатті зберігся лише один дерев’яний храм лемківського типу — Михайлівська церква з села Шелестова, перенесена в 1927 р. в Мукачеве. З 1976 р. вона знаходиться в обласному музеї народної архітектури і побуту Закарпаття в Ужгороді. Інший лемківський храм, Покровську церкву із закарпатського села Канора, можна сьогодні побачити в Київському музеї народної архітектури і побуту України. Ще три закарпатські лемківських церкви з сіл Глинянець, Медведівці та Обава в 1929-1931 рр. перевезли до Чехії; церкву з села Медведівці в даний час можна побачити в Празі, на горбі Петржін.
Прості та чіткі форми є характерними для лемківської церкви з села Канора (1792 р.). Загальноукраїнська тризрубність поєднується тут з абсолютно лемківською мальовничістю барочних куполів та асиметрією архітектурних мас. Стрімкий зліт в небеса виражено в кожній з трьох башт церкви по-своєму, власними художніми методами, динаміка наростання висоти на рідкість є енергійною. З цими баштами, які рвуться до небес, контрастує широка приземиста галерея-опасання, яка об’єднує всі три склепіння в єдине ціле. Вона сприймається як символ нижнього світу, тоді як в стрімкому зльоті башт вгадується порив людського духу, який прагне до гірських висот, до небес, до Бога.
Михайлівська церква з села Шелестова (1777 р.) є найбільш характерним зразком лемківських храмів. Академік Ігор Грабар називав її найкращим зразком дерев’яної архітектури Закарпаття. «Центральний в основі план говорить про її східне походження, — відмічає історик архітектури І. І. Піп, — дзвіниця — про зв’язки із західним мистецтвом, шатрові багатоярусні дахи над нефом і вівтарною частиною пов’язують її з бойківською архітектурою північних Карпат. Здавалося б, що в результаті такого з’єднання повинно виникнути щось еклектичне, позбавлене будь-якої художньої цінності. Але народні архітектори знайшли гідний здивування синтез сучасності і традиційності, об’єднавши національні засоби української народної архітектури з барочними».
Шелестовську церкву відрізняють легкість та стрункість, яких немає в жодній споруді цього типу. Виняткова динамічність образу створюється за рахунок поступового наростання частин: від вівтаря, через центральний верх до стрункої башти-дзвіниці з широкою галереєю-опасанням, барочними перехопленнями куполу та ажурними арочками в основі ліхтарика, які несуть ознаки стилю рококо.
В інтер’єрі храму зберігся іконостас майстерного різьблення. Колись його прикрашали ікони видатного закарпатського живописця XVII ст. Іллі Бродлаковича-Вишенського. Частина з них — «Архангел Михайло», «Святий Микола», «Богоматір Одігітрія» — зберігається в Ужгородській картинній галереї. Зараз в іконостасі храму можна бачити ікони XVIII ст., перевезені з села Колочави Межигірського району.
