З-поміж всесвітньо відомих храмів Софійський собор у Києві є одним з перших за художньою досконалістю, красою, величчю та масштабами. Навіть відомий мандрівник Павло Алеппський, який бачив Софію Київську в XVII столітті — не найкращі для неї часи, — сказав, що «розум людський не здатен її осягти». І абсолютно справедливі слова першого митрополита Русі Іларіона, промовлені ним у проповіді, виголошеній, ймовірно, при освяченні собору в 1032 р.: «Церква чудова і славна всім окружним країнам, іншої ж не знайдеться у всіх землях від сходу до заходу».
Будівництво Софійського собору почалося під час князювання Ярослава Мудрого, не раніше 1017 р. і не пізніше за 1019 р. Храм був споруджений на місці битви киян з печенігами, що закінчилася повним розгромом кочівників. «Цією поразкою знищена та орда і після не турбувала вже Росії. На спомин про цю знамениту перемогу Ярослав на полі битви заснував прекрасну церкву кам’яну на честь святої Софії», — писав митрополит Євгеній Болховітінов. Спочатку Софія Київська була дерев’яною, і лише декілька років потому Ярослав Мудрий почав зводити на її місці монументальний кам’яний храм.
Храм затьмарив собою все, що було створено на давньоруській землі у попередні епохи, і не був перевершений у подальші століття. Він був головним релігійним, суспільно-політичним і культурним центром Київської держави. Тут відбувалися церемонії «посаження» великих київських князів, біля стін храму збиралося київське віче, тут велося літописання і розміщувалася перша на Русі бібліотека. В одному з нефів собору була влаштована великокнязівська усипальня, де поховані київські князі Всеволод Ярославич, Ростислав Всеволодович, Володимир Мономах. А на внутрішніх стінах храму збереглося близько трьохсот графіті — написів і малюнків, що відносяться до XII—XIII ст. Надряпані киянами того часу, вони оповідають про побутове і суспільне життя, в них згадуються імена Ярослава Мудрого, його синів Всеволода і Святослава, Володимира Мономаха, єпископа Луки Білгородського, воєводи Ставра Гордятинича.
Сьогодні до Софійського собору з усіх боків підступають багатоповерхові будинки. Але навіть в їх оточенні силует храму не втрачає своєї величі і потужності. Можна уявити, яке враження він справляв у давнину, на тлі невисоких дерев’яних будинків стародавнього Києва!
Будівельна техніка і архітектурні форми собору відображають традиції столичної візантійської архітектури. Проте порівняння Софійського собору з сучасними йому візантійськими пам’ятками свідчить про те, що прямих аналогій ні в Константинополі, ні в інших візантійських містах немає. Проведені дослідження показали, що задум собору належить одному архітектору, який розробив модель храму, а потім реалізував цей проект. Швидше за все, він був греком, що приїхав з Константинополя на чолі будівельної артілі. У Києві перед візантійськими майстрами поставили завдання, з яким їм не доводилося стикатися у себе на батьківщині: їм належало звести величезний храм, покликаний стати архітектурним символом не тільки княжої столиці, але і всієї величезної держави, що утворилася на землях Східної Європи під скіпетром київських князів. Храм повинен був служити для урочистих церемоній за участю княжого і єпископського дворів і вміщати велику кількість людей. Роботи подібного розмаху неможливо було здійснити силами одних тільки наїжджих майстрів, а це дозволяє думати, що до справи були залучені і місцеві будівельники.
Грецькі майстри привезли з собою численні капітелі, карнизи і інші мармурові деталі — адже на українських землях не було мармуру. Але везти стовбури крупних колон було дуже складно, і тому замість прийнятих в Константинополі мармурових колон довелося ставити цегляні стовпи, що відразу ж різко змінило характер інтер’єру. Карнизи, парапети, хор і підлоги, які у Візантії робили з мармуру, виготовили з місцевого сланцю (червоного шиферу), що має гарний малиново-фіолетовий колір і, мабуть, що нагадував візантійським майстрам улюблений в їх країні пурпур. Окрім шиферних плит, для оздоблення підлог використовувалася поливна керамічна плитка.
Величезні розміри собору справляли на сучасників незабутнє враження. Первинна ширина храму складала 55 м, а довжина (без апсид) — 37 м (нині довжина — 29,5 м, ширина 29,3 м, а разом з галереями — відповідно 41,7 і 54,6 м). Але ця монументальна споруда, викладена з рожевої плінфи, зовсім не пригнічувала глядача! Масу собору полегшували відкриті галереї, які немов пов’язували храм з навколишнім простором, з природою, робили його більш доступним і людяним. Чим вище, тим стрімкіше наростали об’єми, сходами підіймаючись до завершення — центрального куполу на високому барабані. Фасади цієї дивно гармонійної і монументальної споруди були прикрашені орнаментами з цегли, поставленої на ребро і «втопленої» в кладку будівлі, а також фресковим розписом. Фрагменти фресок і зараз ще можна побачити біля північного і південного входів, а також деяких інших місцях.
Як повідомляє «Повість минулих літ», в Софійському соборі князь Ярослав Мудрий зберігав свою легендарну бібліотеку: «Ярослав же любив книги і, багато їх написавши, поклав в церкві Святої Софії, яку створив сам. Збагатив її золотом, сріблом і начинням церковним...». Ця бібліотека, як вважають деякі дослідники, дотепер зберігається десь в підземеллях Софії Київської. Саме тут, в стінах собору, знаходилася перша на Русі школа. Саме тут був влаштований скрипторій — приміщення, в якому ченці переписували і перекладали книги. І саме тут в 1054 р. знайшов свій останній спочинок у мармуровому саркофазі засновник собору — князь Ярослав Мудрий. Окрім нього, у Софійському соборі були поховані князі Ізяслав Ярославич (убитий в 1078 р.), Всеволод Ярославич (помер у 1093 р.), Ростислав Всеволодович (загинув у 1094 р.), Володимир Мономах (помер у 1125 р.).
За свою багатовікову історію собор пережив безліч знегод: напади ворогів, пограбування, пожежі, часткові руйнування. Храм багато разів розоряли не тільки зовнішні вороги, але і російські князі.
Князь Мстислав, син Андрія Боголюбського, що захопив Київ у 1169 р., пограбував ризницю собору, вивіз дорогоцінні ікони, ризи, книги і навіть зняв дзвони. У 1204 р. його «подвиг» повторив князь Рюрик Ростиславич Смоленський, який зідрав оклади з ікон і викрав дорогоцінне начиння собору, книги і навіть одіяння стародавніх київських князів, що зберігалося в храмі. Новим ударом стало нашестя Батия. У 1240 р. татари, що вдерлися в місто, за словами митрополита Євгенія Болховітінова, «шукали скарбів не тільки в коморах, але і в стінах церков і в самих трунах князів». В результаті погрому Батия храм позбувся крівлі і довгі роки стояв просто неба. Від негоди стіни почали тріскатися, пошкоджений собор поступово руйнувався. Звалилася верхня частина будівлі, величезна тріщина перетнула всю вівтарну частину. Перша часткова реставрація собору була проведена тільки в кінці XIV ст. Але лише в 1640-х роках митрополит Петро Могила, що заснував при Софійському соборі чоловічий монастир (згодом ліквідований), вперше за багато років повністю відреставрував храм, запросивши для проведення робіт італійського архітектора О. Манчіні. На той час собор вже знаходився в глибокому занепаді.
Спочатку він мав класичні «візантійські» романські форми і був, як вважають деякі дослідники, 25-купольним (за іншими даними — 13-купольним). З приводу багатокупольності Софії Київської точилося безліч суперечок, робилися спроби пов’язати цей феномен з традиціями «язичницької дерев’яної архітектури» (якого, втім, не існувало). «З такими поглядами наразі немає необхідності навіть сперечатися», — справедливо відзначає відомий дослідник середньовічної архітектури П. А. Рапопорт у книзі «Архітектура Стародавньої Русі». Багатоглавість київського собору пов’язана з реальними умовами будівництва і продиктована виключно практичним завданням: вікна барабанів куполів дозволяли освітити обширні хори, призначені для урочистих церемоній. І не міфічні «язичницькі споруди» лежать в основі багатоглавих храмів Східної Європи: Софія Київська стала їм зразком для наслідування.
Фасади храму не були обштукатурені, їх прикрашали декоративні ніші, орнамент, живопис. Ще у 1651 р., зважаючи на малюнки голландського художника А. ван Вестерфельда, собор зберігав свої первинні форми. У подальші часи він неодноразово змінював свою зовнішність, обростаючи прибудовами і надбудовами. Дванадцять стародавніх куполів були розібрані. У 1685-1707 рр. храм був ґрунтовно перебудований у формах бароко, були споруджені шість нових куполів. Тоді ж були надбудовані другі поверхи над зовнішньою галереєю, а п’ять центральних куполів одержали грушовидну форму, характерну для епохи українського бароко XVII-XVIII ст. На східному і західному фасадах собору були споруджені фігурні фронтони, а вікна одержали пишні барочні лиштви. Через майже півстоліття, у 1744-1748 рр., при митрополиті Рафаїлі Заборовському, фронтони і барабан центрального куполу прикрасив ліпний орнамент. Тоді ж були встановлені новий іконостас і срібні царські брами. У соборі зберігалася чудотворна ікона Любецької Богоматері і мощі священомученика Макарія, митрополита Київського, вбитого 1 травня 1497 р. татарами в селі Стріголове, по дорозі з Вільно до Києва.
Внутрішній простір залишився майже не зачепленим пізнішими переробками. Переступивши поріг храму, глядач потрапляє у внутрішній простір — високий, урочистий, де серед химерної гри світла і тіні мерехтять стародавні мозаїки і переливаються багатоколірні фрески. Дальні кути собору тонуть в напівтемряві. Центр, підкупольний простір, залито яскравим світлом, що ллється в отвори світлового барабана головного куполу. А прямо назустріч тому, хто входить з напівтемряви, виходить Богоматір в яскраво-блакитному одязі, в м’якому золотому мерехтінні, із здійнятими руками — «Богоматір Непорушна Стіна», захисниця киян у лиху годину татарського нашестя. У 1240 р., увірвавшись до Києва, татари довго і безуспішно били тараном в стіну собору, в якому сховалася безліч киян. Били якраз з тієї сторони, де поміщалося величезне мозаїчне зображення Богоматері. І стіна встояла...
Високо з-під куполу дивиться суворий образ Пантократора — Христа-Вседержителя. Образ Христа немовби ширяє у висоті, завершуючи складну багатоколірну мозаїчну композицію. Нижче, по чотирьох сторонах світу, розташовані фігури чотирьох архангелів, а ще нижче — постаті дванадцяти апостолів.
Спочатку вівтарна частина собору від склепінь до підлоги була покрита мозаїчними картинами, виконаними на золотому мозаїчному фоні. Мозаїки Софійського собору в Києві відносяться до видатних витворів середньовічного монументального мистецтва. А мозаїчні композиції «Богоматір Непорушна Стіна» і образ Богоматері з деісусного чину відносяться до кращих образів Богоматері в світовому мистецтві.
Колись серед розписів собору знаходилися портрети членів сім’ї князя Ярослава Мудрого, але вони практично не збереглися. Крім того, західна стіна собору в XVII ст. звалилася і після відновлення була покрита більш пізніми розписами. Що ж, князі, царі і президенти не вічні. А Богоматір Непорушна Стіна, як і раніше, осяяла свій народ здійнятими до неба руками...
«Вікном у зниклий світ» є фрески сходових башт, сходинки яких ведуть на хори. На відміну від храмових, вони присвячені не релігійним, а світським темам. Тут можна побачити побутові і жанрові сценки з життя Константинополя і Києва епохи Ярослава Мудрого: іподром з публікою, суддями і імператором в окремій ложі; ляльковий вертеп; забави — скоморохи, ряджені, борці, танцюристи, дударі, органіст; полювання на ведмедя; вихід княжни з палацу.
Мозаїки і фрески Софійського собору були покликані відігравати важливу роль: вони є немовби «Біблією для безграмотних». Адже Русь тільки-тільки була похрещена, і церква надавала величезне значення образотворчому мистецтву — розписи храму неначе пояснювали неофітам сутність християнської релігії і моралі, оповідали події Старого і Нового завітів. Ця роль образотворчого мистецтва несподівано знайшла відображення і в наші дні, коли проблема широкої євангелізації, на жаль, знову постає зі всією гостротою. Система мозаїчного і фрескового розпису Софійського собору покликана відобразити в образах мистецтва ідею вічного єднання Христа зі своєю Церквою, Богоматір’ю, пророками і апостолами, євангелістами і мучениками. Ну і з нами, звичайно, — якщо ми того захочемо...
