Головний архітектор Києва, академік ПАМ (з 1892 р.), один з фундаторів і директор (1901-1911 рр.) Київського художнього училища1. Народився у Царському Селі, навчався в ПАМ, яку закінчив 1871 р. з великою срібною медаллю. 1872 р. переїхав до Києва, де очолив спорудження броварні (вул. Фрунзе, 41; нині ЗAT «Пивзавод на Подолі»). Для молодого архітектора це грандіозне будівництво (з залученням чималої кількості робітників і зведенням значних за розмірами цехів) стало школою майстерності й виробничого досвіду.
У 1873 р. В. Ніколаєва призначили головним архітектором Києва, яким він залишався до 1887 р. Як і його попередники на цій посаді, він не лише створював власні будівлі, а й втілював у життя проекти інших архітекторів. За висловом періодичної преси початку XX ст., головний міський архітектор спорудив у Києві ціле «місто» з монументами, лікарнями і притулками, приватними особняками, прибутковими будинками, церквами і театрами.
1 Далі у тексті — КХУ.
З 1880 по 1910 рр. В. Ніколаєва неодноразово обирали до київської міської Думи, де він очолював будівельне відділення. Він також керував архітектурним відділом Київського відділення Імператорського російського технічного товариства та Міським кредитним товариством, мав власне архітектурне бюро, належав до великої кількості товариств і громадських організацій, зокрема Комітету з реставрації фресок Кирилівської церкви (1883 р.), Попечительського комітету дитячих притулків та опікунського комітету Олександрівського училища, очолював Київське літературно-артистичне товариство (1895-1904 рр.). Академік В. Ніколаєв взяв участь у заснуванні КХУ (для якого у 1901-1902 рр. на вулиці Воровського, 34 спорудили спеціальне приміщення), директором якого залишався до 1911 р. Вихованцями училища були такі відомі архітектори і скульптори, як А. Архипенко, І. Кавалерідзе, А. Петрицький.
В. Ніколаєв з родиною мешкав на вулиці Ярославів Вал, 23 (його колишній будинок було знесено у 1980 р.). У 1880-х роках архітектор перебрався на Липки (спочатку на вулицю Шовковичну, 5, потім — Лютеранську, 10-а) і до кінця життя жив неподалік храму Святого Олександра Невського, церковним старостою якого був. Старший із чотирьох синів В. Ніколаєва — Іполит — також був київським міським архітектором та викладав у КХУ. Другий — Леонід — став видатним піаністом і музичним педагогом. В. Ніколаєв похований на Аскольдовій могилі (могилу було знищено у 1930-х роках). З 1983 р. ім’я видатного архітектора носить одна з вулиць київського масиву Троєщина.
Перебуваючи у 1875-1898 рр. на посаді Київського єпархіального архітектора, В. Ніколаєв керував будівництвом понад ста храмів. З 1876 р. йому довелося рятувати недобудований київський Володимирський собор, у якого десять років перед тим тріснули арки та склепіння. Після завершення будівництва у 1896 р. В. Ніколаєва нагородили орденом Святого Володимира IV ступеня і спадковим дворянством. Як архітектора пам'ятника Б, Хмельницькому (1888 р.) В. Ніколаєва було поставлений перед дилемою: у стислі строки за мінімальні кошти спорудити «пристойний» монумент. Архітектор блискуче вийшов з цієї ситуації, зробивши лаконічнішим і дешевшим помпезний проект скульптора М. Мікешина: замість суцільної брили постамент пам’ятника склали з невеликих кам’яних квадрів. В. Ніколаєву також довелося очолити спорудження київського Оперного театру (1896-1901 рр., архітектор В. Шретер); його фаховий досвід прислужився у спорудженні численних благодійних закладів. На кошти київського купця М. Дегтярьова він спорудив «богодільню» для людей літнього віку та дитячий притулок (1900-1902 рр., вул. Дегтярівська, нині на цьому місті військова частина). В. Ніколаєв також спорудив корпуси Олександрівської та Єврейської лікарень (нині Жовтнева та Обласна лікарні). Загалом у Києві за участі В. Ніколаєва було споруджено та перебудовано 6 доброчинних лікувальних закладів та 7 дитячих притулків, 18 храмів, два навчальні заклади — Третю гімназію на Подолі (архітектор О. Шілле, вул. Покровська, 1) та Духовну академію (1883 р., Контрактова площа).
Пам'ятник Богдану Хмельницькому у Києві. Листівка XIX ст.
Для здешевлення будівництва В. Ніколаєв застосовував міцну та гарну жовту цеглу київського виробництва, відмовившись від тинькування зовнішніх стін. Замість гіпсової неоренесансної ліпнини (модної у попередні десятиліття) головний київський архітектор почав використовувати випалену кераміку-теракоту, яку продукував на власному заводі. Такі вимушені нововведення (зокрема, оголені цегляні стіни), спричинені хронічною нестачею грошей у міському бюджеті, скоро ввійшли в архітектурну моду Києва.
В. Ніколаєв працював у кількох архітектурних течіях. Його ранні споруди позначені романськими рисами. Згодом у церковній архітектурі він використовував неовізантійський (або неоросійський) стиль. Так оформлено київські храми Благовіщенський, Олександро-Невський, Стрітенський та інші. У Києво-Печерській лаврі архітектор у 1893-1895 рр. спорудив одну зі свої кращих культових будівель — Трапезну церкву з 20-метровою банею, яка, як і Софійський собор у Константинополі, не мала опорних стовпів. У 1896 р. за участі імператора Миколи II у Покровському монастирі (пров. Бехтєрєвський, 15) за проектом В. Ніколаєва було закладено Миколаївський собор — найбільший київський храм, завершений 1911 р. У 1884 р. за проектом В. Ніколаєва спорудили Вознесенську церкву на Байковому кладовищі. Один із задумів архітектора — найвища в Києві дзвіниця Троїцького Іонівського монастиря (107 м) на Звіринці — лишився невтіленим через брак коштів і смерть зодчого.
Однією з перших споруд архітектора стала будівля театру француза Бергоньє, який здавав його в оренду трупам, що приїздили на гастролі (1875 р., вул. Б. Хмельницького, 5, нині Національний академічний театр російської драми ім. Л. Українки).
У 1882 р. В. Ніколаєв спорудив у неороманському стилі будинок Купецького зібрання (нині Національна філармонія). Скромно декороване ззовні, усередині Зібрання мало залу з чудовою акустикою, оздоблену. дерев’яною колонадою коринфського ордера.
В. Ніколаєв керував будівництвом готелів «Англійський», «Готель-де-Франс» та «Національ» (усі — 1870 р., вул. Хрещатик, 8, 30, 47), готелю «Бель-вью» (вул. Володимирська, 38).
Фахова підготовка та досвід, набутий під час спорудження численних будівель, давали змогу В. Ніколаєву будувати не лише недорогі громадські та соціальні споруди, а й розкішні особняки у різноманітних архітектурних стилях — візантійському та російському (1888—1889 рр., бул. Шевченка, 36, вул. Володимирська, 43, в останньому нині посольство Південної Кореї), ренесанс (вул. Хмельницького, 33).
Особняк «цукрового короля» Ф. Терещенка (архітектор А. Гун, 1877 р., вул. Терещенківська, 9, нині Музей російського мистецтва) В. Ніколаєв у 1882 р. перебудував, надавши йому вигляду палацу з фасадом у стилі «неогрек»: з рустованими стінами, пілястрами та ліпними пальметами, лев’ячими маскаронами, портиком доричного ордера. Дві постаті каріатид підтримують балкон з античним парапетом. За проектом В. Ніколаєва до первісної будівлі А. Гуна було прибудовано і спеціальне приміщення для картинної галереї Ф. Терещенка.
У подібному стилі «шляхетної врівноваженості» В. Ніколаєв спроектував і особняк родини Симиренків (1899 р., вул. Десятинна, 9, нині посольство Великої Британії).
Будинку промисловця С. Лібермана (1879 р., вул. Банкова, 2, нині Спілка письменників України) архітектор надав вигляду неоренесансного палацу. Для більшої урочистості на головному фронтоні, оздобленому «під руст», було споруджено парадні сходи, прикрашені тумбами з полірованого граніту. Огорожу особняка з ажурними ґратами та величною брамою також було створено за ескізами В. Ніколаєва. Інтер’єр палацу прикрашали мармур, ліплення стель та карнизів, різьблені дерев’яні деталі, кований метал та інкрустований паркет. У колишньому палаці збереглися різні за розміром, кольором і стилем художні кахляні груби.
Неподалік розташовано двоповерховий особняк промисловця М. Гальперіна в стилі «ренесансного венеційського палаццо» (1899 р., вул. Грушевського 18/1, нині приміщення постійних комісій Верховної Ради). Стіни першого поверху оздоблено рустом та орнаментальним фризом, другого — колонами з іонічними капітелями. Увінчує споруду карниз, винесений на консолях. Інтер’єри особняка також вирізнялися розкішним палацовим вирішенням. Тут містилися житлові приміщення, контори і правління цукрових заводів М. Гальперіна.
Поряд розміщується колишній особняк підприємця М. Зайцева у стилі «неогрек» з фасадами, декорованими пілястрами, меандрами1 навколо вікон, невеликими фронтонами та парадними дверима, оздобленими за ордерною схемою (1897 р., вул. Грушевського, 20, нині відомче приміщення). У парадних приміщеннях збереглися ліплення стель і карнизів, кахляні груби.
Двоповерховий особняк М. Драгомирова — командувача Київського військового округу (1891 р., вул. Грушевського, 32, нині посольство КНР) є стриманішим, ніж попередні будинки. Його мурований цегляний фасад у стилі ренесанс декоровано пілястрами, карнизом, ризалітом, з балконом над парадними дверима. Фасадна ліпнина зображує «мілітарну» символіку — шоломи, обладунки, зброю, лаврові вінки. До 1999 р. будівлю оточували ковані металеві ґрати, від яких збереглися брама та хвіртки.
Окрасою київського району Липки є «Шоколадний будинок» купця С. Могильовцева у стилі «венеційського ренесансу», пофарбований у брунатний колір з численними скульптурними оздобами (гірляндами з квітів і фруктів, левиними маскаронами), який дійсно нагадує шоколадний торт (1899 р., вул. Шовковична, 17). Вхід до палацу прикрашає монументальний портал, облямований півколонами, що підтримують фриз та фронтон. Багата ліпнина над вікнами другого поверху зображує жезли покровителя торгівлі — римського бога Меркурія, що символізувало заняття власника будинку. Приміщення особняка були виконані у різних історичних стилях: їдальня — у готичному, кабінет — у бароко; сходи — в ампірі; зали — у російському та мавританському; кілька інтер’єрів були модерновими. Отже, гості й мешканці особняка, проходячи ним, тішилися різноманітністю і розкішним оформленням: розписами стін, дзеркалами, ліпниною, мармуровими підвіконнями, різьбленими дверима з латунною фурнітурою, люстрами та бра.
1 Меандра — декоративна безперервна спіраль; формує декоративний мотив, що повторюється. Характерний для мистецтва Давньої Греції.
Будинок Р. Штейнгеля за проектом В. Ніколаєва було перебудовано на кшталт готичного замку (1877-1879 рр., вул. Воровського, 27, нині Інститут травматології та ортопедії). Його прикрашали вежа та фортечні зубці, стрілчасті вікна та двері, вітражне скло, водночас інтер’єри з розкішними мармуровими і кахляними камінами мали модний неоренесансний вигляд.
Ще один двоповерховий цегляний будинок, спроектований В. Ніколаєвим для К. Сорокіної, зберігся на Подолі (вул. Братська, 1/9). На відміну від палаців «цукрових королів» на Липках, він набагато скромніший, хоча теж оформлений у реонесансному стилі. У цьому будинку в 1898-1914 рр. орендував помешкання відомий археолог, один із засновників Київського міського музею В. Хвойка.
За своє життя В. Ніколаєв спроектував таку велику кількість споруд, що під час проведення його персональної виставки у ПАМ відвідувачі були вражені. Далеко не всі з них є архітектурними шедеврами, проте треба віддати належне творчому запалу та енергійності цього зодчого, завдяки якому ми бачимо Київ таким, яким він є нині.
