Художник-монументаліст1, засновник і лідер мистецької групи «бойчукістів». Народився в с. Романівці на Поділлі (нині Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.) у багатодітній родині. Сільський учитель, помітивши здібності Михайла, звернувся через газету з проханням допомогти здібному хлопцю. На це оголошення відгукнувся художник Ю. Панькевич, який 1898 р. допоміг Михайлові вступити до Львівської художньої школи.
За підтримки Наукового товариства ім. Т. Шевченка (членом якого М. Бойчук був з 1912 р.) і «Товариства для розвою руської штуки» художник стажувався у Віденській та Мюнхенській академіях мистецтв. Його навчання у Краківській академії мистецтв (1899-1905 рр.) дало змогу ознайомитись із досягненнями європейської культури — модерну («сецесії»), символізму та експресіонізму; участь у діяльності Української громади у Кракові допомогла усвідомити проблеми українського мистецтва.
1 До творів монументального мистецтва належать скульптура та живопис, які доповнюють архітектуру будівель, призначені для огляду скупчення глядачів і мають значні розміри. Від інших видів зображувального мистецтва відрізняються специфічними матеріалами, засобами виразності та певною декоративністю.
1908 р. художник за сприяння митрополита Андрея Шептицького1 поїхав до Парижа, де познайомився з творчістю видатних реформаторів мистецтва — імпресіоністів Сезана, Ренуара та Пікассо. М. Бойчук оселився у будинку, де мешкали польські та українські художники, зокрема три Софії — Налепинська, Сегно та Бодуен де Куртене. Саме тоді він створив групу «Renovation Byzantine» («Відродження Візантії»), до якої ввійшли його дружина С. Налепинська, художниці С. Сегно та Бодуен де Куртене; вихованці Краківської академії мистецтв М. Касперович, Є. Бачинський, Я. Леваковська, Г. Шраммувна, Й. Пеленський. У майстерні Бойчука його сподвижники виготовляли все — від пензлів та підрамників до липових іконних дощок та фарб. Разом вони творили станкові твори, опановували техніки середньовічного фрескового живопису.
1910 р. «бойчукісти» з успіхом експонували свої роботи у паризькому художньому «Салоні незалежних». Відомий тогочасний критик Г. Аполлінер вказав на оригінальність ідей «неовізантиністів». Перебуваючи у 1910-1911 рр. разом з С. Налепинською і М. Касперовичем в Італії, М. Бойчук вивчав мистецтво «проторенесансу» — прийоми й методи створення фресок та живопису темперою.
Основними принципами діяльності «неовізантиністів» були колегіальність творчості (коли великі за розмірами твори створювали спільно, а імена авторів, як і стародавніх іконописців, залишались анонімними); орієнтація на візантійське, давньоруське та середньовічне українське мистецтво XVII-XVIII ст. як еталона творчості у руслі авангардного європейського мистецтва зі спрямованістю проти традицій академізму.
Творчі пошуки М. Бойчука нагадували фрески відомого мексиканського художника-монументаліста Д. Рівери2. Модерне мистецтво обох художників з європейською освітою засновувалось на традиціях їхніх національних мистецтв. З Ріверою Бойчук зустрівся у Москві 1927 р., куди мексиканський художник-комуніст приїхав на святкування 10-ї річниці Жовтневої революції. Синтетичний стиль М. Бойчука передбачав створення великих настінних розписів, у яких площинність та узагальнення зображень (характерні для візантійського мистецтва) поєднувались з колористикою українського іконопису та народної картини.
1 Андрей Шептицький (1865-1944 рр.) — граф, меценат, митрополит Української греко-католицької церкви. Підтримував діяльність українських просвітницьких організацій, заснував 1905 р. Український національний музей у Львові, до якого передав одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Надавав стипендії молодим митцям для одержання європейської освіти.
2 Дієго Рівера (1886-1957 рр.) — мексиканський художник-монументаліст. У своїй творчості використовував прийоми як європейського середньовічного фрескового живопису, так і кубізму та модернізму.
Повернувшись до Львова, художник (на той час знавець не лише теорії, а й практики іконопису і фрескового живопису) з 1910 р. працював реставратором у заснованому Андреем Шептицьким Національному музеї. Головним видом мистецької діяльності Бойчука у цей час стало релігійне малярство. Він розписав каплицю Дяківської бурси у Львові, церкву василіанського монастиря с. Словіта; створив композиції «Пророк Ілля», «Голова Спасителя», «Таємна вечеря», «Голова янгола» та ікону «Покрова Богородиці», в якій зобразив митрополита Андрея Шептицького. Ці твори були не простим наслідуванням старих майстрів. У них відбилося прагнення переосмислити давні сюжети з позицій мистецтва XX ст. Так, пророк Ілля нагадує персонажів українських мініатюр XVI ст., а «Таємна вечеря» відображає традиції візантійського мистецтва з чіткою іконографічною схемою, в якій художник розвивав власну концепцію монументального стилю. У 1912-1914 рр. на запрошення Російського археологічного товариства М. Бойчук відреставрував родинну церкву Розумовських у с. Лемеші на Чернігівщині. У цей самий час він у графічній техніці (олівець і чорна акварель) створив портрети митрополита Андрея Шептицького, голови НТШ історика М. Грушевського (нині — у Львівській картинній галереї), письменника Б. Лепкого та художника С. Жеромського. У них митець без зайвої деталізації, узагальнюючи побачене, прагнув передати не матеріальність, а духовність образів портретованих.
М. Бойчук також займався виготовленням гравюр на дереві, книжкових ілюстрацій та плакатів. До нашого часу збереглися плакати «Шевченківське свято» (1920 р.), обкладинки для черкаського видавництва «Сіяч» (1918 р.,), підписані «Робітня [майстерня] Бойчука», тощо.
1917 р. М. Бойчук став професором монументального живопису Української академії мистецтв, а з 1924 р. — КХІ, передаючи учням мистецтво візантійського і ренесансного фрескового розпису.
М. Бойчук сприйняв революцію як можливість творити мистецтво для народу у зрозумілих йому формах. 1925 р. він зі своїми однодумцями заснував у Києві Асоціацію революційного мистецтва України, до якої ввійшли молодший брат М. Бойчука — Тимофій (помер від сухот молодим), К. Гвоздик, А. Іванова, С. Колос, О. Мизін, О. Павленко, О. Бізюков, М. Рокицький, І. Падалка, В. Седляр. Члени Асоціації закликали до запровадження мистецтва у побут та заперечували реалізм. Якщо спочатку на «хвилі революційного піднесення» таке новаторство вітала Радянська влада і «бойчукістів» охоче запрошували до оформлення різноманітних офіційних заходів та будівель, то згодом ставлення до їхніх творів кардинально змінилося. Газети почали звинувачувати художників у «спотворенні образів радянських людей та соціалістичної дійсності», схильності до «візантизму» та в «пропаганді релігійності».
Зі своїми учнями-«бойчукістами» М. Бойчук звернувся до монументальної пропаганди — тогочасного провідного виду художньої творчості — і створив понад 20 настінних панно. 1919 р. близько 200 «бойчукістів» розписали агітаційний пароплав «Більшовик» та чотири поверхи Луцьких казарм у Києві, оформили колону Першотравневої демонстрації та Київський оперний театр для проведення у ньому Всеукраїнського з’їзду представників волосних рад. 1921 р. «бойчукісти» декорували Харківську оперу для П’ятого Всеукраїнського з’їзду рад; 1923 р. — український павільйон на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Для Київського кооперативного інституту група художників виготовила близько 20 портретів державних діячів та у 1933-1935 рр. розписала театр у Харкові. В оформленні робітничого санаторію у передмісті Одеси Хаджибеї 1928 р. уперше за багато століть на теренах України було виконано фрескові розписи.
У 1917-1924 рр. М. Бойчук як реставратор брав участь у відновленні живописних творів із зібрання мецената Б. Ханенка, подарованих Києву; у закріпленні унікальних давньоруських фресок Софійського собору; у розчищенні настінного живопису в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові. В цей самий час художник створив ескізи театральних декорацій для спектаклів «Молодого театру» в Києві (1918 р.).
З переходом у 1930-х роках радянського мистецтва на «рейки соціалістичного реалізму» напади на «бойчукістів» з боку офіційної преси та влади посилилися. Їм закидали пропаганду формалізму та націоналізму. І хоча на захист Бойчука стали не лише викладачі КХІ, а й російські і зарубіжні художники (які відзначали «європейський масштаб» його творчості), Бойчук 1931 р. був змушений переїхати до Ленінграда, де викладав у Академії мистецтв. Проте через рік художник повернувся в Україну, де його цькування тривало. У 1935 р. комісія з Москви визнала творчу методику М. Бойчука «шкідливою для викладання», його звільнили з КХІ, а 1936 р. заарештували за звинуваченням у «націоналістичній контрреволюційній діяльності». Підставами для цього стали дружба з митрополитом Андреем Шептицьким, служба в австрійській армії у роки Першої світової війни й особливо творча поїздка М. Бойчука з дружиною та учнями у 1926-1927 рр. до Німеччини, Франції та Італії. У 1937 р. М. Бойчука, С. Налепинську, В. Седляра та І. Падалку засудили до розстрілу. Вирок було виконано у Києві.
Потім розпочалося нищення творів М. Бойчука та його учнів: фрески замазувались, а живописні полотна спалювали 1952 р. у Львові як «ідейно-шкідливі» було знищено 14 творів М. Бойчука, зокрема «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитиною», «Біля криниці», про які можна судити лише з їх репродукцій у мистецьких виданнях 1920—1930-х років.
Після здобуття Україною незалежності творчість М. Бойчука стала предметом наукових досліджень. 1992 р. на батьківщині братів Бойчуків було встановлено пам’ятник митцям; їхніми іменами названо вулиці у Тернополі та Теребовлі. 2000 р. ім’я М. Бойчука присвоєно Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва й дизайну. Приводом для цього став творчий спадок «бойчукістів», які займалися популяризацією декоративно-прикладного мистецтва; серед них були і художники-керамісти, і ткачі гобеленів.
