Борис Михайлович Лятошинський є одним із основоположників української модерної музики. Він відзначився як на композиторській, так і на викладацькій ниві, виховавши цілу плеяду українських композиторів, таких як Ігор Шамо, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, і фактично створивши власну композиторську школу.
Народився 22 грудня 1894 р. у родині інтелігентів. Батько, Микола Леонтійович, був учителем історії, в різний час директором різних гімназій, вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі, з 1911 р. був дійсним членом Товариства дослідників Волині. Мати, Ольга Борисівна, мала добру освіту, грала на фортепіано, чудово співала і передала свої музичні таланти дітям — Борису і Надії. Коли родина мешкала у Златополі, Борис брав уроки гри на скрипці у шкільного вчителя-скрипаля, про якого потім згадував з величезною теплотою. Частими були домашні концерти, в яких маленький Борис брав участь граючи на фортепіано. Спочатку він виконував твори, які розучував разом з матір’ю, а згодом і сам почав писати. Його першими творами були мазурка і вальс для фортепіано, фортепіанний квартет.
Освіту Борис продовжив у Житомирській гімназії № 2, яку закінчив 1913 р. Удосконалював він також і музичну майстерність: коли родина мешкала в Житомирі, Борис брав уроки гри на фортепіано в приватній школі Ружинського. Після закінчення гімназії юнак переїхав до Києва, де вступив до Київського університету на юридичний факультет. Але цікавість до музики не слабшала: до батькових іменин (19 грудня 1913 р.) Борис написав «Концерт для фортепіано, скрипки, альта і віолончелі», який пізніше виконав з іншими музикантами-любителями у Житомирі у першій половині 1914 р. Подія набула значного розголосу, і батьки, які й раніше схвально ставились до композиторських експериментів Бориса, тепер переконались у тому, що хлопець і справді має неабиякий талант. Так Лятошинський став готуватись до вступу в консерваторію, беручи уроки у славетного музиканта Рейнольда Глієра. Після призначення останнього професором консерваторії Лятошинський став студентом його класу. Саме під час навчання, в 1914 р., Лятошинський познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Маргаритою Царевич.
1918 р. Борис Михайлович закінчив навчання в університеті, наступного року — у консерваторії. Його вчитель, Рейнольд Моріцевич, згадував про Лятошинського: «Він вимагав лише одного: щоб ми були щирі у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалась правдивість думки і почуття, щоб ми неухильно підвищували свій професіоналізм». Стосунки учня і вчителя тривали все життя і з часом переросли у щиру дружбу, — пам’яті вчителя Лятошинський присвятив «Ліричну поему» (1964 р.). А після смерті Глієра Борис Михайлович закінчив та оркестрував його концерт для скрипки. Саме завдяки Рейнольду Моріцевичу Лятошинський сформувався як композитор — адже той під час навчання піклувався про індивідуальний розвиток кожного учня, вміння оригінально, самостійно мислити. Листування двох великих майстрів було видано 2002 р.
Творчі здобутки композитора за час навчання були значними, — сам Лятошинський виокремлював серед творів, написаних у цей період, струнний квартет № 1 та симфонію № 1. У симфонії № 1 яскраво проявився поліфонічний дар композитора, його блискуче володіння оркестровими тембрами, масштабність задумів.
1920 р. композитор розпочинає викладацьку діяльність — читає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах консерваторії, а з 1922 р. веде клас композиції. 1925 р. випускаються його перші вихованці — відомі у майбутньому музикознавець Ігор Белза та композитор Гліб Таранов. В цей же час формується і композиторський стиль Лятошинського, не в останню чергу завдяки цікавості до сучасної музики, здобутків як російських, так і західних композиторів. У 1922-1925 рр. Борис Михайлович очолює Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Леонтовича. У цей період своєї творчості композитор віддавав перевагу камерним жанрам. В 1926 р. він створив увертюру на українські теми, що ознаменувало початок нового періоду в творчості Лятошинського — періоду підвищеної уваги до українського фольклору. А от у 1930-х роках увагу Лятошинського привертають великі оркестрові форми — він активно пише музику до фільмів, 1936 р. створює симфонію № 2, низку романсів, обробок українських народних пісень, пише оперу «Щорс». Водночас Лятошинський приділяє велику увагу оркеструванню творів інших композиторів — зокрема опер «Енеїда» і «Тарас Бульба» Лисенка, балету «Комедіанти» та опери «Шах Сенем» Глієра.
У 1930-х роках Лятошинський активізує свою викладацьку діяльність: продовжуючи викладати у Київській консерваторії, він паралельно працює у Московській; 1935 р. отримує звання професора і до 1938 р. працює у цих двох навчальних закладах (у Московській йому теж дали професорську посаду). З 1939 р. і до початку війни Борис Михайлович обіймає посаду голови Спілки композиторів України. Напередодні війни, у квітні 1941 р., у Київській філармонії відбувся успішний концерт композитора, де він сам продиригував свою симфонію № 2, низку інших творів.
З настанням війни Лятошинського було евакуйовано до Саратова, де вже розміщувалося чимало установ, у тому числі й Московська консерваторія, у якій композитор продовжував працювати. Там же було організовано радіостанцію «Тарас Шевченко», що транслювала передачі для партизанського підпілля України і мешканців окупованих територій. На цій радіостанції працювали як Лятошинський, так і його дружина Маргарита Царевич. Це був дуже плідний період у творчості композитора: створено «Український квінтет», за який він потім отримав Державну премію, Струнний квартет № 4, Сюїта на українські народні теми для струнного квартету, Сюїта для квартету дерев’яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїта і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші Рильського, Сосюри тощо.
Після повернення до Києва влітку 1944 р. композитор призначено художнім керівником Української філармонії. Втім він продовжує викладати у консерваторії, а також працювати музичним консультантом в Радіокомітеті. Триває й активна композиторська діяльність: у повоєнний період Лятошинський збагатив скарбницю української та світової класичної музики численними творами — це Симфонія №3 (1951 р.), численні концерти, музичні поеми та хори. Третю симфонію очікувала бурхлива доля — зіграна в інтерпретації диригента Натана Рахліна, вона була з захопленням сприйнята у стінах Київської філармонії. Але одразу ж після прем’єри Спілка композиторів Радянської України зібрала збори, на які запросила декого з московських композиторів, і засудила творчість Лятошинського, назвавши її антинародною, формалістичним мотлохом, який треба спалити. Що стало тому причиною, тепер вже важко сказати — чи то драматичний зміст твору, чи його трагічний фінал, чи підзаголовок «Мир переможе війну», але подібне ставлення і раніше спіткало деякі з творів Бориса Михайловича. Так, після появи Другої симфонії в 1937 р. Лятошинського звинуватили в тому, що він не бажає висвітлювати яскраве і хвилююче радянське життя, і не може позбутися формалізму. Оперу «Щорс», написану в той самий період, також чекала не надто щаслива доля. Через певні ідеологічні перекручення вона йшла на сценах України дуже недовго, та і після редакції, яку здійснив Ігор Белза (за назвою «Полководець»), також не набула великої популярності, хоча окремі партії та увертюри й нині з успіхом виконуються на концертах. Напевно, лише щасливий випадок врятував композитора в ті буремні роки. А щодо Третьої симфонії було висловлено думку, що Лятошинський бореться проти війни як «буржуазний пацифіст», а не радянська людина, дорікали відсутністю «внутрішньої ідеології». Композитор мусив переробити фінал твору на оптимістичний, але вирішив не представляти другу редакцію твору на сценах Радянської України — прем’єра оновленого твору відбулася в Ленінграді, де його диригував один із провідних тогочасних диригентів Євген Мравінський, котрий по суті і врятував Симфонію. Враз було змінено ставлення до цього твору: Третя симфонія Лятошинського проголошена етапною для всієї української музики.
Таку гостру критику, постійні публічні дорікання Борис Михайлович переживав дуже болісно, говорив про себе: «Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю». Але водночас знаходив у собі сили продовжувати творити. В 1950-1960-ті роки зростає його інтерес до слов’янської культури, — Борис Михайлович вивчає польський, сербський, хорватський, болгарський фольклор. Як наслідок з’являються «Слов’янський концерт» для фортепіано з оркестром, дві мазурки на польські теми для віолончелі й фортепіано, романси на слова Адама Міцкевича, симфонічні поеми, «Слов’янська увертюра», Симфонія № 5 («Слов’янська симфонія») тощо. Цікаво, що часта критика з боку влади поєднувалася з численними державними преміями і нагородами: Державна премія СРСР 1946 та 1952 рр., Державна премія УРСР ім. Тараса Шевченка 1971 р. (посмертно), з 1968 р. він був народним артистом УРСР. Його твори звучали не лише на концертах класичної музики, — Борис Михайлович писав музику і до театральних постановок («Ромео і Джульетта» Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки) та кінофільмів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Іван Франко», « Кармелюк»).
Помер Борис Михайлович Лятошинський 15 квітня 1968 р. у Києві, де прожив майже все життя, поховано його на Байковому кладовищі. 1977 р. його іменем було названо вулицю в Києві.
