За словами дослідниці Соломії Павличко, «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожний Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію». Така характеристика досить точно відтворює сутність людини, відомої під трьома іменами — науковець Віктор Петров, письменник В. Домонтович та філософ В. Бер. Парадоксально, але ці іпостасі не лише не перетинались, а й часом заперечували одна одну. Будучи представником нечисленної касти українських літераторів — письменників-учених, В. Домонтович у своїй творчості відобразив основні конфлікти епохи, в якій сам жив. Микола Зеров називав його «доктор Парадокс», наголошуючи не стільки на інтелектуальних характеристиках, як на загальній життєвій фабулі.
Віктор Платонович Петров народився в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) 10 жовтня 1894 р. у родині священика, ректора духовної семінарії. Він був одним з небагатьох суто міських українських письменників — навіть за походженням. Мати, Марія Вікторівна, померла в молодому віці, і хлопчина часто переїжджав з місця на місце з батьком, що займався викладацькою діяльністю. Здобувши освіту в Холмській гімназії, 1913 р. юнак вступив до Київського університету. Закінчив навчання професорським стипендіатом — готувався до посади професора.
З 1919 р. Віктор Петров працював у різних установах Академії наук України, а щоб заробити на життя, викладав у двох київських навчальних закладах — гімназії Ремезова та учительській семінарії. Загалом, упродовж 1918-1921 рр. він 15 разів змінював роботу, намагаючись вижити у той важкий час.
1927 р. як учень академіка А. Лободи Віктор Платонович взявся до керівництва Етнографічною комісією ВУАН, хоча фактично через хворобу Андрія Митрофановича виконував ці функції ще з 1925 р. Петров не лише керував роботою комісії, а й провадив численні серйозні дослідження над темами «Українські народні легенди про неплідну матір та ненароджені діти», «Українські народні варіанти легенди про злих жінок», «Міфологема сонця в українських народних віруваннях» тощо. Вагомим був внесок науковця і в розвиток археологічної науки. Велику увагу Петров приділяв. літературознавству — досліджував творчість Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша. Зацікавлення персоною останнього вилилося в працю «Пантелеймон Куліш в п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість», за яку 1930 р. він отримав докторат від Академії наук, дістала право надавати наукові ступені.
1928 р. чистки докотились і до Академії. Спочатку з посади усунули Сергія Єфремова — віце-президента АН, а потім і професора Агатангела Кримського. Петров також мав взяти участь у його «викритті», готував до друку статтю «Науково-політична діяльність А. Кримського», але не дописав її й обмежився усним виступом проти академіка. Так вчений мав намір продемонструвати свою лояльність до радянської влади, що йому вдалося: хоча 1929 р. його не випустили на з’їзд філологів до Праги, а 1930 р. усунули з посади керівника Етнографічної комісії «за допущення політичних вивихів як у своїх роботах, так і в деяких матеріалах комісії». Утім вчений зміг залишитись на посаді наукового працівника комісії й уникнув переслідувань.
І хоча Петров насамперед був науковцем, а до літератури ставився як до хобі, його талант проявився і в письменстві. Ще під час навчання в університеті Віктор Платонович познайомився з неокласиками: спочатку з Павлом Пилиповичем, а наприкінці 1918 р. — на початку 1919 р. — з Миколою Зеровим. Петров часто відвідував редакцію журналу «Книгар», який редагував Микола Костянтинович, а в 1922-1923 рр. вони разом вчителювали у трудовій школі в Баришівці, де і стали близькими друзями. Дружні стосунки пов’язували Петрова і з Максимом Рильським (до речі, доповідь про його творчість Петров виголосив у березні 1924 р. на засіданні Історико-культурного товариства), Павлом Пилиповичем. 1925 р. світ побачив переклад творів німецького експресіоніста Георга Гайма, до якого разом з Рильським і Бургардтом долучився і Петров. За ідейну близькість до цього угруповання його називали шостим з неокласиків. Більше того, сучасники вважали його найгострішим, найіронічнішим з-поміж них. Втім Віктор Платонович уникнув долі більшості колег по перу — ймовірніше через те, що почав співпрацювати зі спецслужбами.
Літературний дебют Віктора Петрова припав на кінець 20-х років. Ще 1925 р. для збірки неокласичної прози, запланованої Пилиповичем, було написано перше оповідання «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці», яке побачило світ аж у 40-х роках. А 1928 р. видавництво «Сяйво» видало роман «Дівчинка з ведмедиком», підписаний ім’ям В. Домонтович. Критика сприйняла цей твір мляво, обережно, хоча відверто не громила. А Петров, не припинивши писати художні твори, обачно припинив їх друкувати. Можливо, ще й тому, що поступово позакривалися приватні видавництва, зокрема «Сяйво», в якому він планував видати роман «Доктор Серафікус». А наступні роботи — біографічні романи «Аліна і Костомаров» (1929 р.) та «Романи Куліша» (1930 р.) — було опубліковано під власним прізвищем автора.
Потім — тривале творче мовчання. У війну Петров друкував кон’юнктурні наукові статті російською мовою, а 1941 р. призначений директором Інституту фольклору, який згодом було евакуйовано на схід СРСР. Директор залишився на окупованій території, з лютого 1942 р. редагував журнал «Український засів» в окупованому Харкові і, вірогідно, працював як розвідник. Саме у цьому часописі в 1942—1943 рр. з’явився наступний його художній твір — роман «Без ґрунту». Займався він і археологією, співпрацюючи з німецькими науковцями. 1943 р. Віктор Платонович потрапив до Львова, де очолив Кафедру етнографії Українського наукового інституту, разом з ним у 1944 р. виїхав до Берліна, де в 1944-1945 рр. був співробітником інстатуту. Після війни вчений викладав у мюнхенських Українському вільному університеті та Богословській академії, був одним із найяскравіших діячів Мистецького українського руху (МУР), людиною поважною і шанованою в емігрантському середовищі. У березні 1944 р. Петров закінчив дослідження «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору», — на 89 машинописних сторінках було викладено першу частину, присвячену письменникам. Ця відверто антирадянська робота побачила світ 1955 р. у мюнхенській «Українській літературній газеті», а 1959 р. в Нью-Йорку вийшла окремою книгою. Було видано й художні твори Домонтовича: 1947 р. вийшов роман «Доктор Серафікус», написаний ще в 1928-1929 рр. і значно перероблений у 40-х роках, а 1948 р. окремими виданнями з’явилися роман «Без ґрунту», численні оповідання та есе на різноманітні теми.
Як зазначали літературні критики, зокрема Юрій Шевельов, Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і має бути насамперед цікавим. Усі його твори містили певну частку літературного експерименту, який, утім, був непомітний непересічному читачеві.
18 травня 1949 р. Віктор Петров загадково зник: о 19.30 вийшов зі свого помешкання у Мюнхені у напрямку потягу на Мітенвальд, але до вокзалу так і не прибув. Не знайшли сліду вченого і в таборах для переміщених осіб. Пішли чутки про те, що Петрова вже немає серед живих... Частина еміграції вважала, що його вбили бандерівці, — надто напруженими були стосунки Петрова з проводом ОУН. У травні 1949 р. комісія з представників української еміграції оглянула квартиру вченого, де було виявлено його рукописи листи, а от рукопису останнього роману про Марка Вовчка так і не знайшли — втім, на цей факт уваги не звернули.
Однак поодинокі сучасники допускали, що Петров міг повернутися до Союзу, адже кінець 1940-х був дуже тяжким для емігрантів, супроводжувався масовими репатріацями — ця інформація спливла восени 1949 р. Згодом ці припущення підтвердилися: 1955 р. ім’я вченого промайнуло у виданому у Москві покажчику «Археологія в СРСР» Олександра Монгайта. Це було виявлено завдяки пильності археолога М. Міллера, що 1956 р. опублікував відповідну статтю в часописі «Шлях незалежності». Стало зрозуміло: якщо вчений зміг повернутися до Радянського Союзу, не був покараний і продовжив наукову діяльність, то в емігрантському середовищі він перебував з особливим завданням. В емігрантській пресі почали з’являтися публікації з критикою діяльності Віктора Петрова, що увінчалися анонімною заміткою «Віктор Петров — московський агент» у газеті «Гомін України» від 14 вересня 1957 р. В емігрантському середовищі Петрова затаврували як радянського агента, називали «Іудою», і лише поодинокі представники інтелігенції виступали на захист вченого — мовляв, радянська цензура могла випадково пропустити ім’я Петрова до покажчика.
З 1956 р. і до самої смерті вчений прожив у Києві, де продовжив свою наукову діяльність, щоправда, після повернення до СРСР він втратив усі наукові звання — служив завідувачем архіву Інституту археології АН. Лише 1966 р. він захистив дисертацію «Язык. Этнос. Фольклор», отримавши звання кандидата філологічних наук. В. Домонтович та В. Бер назавжди зникли, як зникли і творчі іпостасі, пов’язані з цими іменами. Прозаїк В. Домонтович зміг уникнути творчості на соціальне замовлення, відсторонитися від соціалістичного реалізму.
Віктор Петров брав участь у підготовці видання «Вибраного» Миколи Зерова, згодом одружився з його вдовою Софією, — трагічний і зворушливий роман з цією жінкою тривав з кінця 1920-х років. Віктор Платонович помер 1969 р., його нагороджено військовим орденом і поховано з почестями на Лук’янівському кладовищі.
Лише 1988 р. видавництво «Сучасність» видало тритомне зібрання прози Віктора Петрова під іменем В. Домонтовича, а його науковий доробок з-понад 200 праць і досі не зібрано. Постать цього видатного вченого, ерудита, одного з найяскравіших українських інтелектуалів XX ст. стала знаковою для української літератури, адже він зміг реалізувати свій величезний потенціал усупереч обставинам, за часів тотальної творчої та інтелектуальної несвободи.
