Глибокий психолог з гострим поглядом і чутливим серцем, Коцюбинський був одним з найкращих українських новелістів. Його називати найтоншим майстром слова, і недарма: будучи людиною інтелігентною, освіченою (знав дев’ять мов, зокрема й грецьку, циганську, татарську), він переніс свої світоглядні риси на творчість, піднісши її до європейського рівня.
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. у Вінниці в родині службовця. Спочатку родина мешкала у Вінниці, потім — у сільській місцевості, а згодом перебралася до містечка Бар, де хлопчину віддали до початкової школи (1875—1876 рр.). Його вихованням в основному займалася мати, яка знайомила сина з мистецькими творами, прищеплювала смак до читання тощо. Родина загалом була російськомовною, але захворівши у 9 років на запалення легень, Михайло у гарячці став говорити українською, чим дуже здивував батьків. Після цього випадку в хлопчика прокинулась цікавість до українського слова і він почав складати українські пісні на зразок народних, дещо пізніше познайомився з журналом «Основа», творами Тараса Шевченка, Марка Вовчка й остаточно утвердився в любові до української культури.
З 1876 р. Коцюбинський навчався в Шаргородському духовному училищі, де з ним сталася подія, про яку сам він пізніше згадував з гумором. Закохавшись у старшу від себе дівчину, він вирішив справити на неї враження начитаністю, а тому почав запоєм читати й поволі утвердився в думці стати письменником. Втім спроба пера була не дуже вдалою: надіславши оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє — тьма» до часопису «Киевская старина», Коцюбинський отримав невтішну рецензію: «...бросить несоответствующее занятие и «не калічити святу нашу мову»». Але, на щастя, молодий письменник не послухав цієї настанови Чеслава Немана і продовжив свої творчі пошуки.
Після закінчення навчання 1880 р. Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського — планував вступити до місцевого університету, але не судилося. 1881 р. родина повернулася до Вінниці, а згодом, після хвороби матері й смерті батька в 1886 р., він залишився єдиним годувальником для великої родини і мусив заробляти на хліб. Коцюбинський продовжив самоосвіту, паралельно даючи приватні уроки, а 1891 р. екстерном при Вінницькому реальному училищі склав іспит на посаду народного вчителя і вчителював у с. Лопатинці на Вінниччині.
На початку 1890-х років для заробітку він пішов на службу до Одеської філоксерної комісії і в 1892-1896 рр. перебував у Бессарабії, де опікувався знищенням шкідника виноградників — філоксери. Навіть така неромантична робота стала приводом для натхнення: він створив повість «Для загального добра» — за словами Миколи Зерова, від великої вартості, низку оповідань — «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною» тощо. Певний час Коцюбинський працював у Криму, але у зв’язку із загостренням ревматизму, якого він набув від застуди, Коцюбинський покинув це місце й отримав посаду у Житомирі, в редакції газети «Волинь», а 1898 р. остаточно переїхав до Чернігова. Тут він спочатку працював діловодом при земській управі, завідував столом народної освіти, редагував «Земский зборник Черниговской губернии», а 1900 р. знайшов місце у статистичному бюро губерніального земства, в якому працював до 1911 р. Саме у Чернігові, приїхавши на запрошення Віктора Андріївського, з яким разом працював у філоксерній комісії, Коцюбинський познайомився з Вірою Устимівною Дейшею, яка 1896 р. стала його дружиною і народила чотирьох дітей — синів Юрія та Романа і дочок Ірину та Оксану. Втім не все було безхмарно у родині Коцюбинських: Михайло Михайлович закохався у молодшу на 16 років за себе жінку, Олександру Аплаксіну, але через родину і дітей мусив з нею розлучитись, втім, зберігаючи почуття — понад 300 листів Коцюбинського до коханої жінки було опубліковано 1938 р. у виданні Інституту української літератури АН УРСР.
Літературну діяльність Коцюбинський розпочав ще у середині 1880-х років: 1884 р. написано згадане вище оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє — тьма», наступного року — оповідання «21 грудня, на Введеніє», «Дядько та тітка». Але на значно вищий рівень його творчість вийшла у 1890-х роках, коли молодого автора почали друкувати. Коцюбинський виховувався на зразках західноєвропейської та російської літератури, ставши для української літератури новатором, уникнувши надмірного етнографізму, ввівши в коло художніх спостережень інтелігенцію, якій мало уваги приділяли попередники. Для його творів характерний не поверховий натуралізм, а глибокий психологізм — і в цьому він є гідним послідовником літературної школи на чолі з Ольгою Кобилянською та Василем Стефаником. У цей час він зазнав впливу й інших майстрів слова, зокрема Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. 1896 р. Коцюбинський писав Мирному: «Ваші твори мали великий вплив на мене. Опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думок — власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам... Я читав і перечитував ваші романи, упивався ними...». Вплив Нечуя-Левицького проявлявся в етнографічно-реалістичній манері писання, стилістичних особливостях тощо.
Спочатку Коцюбинський писав поезії та популярні статті в галицький дитячий журнал «Дзвінок», згодом перейшов до повістей більшого розміру — одними з перших його творів стали новела «П’ятизлотник», надрукована 1890 р., у різних часописах виходили оповідання «Ялинка», «Харитя», «Для загального добра» (1895 р.), «Ціпов’яз», повість «На віру» (1891 р.) тощо. Південним кримським колоритом проникнуті твори «Посол від чорного царя» (1897 р.), «В путах шайтана» (1899 р.), «Дорогою ціною» (1901 р.), «На камені» (1902 р.), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904 р.) тощо. Тематика творів Коцюбинського виходила за кримські вузьконаціональні межі — про це свідчив той факт, що повість «Для загального добра» 1899 р. було передруковано російською мовою у журналі «Жизнь».
До нової манери письма літератор перейшов після 1897 р., коли більше зацікавився творчістю європейських майстрів прози — Мопассана, західноєвропейських імпресіоністів тощо. 1901 р. з-під його пера виходить сповнене тонкого психологізму оповідання «Лялечка», а поворотним моментом у творчості став 1902 рік, коли з’явилися новели «Цвіт яблуні» та «На камені», створені в дусі імпресіонізму. В цих творах на першому плані стоять психічні переживання, а не фабула твору. Новелу «На камені» сам автор назвав аквареллю, і це не дивно, адже Коцюбинський захоплювався образотворчим мистецтвом, мав хист до малювання.
З 1899 р. починає виходити багатотомне зібрання творів письменника, що завершилось 1913 р. сьомим томом. До скарбниці української літератури увійшли твори, написані після 1905 р., коли письменник повернувся з подорожі Європою, — новели «Intermezzo» (1907 р.) тощо, повісті «Тіні забутих предків» (1911 р.) та «Fata morgana» (перша частина якої було опубліковано в часописі «Киевская старина» 1904 р., а повністю твір побачив світ 1910 р.). Останній твір фактично був осмисленням подальших шляхів розвитку українського суспільства
Окрім літературної творчості, важливу роль відігравала і громадська позиція Михайла Коцюбинського. В 1902-1904 рр. був членом Чернігівської архівної комісії, від імені якої їздив до Полтави на відкриття пам’ятника Івану Котляревському; з 1906 р. був головою Чернігівського товариства «Просвіта». Відіграв Коцюбинський неабияку роль і в становленні «Братства тарасівців», що було засноване 1891 р.
З 1911 р. стан його здоров’я постійно погіршувався: письменника мучили туберкульоз, астма, загострилися хвороби серця. Довічна стипендія дві тисячі карбованців на рік, призначена Товариством прихильників української науки і штуки, давала можливість звільнитися зі служби і подорожувати Європою, щоб відновити здоров’я. Перебуваючи під великим впливом від подорожі Прикарпаттям (улітку 1910 р. він уперше відвідав с. Криворівню і був настільки вражений цим краєм, що невдовзі ще двічі повертався сюди), 1911 р. він створив повість «Тіні забутих предків». За цим твором геніальний режисер Сергій Параджанов 1964 р. створив фільм, що здобув світову славу.
Кілька років Коцюбинський подорожував Європою, відпочивав на острові Капрі, де зустрічався з Максимом Горьким, навіть жив у нього взимку 1911-1912 рр., продовжував писати — саме тут було створено повісті «Коні не винні», «Подарунок на іменини», нариси «Хвала життю!», «На острові». Але 12 квітня 1913 р. Михайло Михайлович помер. Поховано на Балдиній горі у Чернігові — місті, що дало письменникові останній прихисток і стало його справжнім домом.
Сучасники часто називали Михайла Коцюбинського сонцепоклонником, і в цьому є частка правди, — висока художність, вражаюче багатство мови, світла простота думки й справді неначе пронизують читача сонячним промінням.
