Іван Франко називав Василя Стефаника найбільшим артистом, що існував в українській літературі з часів Шевченка. Таке визнання майстра новели свідчить про його непересічний талант і особливе місце в українській культурі.
Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. у с. Русів Снятинського повіту на Галичині у селянській родині. Сім’я була заможною, але батько за характером був людиною жорсткою і дуже вимогливою, особливо до рідних — пізніше він став прототипом героїв кількох творів: селянина у новелі «Вона — земля» та Андрія Курочки з новели «Палій». Змалку Василь мусив працювати у полі, допомагати по господарству, а восени 1880 р. батько відвіз хлопця до Снятина до школи, пообіцявши: «Паном будеш!». Після закінчення школи Стефаник ходив до гімназії у Коломиї. Гімназійні роки стали складними — селянському синові було дуже важко в товаристві шляхти, з нього насміхались, ображали. Але саме в гімназії він знайшов друзів на все життя — Ганну Павлик, сестру громадського діяча і письменника Михайла Павлика, Леся Мартовича, майбутнього відомого письменника. Тоді ж він розпочав і свою письменницьку діяльність — спочатку спробував себе у поезії, а згодом у співавторстві з Лесем Мартовичем написав кілька оповідань — «Нечитальник» (1888 р.), «Лумера» (1889 р.) тощо. 1890 р. Стефаника було звинувачено в нелегальній громадсько-культурній роботі і юнак мусив залишити гімназію в Коломиї.
Разом з Мартовичем Василь перейшов до Дрогобицької гімназії, яку закінчив 1892 р. Тут молодий Стефаник познайомився з Іваном Франком, котрий назвав юнака своїм наступником. Василь захопився соціалістичними ідеями, став членом Прогресивної радикальної партії, потоваришував з багатьма прогресивними діячами того часу — Ольгою Кобилянською, Марком Черемшиною, Львом Бачинським, Вацлавом та Софією Морачевськими, Соломією Крушельницькою. Його разом з Мартовичем і Черемшиною об’єднувала близькість творчих настанов — їх називали «покутською трійцею», наголошуючи на ідейній спорідненості творчості письменників. Після завершення гімназії Стефаник став студентом Краківського університету, де вивчав медицину. Втім закінчити університет йому не вдалося, та й особливого потягу до медицини він не мав: як згадував пізніше, з цією медициною «вийшло діло без пуття». Юнак дедалі більше поринав у вир політики, замість навчання брав участь у діяльності організації студентів-українців «Академічна громада», члени якої тяжіли до радикальних поглядів, і зрештою за політичну агітацію потрапив до в’язниці. Це стало причиною того, що батько (мати на той час уже померла) відмовився утримувати сина, засуджуючи його погляди і стиль життя. У свою чергу, Василь тримав зло на батька за його недбалість у ставленні до матері, сестер, що померли через слабке здоров’я, і помирився з ним лише напередодні батькової смерті.
У той час Стефаник вів активну публіцистичну діяльність: після опублікування першої статті в 1890 р. — «Жолудки наших робітничих людей і читальні» — він протягом 1893-1899 рр. написав низку інших — «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція», які публікував у виданнях радикальної партії («Народ», «Хлібороб», «Громадський голос», «Літературно-науковий вісник» тощо).
Дебютував Василь Стефаник поезіями у прозі (1896-1897 рр.) — жанром, характерним для тодішніх європейських модерністів. З цих поезій він склав свою першу книгу, що мала робочу назву «З осені», але невтішний вирок «нема у сих творах служби громаді» підштовхнув його до необдуманого кроку — знищення рукопису. Втім кілька новел збереглися в архівах друзів Стефаника і були видані вже після його смерті («Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси», «Городчик до бога ридав», «Вночі» та інші). А вже наприкінці 1897 р. у чернівецькій газеті «Праця» було надруковано сім новел з тих, що увійдуть до першої друкованої книги письменника — «Синьої книжечки», — «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «В корчмі», «Стратився», «Синя книжечка» та «Сама-самісінька». Ці твори привернули увагу спільноти своєю новизною, глибиною та незвичним трактуванням життя села.
З появою першої збірки — згадуваної вже «Синьої книжечки» — Стефаник став знаменитим письменником, здобув визнання авторитетів — Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, і зацікавлення читачів. Особливо виокремлювалися з-поміж перших творів новели «Катруся» і «Новина», що вражали силою художньої правди. Втім не всі були в захваті від його новітньої манери письма, — коли літератор надіслав свої чергові твори до «Літературно-наукового вісника», їх відмовилися друкувати саме через незвичність форми. Відповіддю на такі дії став лист Василя Стефаника до редакції видання і безпосередньо О. Маковія від 11 березня 1898 р., в якому письменник висловив своє літературне кредо та ідейно-мистецьку програму.
Утім незабаром вийшли й інші збірки автора, кожна з яких свого часу ставала літературною подією. 1900 р. побачила світ книга «Камінний хрест», в якій спостерігалося посилення громадського пафосу. Особливе місце посідала тема одинокої старості, «зайвих ротів» у бідній селянській родині тощо. Ці теми, а також теми жертовної батьківської і материнської любові, стосунків матері і дитини розроблялись і в наступних збірках письменника — «Дорога» (1901 р.), «Моє слово» (1905 р.). Марко Черемшина влучно називав письменника «поетом мужицької розпуки», наголошуючи, що Стефанику як нікому іншому вдавалося показати трагедію буття людей, які перебували у своєму, третьому світі — на межі світу живих і мертвих.
1908 р. в Австро-Угорській імперії оголошено загальне виборче право, і селяни Покуття обрали Василя Стефаника депутатом парламенту. Протягом десяти років він представляв їхні інтереси, але про парламент відгукувався з неприязню, розуміючи, що реальної користі з його служіння не було. Першу світову війну зустрів у рідному селі, але через постійні переслідування і підозри у шпигунстві на користь російської сторони змушений був перебратися до Відня. Тут письменник знову взявся за перо — настільки його вразила війна. 1917 р. Стефаник щиро вітав створення Української Народної Республіки (УНР), брав активну участь у вагомих тогочасних подіях, зокрема і в Акті злуки УНР із Західно-Українською Народною Республікою 22 січня 1919 р.
За роки творчого мовчання Стефаник написав повість «Листи до мами» — згадки про неї є у його листуванні, але самого тексту відшукати поки не вдалося. Лише 1926 р. світ побачив наступну книгу видатного новеліста — «Земля». До її складу увійшли твори з другого періоду творчості Стефаника, що розпочався 1916 р. з новели «Діточа пригода», опублікованої на початку 1917 р. 1916 р. було опубліковано і новелу «Марія», присвячену пам’яті Івана Франка.
В останній період творчості, в 1927-1933 рр., Василь Семенович опублікував понад десяток новел, серед яких були й автобіографічні твори, спогади про своє життя. В роки перебування Західної України під владою Польщі письменник жив у Русові, займався сільським господарством і вільний час присвячував письменству. 1930 р. Василя Семеновича розбив параліч і з того часу він був викреслений з активного життя. А після голоду в Україні 1932-1933 р. та переслідувань української інтелігенції відмовився від персональної пенсії, встановленої йому радянським урядом, і зводити кінці з кінцями стало набагато важче. Помер письменник 7 грудня 1936 р., поховано його на сільському кладовищі серед односельчан.
Творчий доробок Василя Стефаника зайняв особливу нішу в українській літературі, здобув і світове визнання, — новели письменника перекладено різними мовами, зокрема й китайською. Пам’ятники Стефанику встановлено у Львові, Русові, Снятині, у Канаді, а його ім’я мають Львівська бібліотека Національної академії наук України та Івано-Франківський педагогічний інститут. 1941 р. в Русові створено літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, який очолив його середній син, Кирило, що став пожиттєвим директором музею. Молодший син, Юрій, займався впорядкуванням архіву батька, дослідженням і виданням його творів.
