Українська література має багату традицію сатиричної та гумористичної літератури. Ще з часів Івана Котляревського сатира торкалася всіх суспільно-політичних подій і пристрастей і не лише точно відтворювала те, що відбувалося, а й ставала голосом протесту. Спалах громадської активності українського суспільства на початку XX ст. відбився і на розвитку гумору, — засновано низку сатиричних видань, зокрема журная «Шершень», до гумористичних тем звертаються і світила тогочасної української літератури. А 1919 р. свої перші фейлетони, спрямовані проти денікінщини та зовнішньої контрреволюції, публікує в Кам’янці-Подільському в газетах «Трудова громада» та «Народна воля» такий собі П. Грунський. З цього розпочалася творча доля Павла Губенка, більше відомого під псевдонімом Остап Вишня.
За життя було видано мільйонні тиражі його книг, твори Вишні знали навіть неписьменні. Для того щоб його читати, русифіковані робітники і службовці вчилися читати українською... Історик, публіцист, громадський діяч Дмитро Донцов називав його твори протестами проти «маленьких вад механізму», вважав, що вони дуже близькі простим людям: «Коли йдеться про сатиру, то замість Гейне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, — знаходимо... Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок «літературного обивателя»». Втім не обійшли письменника і нападки як з боку колег та критиків, так і з боку влади. Зокрема, публіцист Борис Антоненко-Давидович називав його гумор низькопробним, примітивним і пророкував гумористові забуття. Як бачимо, це пророцтво не здійснилося — ім’я Остапа Вишні сьогодні знає чи не кожний школяр.
Павло Михайлович Губенко народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чирва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній родині — був одним із 17 дітей. Освіту здобував у початковій школі, згодом двокласній Зінківській школі (вчився в одному класі з Миколою Зеровим), потім навчався в Києві у військово-фельдшерській школі, яку закінчив 1907 р. Після закінчення Першої світової війни Павло продовжив навчання, вступивши на історико-філологічний факультет Київського університету, однак провчився там недовго — зацікавився журналістською та літературною працею. 1919 р. разом з опальним урядом УНР Губенко потрапив до Кам’янця-Подільського — був завідувачем Медико-санітарної управи міністерства шляхів УНР. Саме на Поділлі він і розпочав свій довгий творчий шлях на гумористичній ниві: 2 листопада опубліковано його перший сатиричний фейлетон «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» за підписом П. Грунського. Час від часу в місцевій пресі з’являлися гумористичні замітки на злободенні теми, що допомагали людям пережити труднощі воєнного буття. Навесні 1920 р. Губенко повернувся до Києва, почав працювати журналістом. Але восени його заарештували. Втім компромату так і не знайшли — не був помічений у зв’язках ані з петлюрівцями, ані з діячами Гетьманщини, і навесні 1921 р. він отримав свободу.
А вже у квітні 1921 р. Павло Губенко отримав місце в газеті «Вісті ВУЦВК», яку на той час редагував Василь Блакитний, незабаром став відповідальним секретарем «Селянської правди». Саме на сторінках цієї газети вперше з’явилося ім’я Остапа Вишні — ним було підписано фейлетон «Чудака, їй-богу!», що вийшов у номері від 22 липня 1921 р.
Гуморист завойовував дедалі більшу популярність: одна за одною виходили збірки усмішок «Діла небесні» (1923 р.), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки сільські» (1924 р.), «Вишневі усмішки кримські» (1925 р.), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926 р.), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927 р.), «Ну й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930 р.) тощо. До 1928 р. вийшло 25 збірок «Вишневих усмішок», у 1928 та 1933 рр. двома виданнями вийшло чотиритомне зібрання «Усмішок», а збірка українознавчих усмішок «Українізуємось» протягом 1926-1929 рр. витримала шість видань! До 1930 р. тираж книжок Вишні сягнув 2 мільйонів — нечувана на ті роки цифра!
Іронія Вишні поширювалася не лише на соціально-політичні, а й на культурні процеси. Так, він по-доброму іронічно відтворював деякі елементи з літературного процесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»), друкував низку шаржів на тогочасних літераторів Миколу Хвильового («Синя трясовина»), Миколу Зерова («Воскресла»), Григорія Косинку («Однокутний бій») тощо. Численні усмішки на мистецькі теми з гумором висвітлювали особливості тогочасного культурно-мистецького життя. Подібне втручання не могли не помітити колеги, тож твори гумориста часто нещадно критикували у пресі (навдивовижу упередженою була стаття О. Полторака у «Новій генерації» від 1930 р. і пізніший, ще брутальніший передрук у «Радянській літературі» (1934 р.). Цікаво, що багато хто з висміяних Вишнею митців, навпаки, дуже цінував гумористичний талант. Наприклад, Хвильовий писав про нього: ««Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибоко-трагічні...». До речі, самогубство Миколи Хвильового в 1933 р. гуморист переживав дуже болісно — три дні бився і голосив у своїй квартирі, друзі і знайомі думали, що збожеволів...
Творча активність не вберегла письменника від репресій: протягом кількох років (1930-1933 рр.) його нещадно критикували — і за те, що писав, і за те, що замовчував... Лише час від часу його замітки на нейтральні теми з’являлися на сторінках преси. А 24 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано. 23 лютого 1934 р. йому за «терор проти вождів партії» (стаття 54-8) винесли вирок — розстріл. Та доля змилостивилась над сатириком: дорогою до концтабору, в страшний мороз, він захворів на запалення легень і поки важко видужував у таборовій цегельні за колючим дротом, масова операція з розстрілу в’язнів минула. 3 березня колегія ОГПУ змінила міру покарання на десятирічне ув’язнення. Письменник відбував строк в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Тут він працював фельдшером, згодом — у редакції газети «Северный горняк». До свого становища Вишня ставився, як завжди, з гумором: його товариш Йосип Гірняк згадував фразу письменника: «Як дасть Бог вижити каторгу — то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки — в Сибір, глушину! Сільця розставляю і рибу ловлю».
3 грудня 1943 р. Остапа Вишню було звільнено, та, як показав час, він не виконав обіцянки припинити писати: вже наступного року повернувся до читачів зі своїми гуморесками — 26 лютого 1944 р. у газеті «Радянська Україна» було надруковано славнозвісну гумореску «Зенітка», що обійшла всі фронти, часто звучала по радіо. В післявоєнний час вийшли політичні памфлети, зокрема «Самостійна дірка» (1945 р.). За словами критика Юрія Лавріненка, це був голос гумориста з могили. Памфлет замовила влада, щоб, по-перше, спростувати чутки про те, нібито легендарний Вишня, улюбленець читачів, замучений у сталінських таборах, а по-друге, щоб висміяти націоналістів та УПА. Втім націоналісти чи не перші радісно вітали повернення Остапа Вишні до праці, зазначаючи, що той прислужився їхній справі, донісши до людей, що УПА і досі не полишила боротьби! Згодом з’явилися збірки гуморесок «Зенітка» (1947 р.), «Весна-красна» (1949 р.), «Мудрість колгоспна» (1952 р.), «А народ воювати не хоче» (1953 р.), «Великі ростіть!» (1955 р.), «Нещасне кохання» (1956 р.) тощо. Остап Вишня активно працював не лише над власного творчістю, а й над перекладами російської та світової класики — Миколи Гоголя, Антона Чехова, Марка Твена, О’Генрі, Ярослава Гашека... Крім того, він вів активну громадську роботу, будучи членом редколегії часопису «Перець».
Творчий доробок Остапа Вишні — це тисячі гуморесок (або як він їх сам називав — реп’яшків) у періодичній пресі, присвячених злободенним темам, що хвилювали читачів. Прості люди ставилися до Вишні як до свого, — на адресу письменника щодня приходили сотні листів з подяками, проханнями про допомогу тощо. Гуморист не проходив осторонь актуальних для свідомих українців тем, гостро реагуючи на утиски української мови, культури. Так, сенсаційного розголосу набула гумореска, присвячена промові наркома освіти РСФСР О. Луначарського, що виступив проти українізації та з ідеєю русифікації шкіл Кубані. В написаній у стилі легендарного листа козаків гуморесці кубанські козаки пропонували наркомові зробити те ж саме, що запорожці пропонували турецькому султанові... Партійна преса гостро відреагувала на витівку Вишні, обурюючись такою зухвалістю. Втім ще активніше письменник викривав негативні риси українців — інертність, відсутність інстинкту національної єдності тощо. Як проникливий психолог, він бачив недоліки, комплекси людей, умів їх тонко висміяти.
Помер письменник 28 вересня 1956 р. Незадовго до смерті записав у своєму щоденнику: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!». І ця фраза вкотре засвідчила всю глибину особистості Остапа Вишні — сумного блазня української літератури XX ст.
