Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 р. у місті Зіньків на Полтавщині в родині шкільного вчителя. Батько, Кость Іраклійович, був селянином за походженням, проте працював учителем Зінківської школи, а згодом — учителем-інспектором. Мати, Марія Яківна, походила з давнього козацького роду Яреськів. Освіту Микола здобув спочатку в місцевій двокласній школі в 1898-1900 рр. (цікаво, що його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), а згодом — в Охтирській і Першій київській гімназіях. Вчився хлопець прекрасно, але медалі не дістав через упереджене ставлення до урядової політики. Вже тоді Зеров почав цікавитися поезією, пробувати себе на цьому ґрунті.
1908 р. він став студентом історико-філологічного факультету Київського університету, де вивчав джерела української історії XVIII ст. Щоправда, спочатку юнак мав намір спеціалізуватися на історії та літературі Давнього Риму, але в університеті не виявилося фахівця з цієї теми і Микола згодом зацікавився українською історіографією. 1914 р. Зеров подав до факультету працю «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературний пам’ятник», написану під керівництвом приват-доцента Василя Данилевича. На той час він був уже сформованим як на студентський вік дослідником — з 1912 р. друкувався в журналі «Світло», писав рецензії для газети «Рада» тощо. В ті самі роки Микола Зеров став активним членом української студентської громади, брав участь в обговоренні літературних і поетичних проблем, а на похованні Бориса Грінченка 9 травня 1910 р. виголосив слово прощання від студентства, переповнене національного духу.
Роботу про літопис Граб’янки він блискуче захистив, але в університеті Зерову залишитись не вдалося через конфлікт з керівництвом факультету та безпосередньо деканом Т. Флорінським. Після закінчення університету Микола Костянтинович займався педагогічною справою: до осені 1917 р. викладав у Златопільській гімназії, потім — у Другій київській гімназії, у 1918-1920 рр. читав курс українознавства в Київському архітектурному інституті, а з 1920 р. у соціально-економічній школі міста Баришівки. Ще у вересні 1918 р. він зійшовся з українськими митцями та вченими, що групувалися навколо ректора Української академії мистецтв Георгія Нарбута, в 1919-1920 рр. працював редактором бібліографічного журналу «Книгар». Зеров був автором численних нарисів, присвячених українській культурі загалом і літературі зокрема: досліджував життя і творчість Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Кобилянського, вивчав римську поезію, — 1920 р. вийшла «Антологія римської поезії» за його редакцією з перекладами Катулла, Вергілія, Марціала, Овідія, Горація тощо. Тоді ж він підготував до друку книгу «Нова українська поезія».
Водночас він продовжував писати вірші, не маючи серйозного наміру публікувати їх. Щоправда, презентував друзям саморобні збірки своїх поезій — до нашого часу їх дійшло більше ніж десять, найсолідніші з яких було презентовано університетському товарищу Зерова — В. Романовському. Йдеться про три томи «Почти полного собрания сочинений» (1910-1919 рр.), що нині зберігаються в Центральному державному архіві літератури і мистецтва України. Баришівський період був дуже плідним і у творчому сенсі — всі поезії зі збірки «Камена» (1924 р.) написано саме тут. А ще було створено низку сонетів, сатиричних поезій, чимало перекладів і навіть оповідань, що зберігаються в архівах.
1923 р. Зеров повернувся до Києва й обійняв посаду викладача історії української літератури в Київському інституті народної освіти (КІНО). Саме тоді «неокласики» і познайомились, спочатку об’єднавшись в рамках Аспису (Асоціації письменників). У грудні 1923 р. відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той у складі делегації «Гарту» приїхав до Києва. З кінця 1923 р. «неокласики» влаштовують серію літературних вечорів, на яких Зеров висловив ідею про згуртування мистецьких сил. Це категорично не сприймалося «гартівнянами» і «панфутуристами», котрі розглядали об’єднання як замах на їхню ідеологічну окремішність. Дискусії, що відбувалися 1924 р., також були гострими, — негативні відгуки спіткали ідеї Миколи Костянтиновича про ідейно-естетичний плюралізм.
Саме 1924 р. виходить збірка «Камена», сповнена духом класичної простоти, вишуканої мови. Втім до своєї поетичної творчості Зеров ставився упереджено, називаючи власні поезії «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії. Та й багато хто з критиків вважав його поезії несучасними, байдужими до актуальних проблем.
Микола Зеров брав активну участь у літературній дискусії 1925-1928 рр., яку було започатковано зі статті Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі», організовуючи літературно-наукові заходи, диспути тощо. Особливого розголосу набув вечір оригінальної та перекладної поезії «п’ятьох з Парнасу», що відбувся 17 березня 1925 р. У ньому, окрім Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Павла Пилиповича, Михайла Драй-Хмари та Освальда Бургардта, брали участь представники всіх літературних організацій Києва.
Позиція Зерова про те, що мають цінуватися не маніфест літератора, а його безпосередня творчість, не письменницький кар’єризм, а вибагливість до самого себе, сприймалася не всіма. Досить скоро Зеров втомився від цькувань і зосередився на критичній та перекладацькій діяльності, історико-літературних дослідженнях. Не полишив він і викладацьку діяльність. Протягом 1920-х — першої половини 1930-х років він викладав численні спецкурси і дисципліни, зокрема читав лекції з української літератури в Другій торговельно-промисловій школі та Археологічному інституті, викладав історію української літератури у вечірньому Освітянському університеті; протягом 1930-1933 рр. був професором Київського інституту лінгвістичної освіти, де з осені 1932 р. навіть очолював кафедру теорії та історії перекладу. Час від часу виходили його праці: Зеров писав тексти до портретів «Письменників Радянської України» (1928 р.), 1929 р. видав роботу «Від Куліша до Винниченка», працював над антологією французької поезії тощо. Варто зауважити, що повніше зібрання поетичних творів Зерова видано за кордоном: 1948 р. у Берхтесгадені вийшла збірка оригінальних і перекладних сонетів «Sonnetarium», 1951 р. у Філадельфії (США) побачила світ збірка «Catalepton», 1958 р. у Мюнхені — переклади, рецензії та листи в книзі з назвою «Corollarium» (з лат. подарунок, що приносили акторам).
Утім 1 вересня 1934 р. Миколу Зерова було звільнено з викладацької, а з 1 листопада — і з наукової роботи в Освітянському університеті. У січні 1935 р. він поїхав до Москви у пошуках бодай якоїсь тимчасової роботи, але його заарештували у підмосковному Пушкіні і відправили до Києва. Суд над Миколою Зеровим відбувся 1-4 лютого 1936 р. — звинуватили в тероризмі і засудили до 10 років таборів. Його вивезли на Соловки, куди прибув на початку червня 1936 р. Режим у таборі був більш-менш терпимим: оскільки за станом здоров’я Зеров не міг працювати лісорубом, то прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи він міг займатися улюбленими справами — перекладами, історико-літературними студіями тощо. Але постановою трійки НКВС Ленінградської області від 9 жовтня 1937 р. справу Зерова переглянуто і винесено вищу міру покарання, — вирок було виконано 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандормох у Карелії.
Докладні обставини смерті Миколи Костянтиновича й досі не відомі — але зрозуміло, що за умов масового терору проти українського народу загалом і представників свідомої інтелігенції зокрема Зеров був приречений. Від природи яскрава особистість, блискучий ерудит, інтелектуал — він не міг не бути знищений сталінською репресивною машиною. Ще з 1920-х років частими стали нападки у пресі, абсурдні звинувачення. Зеров був об’єктом нищівної критики в основному з боку літераторів, що співпрацювали з газетами партійного офіціозу — «Більшовик», «Пролетарська правда» тощо. З цього приводу треба згадати Якова Савченка з циклом статей «Українська неокласика» в газеті «Більшовик» (вересень 1923 р.) та низкою інших «викривальних» писань. Як зазначав у автобіографії сам Микола Зеров, 1925 р. у зв’язку з літературною дискусією він потрапив «без драки в большие забияки». Час від часу звинувачення у бік Зерова кидали і функціонери режиму, зокрема Андрій Хвиля, а Лазар Каганович — сталінський намісник в Україні — заявляв, що Зеров диригує діями Хвильового і Шумського — лідерів «націонал-ухильницької» внутрішньопартійної опозиції. У «викритті» Зерова брав участь і нарком освіти УРСР, «українізатор» Микола Скрипник, назвавши його представником ідеологів української нової буржуазії.
Зеров був приречений ще й тому, що у його статтях 1918-1919 рр. час від часу виринала тема більшовицького терору стосовно представників інтелігенції, який автор рішуче засуджував. Як редактор часопису «Книгар» він розміщував на сторінках цього видання некрологи, в яких чітко повідомляв про причини смерті того чи іншого представника інтелігенції і прямо звинувачував режим. Тож фізична ліквідація Зерова була лише справою часу.
У червні 1921 р., коли Зеров працював у Баришівській школі, на містечко здійснив наліт загін пирятинської міліції. Від розправи Миколу Костянтиновича врятувало лише те, що того дня його не було у місті. Трагічні події облави дали Зерову емоційний поштовх до написання вірша «Чистий четвер».
1921 р. поет дивом уникнув розстрілу, а згодом на зміну таким методам розправи прийшли фальсифіковані судові процеси. Одним з об’єктів подібного процесу став гурток «неокласиків», до якого входили Зеров, Драй-Хмара, Пилипович, Бургардт (Юрій Клен), Рильський тощо. Цю випадково придуману назву було підхоплено більшовицькою пресою, і група стала постійним об’єктом нападок, звинувачень у буржуазності, націоналізмі, ворожому ставленні до пролетаріату тощо. Зрештою «неокласиків» визнано контрреволюційною терористичною організацією. Освальд Бургардт як етнічний німець зміг виїхати до Німеччини, Максим Рильський перейшов на партійні рейки і вцілів, щоб згодом стати визнаним майстром перекладу. А інші представники гуртку відповіли за свою «діяльність» повною мірою: Миколу Зерова і Павла Филиповича розстріляли, а Михайло Драй-Хмара загинув на Колимі.
Особисте життя Зерова також було не надто щасливим. Ще 1920 р. він одружився з Софією Федорівною Лободою, 1924 р. у них народився син Костик. Та влітку 1928 р. у Софії Зерової розпочався роман із одним з тогочасних українських літераторів, якого деякі дослідники безпідставно називають шостим з «неокласиків», — Віктором Петровим (літературний псевдонім — Домонтович). Роман був дуже серйозним, треба зазначити, що після смерті Миколи Костянтиновича Софія Федорівна стала дружиною Петрова. Зеров дуже переживав через зраду дружини, а ще гіршим став його стан після смерті сина 1934 р. Вірогідно, Петров як агент спецслужб мав стосунок до загибелі «неокласиків», а отже й Зерова: у своїй праці «Діячі української культури 1920-1940 рр. — жертви більшовицького терору», пишучи про Зерова, він єдиний раз за всю працю називає ім’я донощика, за наклепом якого було заарештовано поета і його колег, — співробітника історичного музею Пилипенка, якого, як і Миколу Костянтиновича, розстріляли на Соловках у листопаді 1937 р. Можливо, так він намагався кинути тінь на людину, знаючи, що той не зможе нічим відповісти...
Ім’я Миколи Зерова, блискучого інтелектуала, поволі стає справжнім символом національного відродження.
