Успіх фільму забезпечують кілька чинників — режисерський задум, талановиті актори, якісні декорації. І не останню роль у цьому переліку відіграє оператор, очима якого ми й бачимо картину. Співавтором геніального режисера Олександра Довженка протягом багатьох років був талановитий оператор і фотограф Данило Демуцький.
Данило Порфирович Демуцький народився 4 липня 1893 р. у с. Ахматів на Черкащині. Він був дворянського походження, його батько — відомий лікар Порфирій Данилович Демуцький — людина дуже творча і не байдужа до мистецтва, збирав народні пісні, керував сільським хором у селі, тож малий Данилко зростав у творчій атмосфері. Спочатку він навчався вдома, а згодом вступив до гімназії в Києві, після закінчення якої став студентом Університету Святого Володимира. Спочатку обрав медичний факультет, але через рік перевівся на юридичний. У молоді роки Данило захопився фотографією, що докорінно змінило його життя.
Захоплення фотографією розпочалося у нього з членства у київському товаристві фотолюбителів «Дагер». Демуцький знімав пейзажі, згодом портрети, а 1913 р. вперше виступив на Всеросійській виставці художників світлопису зі своїми пейзажними роботами. Хобі не завадило юнакові успішно закінчити університет. Новоспечений юрист продовжив займатися фотографією, брав участь у всеросійських і міжнародних виставках у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Парижі. Його техніка зйомок була досить специфічна — він знімав найпростішим об’єктивом — моноклем, що давало змогу досягати незвичного ефекту. Саме у Парижі на Міжнародній виставці ужиткового мистецтва (1925 р.) Демуцького нарешті відзначили у фотографічному середовищі — його роботи отримали золоту медаль.
Данило Порфирович працював фотографом, співпрацював з журналами «Вестник фотографии», «Солнце России», пізніше — з театром «Березіль» Леся Курбаса. 1925 р. він влаштувався на Одеську кінофабрику завідувачем фотоцеху. За тих часів отримати фах кінооператора було дуже непросто — професіоналів було лічені одиниці, що становили своєрідну «касту», яка майже не поповнювалась неофітами. А секрети операторської майстерності не розголошувалися. Данилу Порфировичу пощастило знайти собі вчителя в особі Олексія Калюжного, великого оператора, що не лише передав йому знання, а й допоміг на одну ніч дістати апарат, щоб опанувати технічні тонкощі роботи. Незабаром з німецьким режисером Йозефом Роною Демуцький зняв перші фільми за сценарієм Олександра Довженка — «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання» (1926 р.).
Великий успіх мав фільм «Два дні», знятий з режисером Георгієм Стабовим 1927 р. У цьому фільмі оператор знімав крупні плани головного героя, імітуючи освітлення єдиною свічкою! Цей фільм мав величезний успіх у Союзі і за кордоном.
У 1928 р. у творчому тандемі зі згадуваним уже Роною Данило Порфирович створив фільм «Арсенал», що став зразком творчої манери Демуцького. Сценограф фільму Йозеф Шпінель згадував, що фільм було важко знімати: простору для декорацій не було й освітлювати їх дуже складно. Але Демуцький дуже тонко відчував задум режисера, а тому казав: «Не думайте про мене, будуйте декорації, як вважаєте за потрібне. А я вже докладу зусиль, щоб освітити їх та зняти». 1930 р. створено ще один спільний з Довженком шедевр — фільм «Земля», де оператор показав себе майстром світлових нюансів. За допомогою свого старого знайомого — монокля — та різних насадок на об’єктив він створював пейзажі в димці, портрети героїв у приглушених тонах тощо. А у фільмі «Іван» Демуцький майстерно зняв сцену, де дніпровські пороги ховаються під воду.
Олександр Довженко так висловлювався про роботу оператора в одній зі своїх лекцій: «Я думаю, що оператор тоді може бути повноцінним, так би мовити, вашою творчою половиною, якщо ви, спрацювавшись із ним, можете бути впевнені, що він також розуміє абсолютно всі деталі вашого задуму, не лише у плані тих ідей, які ви хочете вкласти у картину, а також у плані всіх деталей форми. Це дуже важко й це рідко буває». Очевидно, що мав на увазі він саме Демуцького. Про свою співпрацю з оператором у фільмі «Іван» Олександр Петрович говорив, що одразу планував зняти німу і повноголосну версії картини і Данило Порфирович погодився працювати лише над німою версією, але і в повноголосну увійшли деякі епізоди його роботи. Втім Довженка можна зрозуміти — то були важкі часи (це висловлювання стосується до 1932 р.) і Демуцький був не найвигіднішим знайомим.
1932 р. життя Данила Демуцького круто змінилося — його заарештували за звинуваченнями у розголошенні даних допиту та приховуванні сценарію Фауста Лопатинського «Україна». За чотири місяці оператора було звільнено, але цей інцидент негативно позначився на його подальшому творчому житті. Так, у зв’язку з арештом Данила Порфировича Довженко мусив запросити на зйомки фільму «Іван» ще двох операторів — Екельчика і Глідера.
1934 р. на Демуцького, коли він працював на Київській кіностудії, чекав другий арешт. В НКВС зажадали розповіді оператора про його родичів як по батьковій, так і по материній лініях. Звинувачення полягало в тому, що нібито Данило був родичем активного члена білоемігрантської організації Демуцького і мав з ним зв’язок. Насправді ж сина двоюрідного брата батька він бачив лише раз у житті, ще в 1917 чи 1918 рр., але слідчі органи таким поясненням не задовольнились. Знову Данила Порфировича протримали за ґратами чотири місяці і в квітні 1935 р. звільнили, зобов’язавши наступного дня з’явитися в органи НКВС. Там Демуцькому повідомили, що йому заборонено проживання в 15 пунктах СРСР терміном на три роки (до 19 грудня 1937 р.) як соціально небезпечному елементу. З тих міст, що залишалися, оператор обрав Ташкент, бо там існувало кіновиробництво. В Узбекистані він продовжив свою творчу діяльність, знімаючи невеликі сюжети для студії хронікальних фільмів.
Утім у січні 1938 р. Демуцького знову заарештували — цього разу за свідченнями якогось психічно ненормального хлопчика. Він просидів у в’язниці 17 місяців: слідство по справі тягнулося рік, потім ще півроку велося повторне слідство і в результаті справу було закрито. Данило Порфирович отримав свободу і як повністю реабілітований зміг повернутися до Києва.
Після початку війни 1941 р. оператор знову повернувся до Ташкента, де зняв такі фільми, як «Сині скелі» (1942 р.), «Роки молоді» (1943 р.), «Насреддін у Бухарі» (1943 р.), «Тахір і Зухра» (1945 р.). Після закінчення, війни Демуцький повернувся до Києва і 1947 р. на Київській кіностудії зняв «Подвиг розвідника». 1951 р. майстер працював над фільмом «Тарас Шевченко», за який його нагороджено Сталінською премією.
Данило Порфирович помер 7 травня 1954 р., похований на Байковому кладовищі, поряд з батьком. А на будинку на вулиці Саксаганського, де в повоєнні роки мешкав видатний оператор, незабаром було встановлено меморіальну дошку. Демуцький не був обласканий владою — лише за кілька днів до смерті отримав звання Заслуженого діяча мистецтва Української РСР (Узбецька РСР відзначила його аналогічним званням ще 1944 р.). Але оператор був справжнім класиком світового кінематографа, відзначений на міжнародних фестивалях — зокрема 1951 р. на VI Міжнародному фестивалі у Карлових Варах за фільм «У мирні дні». Втім у Радянському Союзі його ім’я не дуже відоме, його знали лише професіонали кіномистецтва.
