Біографія графині, ув’язненої та актриси Марії Ростиславівни Капніст, цілком може стати основою для роману чи кінодрами — стільки в ній було поневірянь і бід. Однак мудра жінка зі шляхетного роду не зламалася, витримала все і наприкінці казала: «Кожна мить життя неповторна, неоціненна. Хоча життя дало мені чимало важких випробувань — я не скаржусь на долю. Давати силу іншим — ось найбільша радість буття».
В її історії багато знаків запитання, достеменно невідомо навіть, коли вона народилась — одні джерела називають 1914 р., інші 1915 р., деякі схиляються навіть до 1905 р. Однак точно відомо, що вона була благородного походження і по батьковій лінії, і по материній. Рід її батька — рід Капніссос — з’явився на грецькому острові Занте (Венеційська республіка) у VII ст., за видатну боротьбу з турками правитель пожалував їм графський титул. Нащадки роду осіли в Україні за часів Петра І, змінивши прізвище на Капніст та отримавши землі на Полтавщині. Мати ж Марії Ростиславівни — прапраправнучка запорозького отамана Івана Сірка.
У Петербурзі, де народилася Марія, їхня родина була шанованою. їх часто відвідував Федір Шаляпін, який навіть давав маленькій Мирі перші уроки вокалу і пророкував сценічне майбутнє. Коли вибухнула революція 1917 р., граф Ростислав Капніст, використовуючи свій титул та зв’язки, допомагав революціонерам. Однак у Петербурзі ставало важко жити, і він перевіз родину в Судак. 1921 р. його розстріляли більшовики. Старша дочка, не витримавши цього, померла, синам довелося ховатись... Мати з Марією знов опинилися в рідному місті.
1931 р. Марія вступила до театральної студії Ю. Юр’єва при Ленінградському театральному інституті, однак 1934 р. її виключили звідти за дворянське походження, заборонивши повертатись до міста.
Доля кидала її по різних містах, вона працювала в Києві, Батумі. А 1941 р. її репресували за статтею 58-10 ч. 1 УК (пропаганда та агітація повалення радянської влади) і засудили до восьми років виправно-трудових таборів. Це був лише початок... З «ворога народу», ненависного своєю шляхетністю, знущались, їй обрізали розкішні коси, вибили зуби. В Карлазі, у нелюдських умовах Марія разом з іншими ув’язненими виготовляла цеглу. Потім у Джезказгані видобували вугілля, в прямому сенсі слова не бачачи сонячного світла. Каторжани опускали один одного в діжках у шахту до світанку, а витягали вже після заходу сонця...
Звичайно, умови життя були нестерпними, особливо для тендітної дворянки. Її рятували посилки з консервами, сухофруктами, картоплею від коханого — Георгія Холодовського, колишнього нареченого її сестри, якого вона зустріла ще під час навчання. Дружба молодих людей переросла в кохання, яке супроводжувало все їхнє життя.
Однак дочку Радиславу в ув’язненні вона народила від іншого. У Сибіру на лісоповалі сталася страшна пожежа, її з вогню витяг вільнонайманий інженер, польський шляхтич, — Марія Ростиславівна побачила у цьому знак... Але заміж за нього виходити відмовилась.
У Караганді вона отримала другий строк, десять років за те, що захищала дочку, яку била вихователька в таборі. Раду відправили до дитбудинку, де її згодом знайшла подруга матері Валентина Базавлук, яку випустили з ув’язнення раніше. Забрати дитину до себе вона не змогла, однак добилася, щоб дівчинку перевели до Харкова, де вона могла постійно навідувати Раду, забирати її до себе на вихідні. Валентину Іванівну Радислава вважала матір’ю, тож коли до неї приїхала Марія Ростиславівна, вона категорично відмовилась визнати її і після розформування дитбудинку лишилася з названою ненькою. Щоправда, з часом стосунки Ради з матір’ю значно потеплішали.
Зустріч з дочкою була не єдиним болісним розчаруванням, яке чекало графиню Капніст на волі, після того як її випустили «за відсутністю складу злочину». То був 1958 рік, за віком вона ще не була старою, однак каторга відібрала красу та здоров’я, і з поїзда на вокзалі в Москві, куди вона приїхала до коханого Георгія, зійшла сива зморщена жінка з почорнілими руками — нішо не могло вимити вугільний пил зі шкіри ... Коханий не впізнав її. Прочекавши тривалий час, і коли на пероні їх лишилося двоє, простягнув їй квіти зі словами: «Вас ніхто не зустрів, і я нікого не зустрів». А потім, коли вона назвала його старим, ще дитячим прізвиськом, усе зрозумів і на його обличчі відобразився жах. Це було ударом для Марії, але вона вдячна йому за гірку правду. Надалі Георгій не раз пропонував їй одружитись, однак вона не хотіла псувати життя найдорожчому. Вони все життя дружили, хоча Марія жила у Києві, а Георгій — у Москві. Кажуть, коли він помер, вона була настільки вбита горем, що намагалася втопитись, однак її врятували...
У таборах Марія знаходила час та сили читати ув’язненим вірші, розігрувати сценки. Вони навіть створили невеличкий театр. Костюми, до речі, шила кохана Колчака Анна Тимірьова, з якою вона дружила ще довгі роки.
Повернувшись з ув’язнення до Києва, графиня Капніст спочатку поневірялась, не маючи навіть дому — ночувала на вокзалах, у парках, у телефонних будках. Працювала двірником. Часто приходила на кіностудію. Там її колоритну специфічну зовнішність помітив режисер Юрій Лисенко і запропонував роль ігумені в картині «Таврія». Марії Ростиславівні спочатку було незвично і трохи лячно грати перед камерою, однак вона досить швидко призвичаїлась.
Режисери полюбили її за талант, колоритну зовнішність та надзвичайно добру вдачу, почали постійно запрошувати на невеликі, однак яскраві ролі — відьом, графинь, таємничих старих жінок (фільми «Далеко від Батьківщини», «Летючий корабель», «Ключі від неба», «Олеся», «Бронзовий птах», «Табір іде в небо», «Стара фортеця», «Циган», «Дике полювання короля Стаха», «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура», «Серця трьох»). У чомусь переломною стала роль чарівниці Наїни в «Руслані та Людмилі»: актриса, яка після таборів не боялася нічого, крім підземних переходів та метро, що нагадували їй шахти, сміливо заходила в клітку до тигра, і це вразило всіх. А до Капніст міцно причепилося тавро. Якось, ідучи додому, вона почула, як перешіптуються старі жінки на лавочці біля під’їзду: «Відьма, відьма...» Вдома вона зв’язала у довгу мотузку свої простирадла, рушники, килимки і спустилася з вікна третього поверху, щоб обійти будинок і знову гордовито зайти через парадні двері. Нажахані пліткарки одразу розбіглися.
За подібні ескапади, яскраву манеру вдягатись, дивнувату поведінку Марію Ростиславівну вважали «не від світу цього». Незважаючи на вік та погане здоров’я, вона займалась йогою і танцювала, розмовляла з квітами, носила яскраві шалики, легкі квітчасті спідниці, постійно запізнювалась і губила ключі, могла серед ночі прийти в гості, втративши лік часу. Звикнувши голодувати, вона часто просто забувала поїсти або забувала каструльки на плиті. Листи до друзів підписувала «Баба Яга». Однак у неї було багато друзів, які постійно підтримували її, а режисери вмовляли приїхати за сотні кілометрів заради одного коротенького епізоду, бо лише вона могла створити необхідний настрій.
Коли Марії Ростиславівні запропонували піти на пенсію, вона навіть образилась — не бачила свого життя без роботи. Її енергійності могли позаздрити й молоді. Крім постійних зйомок, вона виступала перед інвалідами та ветеранами, опікувалась злидарями-прихожанами тих церков, до яких ходила. Ще поставила собі за мету реабілітацію, визволення із забуття свого талановитого предка — письменника Василя Васильовича Капніста. З ним, до речі, пов’язана цікава легенда. Його матір’ю нібито була не дружина Василя Петровича Капніста, його батька, а кримська турчанка, молода красуня Сальма. Вона не змогла пережити смерті коханого і, віддавши дитину його дружині, кинулась у море. Батько Сальми, божеволіючи від горя, прокляв рід Капністів...
Марія Ростиславівна спромоглася відновити славу пращура: твори Василя Капніста почали видавати і включили до шкільної програми, широко відсвяткували 230 років з дня його народження.
Марія Капніст знімалася до останнього. Однак актриса Раїса Недашківська згадувала: «На святкуванні свого останнього дня народження вона відвела мене вбік і сказала: «Раєчко, наступного року мене, певно, не буде, але знайте, що я з вами». У жовтні 1993 р. вона, окрилена отриманням чергової ролі, з оберемком осіннього листя, назбираного на кіностудії ім. О. Довженка, переходила дорогу. Її збила машина. У швидкій вона все шепотіла: «Водій не винний».
Через кілька днів графиня Капніст померла на руках дочки від набряку легень — вони завжди були її слабким місцем. Її поховали на Полтавщині, як вона й хотіла — поблизу колишнього маєтку Капністів, розібраного на цеглу ще за радянських часів.
«Під вогнем незрушні», «Sub Igne Immotus» — цей девіз викарбувало на гербі графського роду Капністів І Марія Ростиславівна всім своїм життям довела, що це не просто слова.
