Гнат Петрович Юра народився 8 січня 1888 р. у селянській родині в с. Федвари (нині с. Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області). В родині побутувала легенда про те, що їхнім предком був солдат наполеонівської армії, що примандрував на Херсонщину й там і залишився, а прізвище Юра походить від назви Юрських гір.
1898 р. Гнат закінчив земську школу, згодом влаштувався на службу в нотаріальну контору. Родина хлопця була хоч і небагата, але дуже творча, тож акторські здібності хлопця виявились доволі рано. 1904 р. спробував себе на сцені аматорського театрального гуртка, а з 1905 р. перебував на професійній сцені — у трупі С. Максимовича. Тут він познайомився з актором Семеном Семдором, котрий зіграв неабияку роль у його житті. Саме Семен запросив Гната до Львова і в 1913—1914 рр. молодий актор працював на сцені театру товариства «Руська бесіда» у Львові, справжній кузні кадрів українського театру. Там Гнат Юра познайомився з багатьма молодими перспективними акторами, зокрема й з Лесем Курбасом. На початку Першої світової війни актора було заарештовано австрійцями як російського підданого, але він зміг звільнитись і перебратися на терени Російської імперії, де також потрапив для табору для інтернованих осіб. Після звільнення мобілізований до царської армії, але до 1917 р. покинув військо. Створивши 1917 р. у Києві Молодий театр, Курбас запросив до нього і Гната. 1919 р. театр отримав назву театр імені Т. Шевченка. З 1920 р. і на все подальше життя Гнат Юра залишався вірним театрові імені Івана Франка, який він створив разом з Амвросієм Бучмою.
Театр імені Івана Франка було створено у Вінниці 1920 р. Перша вистава відбулася 28 січня 1920 р. — це був «Гріх» Володимира Винниченка. Всього ж за перший сезон театр показав 23 прем’єри! На початку свого існування він переїжджав з місця на місце, давав вистави на цукроварнях, нерідко актори отримували платню продуктами. Втім у ті голодні часи це не було рідкістю. Театр імені Франка для Гната Юри був справою фактично родинною, адже тут акторствували два його брати з дружинами — Терешко і Сашко, що виступав під псевдонімом Юра-Юрський, сестра Тетяна з чоловіком, навіть старенька мати, Меланія Григорівна, їздила з дітьми Наддніпрянщиною, Поділлям, допомагала, чим могла, — готувала їсти, слідкувала за костюмами тощо. Вона померла під час гастролей і була похована у Вінниці.
Скоро радянська влада помітила колектив, і театр було відправлено на гастролі на Донбас, «обслуговувати» шахти. Спочатку місцевий люд поставився до заїжджих акторів упереджено, але згодом артисти здобули авторитет: глядачі приходили на вистави з власними стільцями, вимагаючи продати їм квитки, — мовляв, місце у них є.
1923 р. нарком освіти Микола Скрипник сприяв переведенню театру до Харкова. В той час у головному столичному театрі працювала трупа Аксаріна, котрий заявляв, що малороси у столиці — це ганьба. Втім Скрипник вигнав Аксаріна з театру, а приміщення віддав театру Гната Юри. Театр імені Франка швидко завоював любов харків’ян, поставивши п’єсу Миколи Куліша «97», присвячену пам’ятному багатьом голоду 1921 р. Вистава була дуже жорсткою, у другому акті глядачі часто непритомніли від побаченого, тому в день вистави о 10-й годині вечора біля театру чергувала швидка допомога. Юра грав незаможника Мусія Копистку, і, за гіркою іронією долі, портрет актора у цьому образі висів у кабінеті Петровського, голови ВУЦВК, головного ідеолога голодомору 1932-1933 рр.
1926 р. театр вдало гастролював у Москві, збирався за кордон, — утім, повернувшись до Харкова, франківці дізналися, що їх переводять до провінційного на той час Києва, а столичним театром стане «Березіль» Курбаса. Пояснювали це тим, що Курбас прогресивніший — так влада зіштовхувала двох митців. Київ і справді був тоді провінційним, — біля місця, де розташовувалась будівля театру, стояла стара хата, паслися кози... Втім франківці взялися до роботи, і вже через рік театр імені Франка здобув популярність серед киян. Треба зазначити, що на початку розвитку театру Гнат Юра більше імітував репертуар Молодого театру і ставив модерні п’єси, зокрема й твори Володимира Винниченка, Лесі Українки, Моріса Метерлінка, Генріха Ібсена, Герхарта Гауптмана, Оскара Уайльда та інших. А з 1929 р. театр перейшов на радянсько-український та російський репертуар — це пояснювалось згортанням українізації, певним незадоволенням влади розквітлим вільнодумством у культурі загалом і в театральному середовищі зокрема. Митці ставали залежними від ідеології — поступово вони мусили відмовитись від постановок п’єс з упадницьким настроєм, надаючи перевагу творам, що оспівували щасливе радянське буття. Крім того, до масовки таємно вводили співробітників спецслужб, котрі доповідали про настрої у колективі. Такий співробітник у театрі Гната Юри навіть намагався впливати на репертуар: будучи замполітом, він мав нахабство вказати режисеру на помилкове рішення про постановку п’єси «Маруся Богуславка» М. Старицького.
Проте і за тих похмурих часів Гнат Юра залишався людиною м’якою, добросердечною. Амвросій Бучма говорив, що у світі є лише два геніальних режисери — Курбас і Ейзенштейн, і лише один делікатний — Юра. І справді, він по-доброму, можна сказати по-сімейному, ставився до всіх своїх акторів, допомагав, чим міг. Коли в 1933 р. над Лесем Курбасом нависла загроза арешту, Гнат Юра запропонував йому рятівну соломинку — перейти до нього в театр, та Курбас відмовився.
Взагалі з Курбасом пов’язано чимало подій у житті Гната Юри, і не лише творчих, а й особистих. Замолоду Лесь Курбас стрілявся через нещасне кохання до актриси Катерини Рубчакової, що була набагато старшою за нього, з нею грав у виставі «Украдене щастя» ще в театрі товариства «Руська бесіда». Тоді він залишив їй передсмертну записку зі словами: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!». Утім самогубство не вдалося... 1919 р. Катерина померла, а записку знайшла її дочка, Ольга, що того самого року стала дружиною Гната Юри. Ця записка зберігалася в родині Юрів як сімейна реліквія. Обох митців пов’язував й інший документ — стаття «Націоналістична естетика Курбаса», опублікована в часописі «За марксо-ленінську критику» 1936 р. за підписом Гната Юри. У повідомленні режисер звинувачував Леся Курбаса, що тоді вже перебував у таборі на Соловках, у націоналізмі та фашизмі. Нині вже важко дізнатися правду — чи писав Гнат Петрович цей текст, чи тільки змушений був його підписати (втім, як і низка акторів-франківців), як стверджує його син Юрій, проте очевидно, що саме ці звинувачення стали формальною причиною для розстрілу в 1937 р. і так приреченого Курбаса... Гнат Петрович усе життя ніс тягар колективної відповідальності за знищення геніального режисера, але ніколи не ділився своїми переживаннями з цього приводу.
Утім деяким акторам він і справді зміг допомогти в ті нелегкі часи. Так, актриса Катерина Осміяловська та її чоловік, актор Лесь Липківський — син першого митрополита Української автокефальної та православної церков Василя Липківського, працювали в Одесі, де їх цькували представники комсомолу. Гнат Юра забрав акторів до себе в театр, де вони опинилися під його опікою і змогли спокійно працювати. Або ж ще один випадок: актор Віктор Добровольський провів 10 місяців у в’язниці під слідством НКВС, а коли звільнився, Юра одразу призначив його на роль Михайла в «Украденому щасті». За гіркою іронією долі, виконавці головних ролей у цій виставі добре знали, що таке украдене щастя: Наталя Ужвій, що грала роль Ганни, пережила розстріл чоловіка — поета Михайля Семенка, а виконавець ролі Миколи Задорожного — Амвросій Бучма — очікував на арешт після розправи над його другом Лесем Курбасом. До речі, виставу в такому складі повезли до Москви, але Сталін не захотів дивитися драму, побажавши чогось веселішого... Втім театр активно розвивався, 1940 р. отримав статус академічного, а сам Гнат Юра став народним артистом СРСР.
Часи Другої світової війни не зупинили роботи театру, що тривала в евакуації — у Семипалатинську та Ташкенті, а дві фронтові бригади працювали безпосередньо на передовій. Після повернення на Гната Юру чекали нові випробування. 1954 р. партія призначила головним режисером театру імені І. Франка Мар’яна Крушельницького, актора-курбасівця, а Юру перевели на посаду режисера й актора, нібито за власним бажанням. Утім через рік влада отямилась і повернула Гната Петровича до керівництва театру, щоправда, на посаді художнього керівника, запропонувавши працювати у тандемі з Крушельницьким, як Немирович зі Станіславським у МХАТі. До 1961 р. Юра працював у театрі, а потім пішов на пенсію...
Гнат Петрович здобув популярність і як актор. Спочатку грав драматичні ролі, але згодом усвідомив свій комедійний талант. Він грав у виставах за п’єсами І. Карпенка-Карого («Житейське море», «Суєта»), М. Куліша («97»), а також Фігаро у «Весіллі Фігаро» П. Бомарше і Швейка в «Пригодах бравого вояка Швейка» за Я. Гашеком. «Суєта» побила всі рекорди: вистава трималася на сцені з 1920 р. до кінця 1950-х років з незмінним Юрою в ролі Терешка Сурми. А роль Швейка стала для Гната Петровича чимось на зразок протесту — протесту на межі веселої непристойності. Сам актор казав про свого героя: «Я розумів, що Швейк не бунтар і навіть не протестант, проте він знищує цей лад своїм геніальним ідіотизмом, його так званий ідіотизм — це тільки умовність, тільки маска, надягнена на розумне й хитре обличчя». Ця вистава у період 1928-1935 рр. витримала понад 400 показів!
Яскравою була і кінокар’єра Гната Юри, який зіграв у фільмах «Прометей» (1936 р.), «Кармалюк» (1938 р.), «Тарас Шевченко» (1951 р.), «Мартин Боруля» (1953 р.) тощо.
Займався Гнат Петрович і педагогічною діяльністю: з перервами викладав у Київському театральному інституті в 1938-1961 рр., був професором. Юра став автором понад 20 праць з питань театрального мистецтва.
Великий режисер помер 18 січня 1966 р. у Києві, похований на Байковому кладовищі. 1967 р. його іменем названо одну зі столичних вулиць.
Він неодноразово нагадував: «Театр — це одне з тих місць, звідки закликають служити щастю». І, незважаючи на нелегку долю, вірно служив своєму щастю все життя.
