Система підготовки, виховання і навчання козацьких «спецназівців» постійно викликала інтерес багатьох керівників спецслужб різних країн світу. Очевидно через це довгий час навіть сама тема пластунів залишалася недоступною для широкого загалу. Як стало відомо, частково на використанні їх традицій, знань та досвіду базувалася ефективність роботи радянської військової розвідки (ГРУ), що постійно конкурувала із КДБ. На відміну від останньої, Головне Розвідувальне Управління не створювалося на «порожньому місці». Мало хто знає те, що першим керівником радянської військової розвідки став начальник контррозвідки царської армії генерал-лейтенант М. Д. Бонч-Бруєвич, рідний брат особистого секретаря Леніна В. Д. Бонч-Бруєвича, який був за походженням із чернігівської козацької родини, обізнаний із Пластом за своїми службовими обов’язками. Після революції його не те що не репресували, а навіть призначили керівником Військово-Революційного комітету. Пізніше Сталін присвоїв йому й генеральське звання.
Саме з числа особового складу таких елітарних підрозділів Війська Запорозького, після багаторічної науки, як правило, і виділялися так звані козаки-характерники. Це найвища каста серед запорожців, яка овіяна сьогодні ще більшою таємницею, ніж самі «пластуни». В народі кажуть, що це такі люди, які із всякої халепи можуть себе врятувати, яких куля не бере і які з «чортом» знаються.
Як відомо, запорожцям заборонялося приводити на Січ представниць слабкої статі, і деякі, вільні від шлюбу, метою життя обирали максимальний фізичний і психофізичний розвиток. Вони настільки вдосконалювали можливості власного організму, що сучасники нерідко починали вірити, нібито в цих людей вселилися надприродні сили, а тому їх називали «ворожбитами» або «характерниками».
Про них в одному з своїх віршів згадав і Т. Шевченко:
«...з старшиною
Іде в чорній свиті
Сам полковник компанійський,
Характерник з Січі».
Упорядники творів великого Кобзаря значення останнього пояснили так: «людина, яку вважали чарівником».
Характерники впливали на моральний стан супротивника, намагаючись налякати його, розповсюджуючи «чутки» про свою силу й могутність. І частенько в цьому мали успіх. «Чаклунська» боротьба ворожбитів із ворогами вважалася сучасниками вершиною козацьких бойових мистецтв. Таких феноменів, як правило, було не багато.
Характерник відрізнявся від інших козаків зовнішнім виглядом, манерою висловлюватися, а також виконував найвідповідальніші завдання. Проте все це — лише зовнішні прояви його сутності. Адже характерником міг стати лише той, хто повною мірою опановував мистецтвом керування своїм життям. Пізнати те, що перебуває в руках долі, взяти у власні руки віжці візка (нині — штурвал літака) — отаку мету ставили перед собою характерники. А мета зумовлювала і напрямок розвитку особистості, і психофізичний портрет. Поведінка, риси характеру, одяг, мова — все це було своєрідне, овіяне духом істини, — як вважає у своїй роботі «Езотеричний світ характерництва» сучасний дослідник В. Чумаченко.
У джерелах, історичних творах збереглися згадки про козаків, які могли наводити «ману», гіпнотизувати натовпи люду. Наприклад, «козарлюга Васюринський», що мешкав на Січі в XVII ст., мав настільки сильне біополе, що більшість з його оточення не витримувала. Коли він причащався, — йдеться в одному з тогочасних документів, — чотири чоловіка тримали священика, щоб той не впав від одного «духу» богатиря. Тому що, як тільки він дихне — від його подиху людина падала з ніг. Характерником можна вважати і славнозвісного кошового Івана Сірка, який не програв жодного бойовища. Навіть після смерті його «дух» продовжував допомагати запорожцям! Як відомо, у нього, покійного, відрізали руку і зробили своєрідні мощі, які виносили на передову в тяжкі моменти бою зі словами: «Стій, назад! Рука і душа Сірка з нами». Пізніше, під час зруйнування на початку XVIII ст. Запорозької Січі, відбулася зустріч із характерником, який ніби також одним подихом міг вбити чоловіка. Подібні «можливості», коли аналізувати легенди, можна було спостерігати у китайських цигунів, японських ніндзя, секрет яких — внутрішня енергетика, набута через спеціальні дихальні вправи.
Сучасна наука визнає деякі феноменальні можливості людського організму, але пояснення і усвідомлення належить майбутньому. Як і те, чому окремим козакам вдавалося досягти неймовірного ефекту, коли «тіло грало». Тоді, за переказами, вони біль від ударів не відчували. Такі вояки швидко концентрували внутрішню енергію, могли подумки захистити ту частину тіла, куди спрямовувався удар нападаючого: «І шабля відскакувала від чоловіка, не надаючи йому шкоди». «Вигадки!», — може заперечити читач. Можливо... Проте чому ж «фанати» так наполегливо приписують подібне і деяким східним системам, наприклад, мистецтву тібетських монахів «катеда» та «школі залізної сорочки» в кунг-фу і карате. В середині 70-х років минулого століття ходили чутки, ніби Брюса Лі вбили не торкаючись, лише за допомогою концентрації внутрішньої енергії його старші колеги-наставники за те, що той зрадив високим ідеалам кунг-фу і зайнявся рекламою, знімався в кінематографі.
Характерники у Війську Запорозькому мали свої прапори. Деякі з них зображували своєрідний знак шитий сріблом на пурпурі чи золотом на білому, мали значення — «Проникнення», що стало одним із головних завдань характерників на Січі. У найближчому оточенні кошового передбачалася наявність особливо довірених осіб — двох-трьох характерників на випадок якоїсь ситуації. Насамперед йдеться про охорону «батька-гетьмана» низовиків. Нерідко вони призначалися вчителями юнаків із військової справи. Високих посад, здебільшого, уникали. Саме характерникам належить «авторство» декількох бойових технік, які робили козацтво, як правило, непереможним у бою.
При цьому найголовніше було досягти стану «вихору», коли розкутість і відособленість набували вищого рівня — «безсторонності». Входили до нього на «шаленому алюрі», швидко обертаючи над Толовою шаблю. Раптом омана... «козак зникав». Натомість полем проносився пекельний вихор.
Одяг — просторий, його полюбляло козацтво, щоб рухи були Вільні, нестримні. Однак після бою виходив характерник у лахміттях, під дружній регіт братчиків.
Під час розвідки він ставав ледве помітним на місцевості: як джерело, що тече у траві, серед каміння. Своєрідні засоби застосовувалися ними під час охорони табору. Супротивник іззовні бачив замість нього непорушну стоячу стіну — зводи. Якщо знаходилися сміливці, які пробували ввійти в такий викривлений простір, то миттєво божеволіли.
Характерники мали свій кодекс честі, правила, якими керувалися у житті. Він принципово різнився від східних, що також базувалися на сутності буття. Коли на Сході зосередження йшло лише на особистості, внутрішньому світі, то в козацтві особисте підпорядкувалося «загальному», «товариському», пов’язаному із громадською справою.
Найважливіших правил, якими керувалися характерники, було декілька. Стосувалися вони і навчання молоді. «Ніколи не вчи того, хто ще не вміє». На перший погляд тут простежується алогізм. Проте парадоксу в цьому немає. Йдеться про те, що не можна навчити того, хто ще не набув внутрішньої зрілості для оволодіння Знанням. У цьому правилі існує цікавий підтекст — людина сама в собі несе Знання, вчитель лише допомагає його виявити. Друге правило таке: «Вмій робити те, чого бажаєш собі сам». Тобто: не відступати ні перед чим, не «захоплюватися» принадами світу, постійно прислухатися до свого внутрішнього голосу — він підкаже, як слід поводитися. Третє правило стосується взаємодії людини Знання і навколишнього середовища: «Ніколи не будь таким, яким би тебе не вважали інші». Це — про рамки вчинків, вихід за їх межі.
Дитина народжувалася, а їй вже виготовили колиску, у бильці якої зроблено отвір («вхід», «вихід»). Встановлювали її так, щоб промені вранішнього сонця лягали на обличчя немовляти. Отака була одна з перших ініціацій.
Навчання... Воно було тривалим і суворим. Характерник — учитель пильно слідкував за тренуваннями юнаків, в його процесі зазначаючи хворостиною на землі ступінь оцінки природної здібності кожного. Якщо виходив трикутник — це свідчило про середній розвиток особистості, чотирикутник — широкі можливості, значні здібності і, відповідно, вимагало більшої уваги, грунтовнішої підготовки. Коли ж виходило коло — то був знак універсальних можливостей, ознака майбутнього характерника. Вправи, які виконувала здібна козацька молодь, мали бути цікавими, повчальними, але не спрощеними. Наприклад, такі.
Бачення свого «розміру». Річ, знайома всім нам із побутової проблеми: вибір одягу і взуття, знаряддя праці. Щодо нашого аспекту, люди повинні були усвідомлювати: «візьмеш зависоко і не виконаєш — можеш загинути на полі бою. Візьмеш занизько — знову поразка». Наприклад, молодого козака посилали в ліс по жердину, з якою він мав стрибати через високий тин. Не така, не «свого розміру» жердина не давала змоги вправно стрибнути. Крім того, важливо було взятися за неї у тому місці, де треба. «Зависоко — зламається, занизько — стрибок не вийде». Практикувалося кидання каміння на відстань (занадто важкі, або легкі далеко не кинеш). Довжина, форма і вага шаблі також мали відповідати особливостям кожного козака. Під «своє тіло» і «свій характер» обирався кінь. У життєвому калейдоскопі козаків привчали бачити ключові події, які можуть повернути ситуацію у потрібному напрямі. А далі вміння визначити «розмір» вже працювало у вимірах зміненого стану свідомості.
«Швидше за тінь». Юнака ставили спиною до сонця. Він виразно бачив на стіні власну тінь. Завдання полягало у тому, щоб торкнутися стіни швидше, ніж це зробить його тінь. За звичайних обставин таке виконати неможливо. Лише той, хто переходив у «інший вимір» свідомості, ставав швидшим за власну тінь. Виконання цієї вправи мало робити рухи майбутнього характерника надшвидкими, практично непомітними для ока.
«Істинне бачення й безсторонність». У глухому лісі, поблизу болота, повного «усякої нечисті», ставили шість стовпів по колу. Темного вечора в одному місці між стовпами запалювали багаття. Юнак мав ходити по зовнішній неосвітленій частині кола і дивитися просто перед собою. Пітьма, потім багаття, що засліплює очі, мерехтливі тіні стовпів, нічні тривожні звуки з болота, — все це змушувало опановувати себе та контролювати ситуацію. Спершу бувало моторошно, проте згодом козак освоювався: все одно — чи багаття навколо нього, чи поряд нічне болото. Гартувалася воля, виховувалася безсторонність,
«Узгодження із внутрішньою Силою». Це не тільки складніше за попередні завдання, а й небезпечніше. На довгому стовбурі, розміщеному горизонтально над головою козака, вішалися довгі сітки з камінням, за крок одна від одної. Вночі з одного краю стовбура на короткий час запалювали вогонь, розгойдуючи водночас сітки з камінням. Козак мав іти на світло уздовж стовбура і не зачіпати каміння, яке могло поранити. Рухатися треба було швидко, поки горів вогонь.
«Входження в силу через ритм». На стежці, що звивалася серед густо порослого поля, розкладалося каміння. У темряві треба було швидко пройти стежки, вловивши саме той «ритм», щоб не спіткнутися та не впасти. Опанування цією методикою виховувало витривалість у довгих переходах.
«Повне розкриття сил». Вправа виконувалася влітку. На парубка лили воду — аж поки він не ставав ніби хлющ, «не помічаючи» різниці між собою і водою. Потім залишали «сушитися» під пекучим сонцем — аж поки не зникало відчуття спекотності. Під вечір майбутнього характерника вели до лісу, де він у прохолоді приходив до тями. Так він набув незнаної доти чутливості до навколишньої природної енергії. Під найбільшим дубом козака лишали наодинці. А вночі вчиняли раптовий напад з усіх боків. Реакція полягала у «вулканічному пробудженні» внутрішньої сили. Коригувати цю силу, відповідно Ті використовувати на практиці, то була подальша наука.
«Зупинка часу та перехід в інший просторовий вимір». Над глибокою водою обиралася круча, з якої не було видно низу. Козакові давали палицю і наказували, міцно тримаючи її обома руками перед собою, збігти із кручі. Заздалегідь під кручею стелили солому — аби юнак не вбився, проте він не знав ні про провалля, ні про солому. У момент відриву від землі мало виникати враження «зупинення світу», бо попереду була передбачувана загибель. Так вчилися пізнавати те, що за межею видимого.
«Припинення внутрішнього діалогу». Учень мав сидіти навпроти колеса, що крутилося, і стежити за позначками на ньому, які були зроблені одна Проти одної. Досить скоро він переходив у змінений стан свідомості. Часом практика ускладнювалася — і вісь разом із колесом оберталася ще й у горизонтальній площині.
«Бачення «золотої» середини». Спочатку козака вчили пекти хліб. Потім — розрізняти лікарські рослини та готувати ліки, заздалегідь «бачити» вплив зілля на людину. До речі, знання корисних і негативних властивостей рослин вважалося необхідним для всіх козаків. Характерники вивчали їх особливо ретельно.
«Розуміння поведінки і мови тварин». Характерник, наприклад, прикладав ліву руку до серця коня чи пса, правим вухом слухав їх дихання. І прагнув зрозуміти їх, поєднатися. Через що нерідко мав вірного охоронця в таборі і товариша в бою. «Входити духом» у тварину чи птаха навчали так. Саджали юнака на стовбур дерева, як на коня. На праву руку садили яструба. Після їх «енергетичного злиття», птицю відпускали. Козак відтоді мав бачити все те, що бачив птах з неба.
Методик навчання було безліч. Однак для кожного вони складалися суто індивідуально. Здібного юнака досвідчені характерники вели «шляхом Знання» кожного дня. Це не обов’язково передбачало спеціальні тренування: біля вечірнього багаття точилися «звичайні» розповіді про бойове життя, сутички з ворогами, події в Україні і за кордоном. А ще було доволі жартів, бо без них не існувало справжнього «козацького духу».
Коли вчитель — характерник вважав, що учнем науку опановано, відбувався ритуал посвячення у характерники, їх існувало декілька різновидів. Один із них відбувався у степу, де опівночі розкладалося велике багаття, біля якого широким півколом сідали «старші». Молодий характерник ставав між півколом і вогнем. Починали співати відповідних пісень, поступово створюючи у юнака належний настрій, одночасно приборкуючи полум’я. Нарешті вогонь згасав і відкривався широкий тунель, складений з тесаних брил. Ним йшов юнак — ніби внутрішнім простором. Крок входження туди позначали двома волячими рогами за багаттям. Через лівий, місячний ріг, відкривався шлях до простору, через правий, сонячний — молодикам іти заборонялося.
Видіння: приходить юнак до хати, куди його запрошувала уквітчана, гарно вбрана дівчина. У хаті стоїть довгий стіл. По обидва боки сидять два діди, уособлення Сонця й Місяця, і питають козака, чого прийшов. Якщо у відповіді відчувався не лише розум, але і чистота душі, той отримував зірку на долоню правиці. То була перепустка до легендарного козацького мосту, що дугою охоплював два береги туманної річки. Молодий характерник мав право іти лише до середини: там на нього падала блискавка. Її енергія вмикала у характерникові ті вищі здібності, які вже були притаманні його внутрішньому єству. Цей удар блискавки був останнім моментом ритуалу. Відкривався шлях до входження у різні енергетичні горизонти світу, шлях справжнього характерника.
Давні відомості із джерел, згадки народної пам’яті, домисли та припущення дослідників про Пласт, характерників...
Де ж історичні реалії, правда? Що було — минулося? А що збереглося — залишилося? Ці питання лише поставлені. Зібраний якийсь матеріал, наведені окремі факти. Можливо, через них ми лише намагаємося «продиратися» до істини. А можливо легенда в своїй основі виявить достовірне.
Безперечним є таке — езотеричний світ характерництва потребує нових наукових пошуків, підтвердження або ж, спростування.
