У квітні 1646 р. представники козацької старшини, серед яких був і чигиринський сотник Б. Хмельницький, перебували у Варшаві, де отримали з рук польського короля Владислава IV два привілейних листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий — збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тисяч. Єдине застереження, яке пролунало з королівських вуст, стосувалося того, що ці два документи повинні бути таємними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині. Ці «глейтовні» листи були скріплені особистою печаткою польсько-литовського монарха.
Надані вольності спричинили справжній «психологічний переворот» у свідомості не лише козацтва, але й усього українського населення Речі Посполитої. Адже протягом багатьох попередніх десятиріч у середовищі українців зберігалося стійке уявлення щодо свого нерівноправного становища у державі «двох народів». А тепер вони, опираючись на королівську протекцію, могли «мати при боці шаблю» (стверджували сучасники) і переслідувати своїх кривдників — представників магнатства та шляхти. Згідно із свідченнями очевидців, під час другої Зустрічі з Б. Хмельницьким, що відбулася у 1647 р., Владислав IV подарував йому свою шаблю. Разом з іншими причинами, надання королем Війську Запорозькому вищеназваних привілеїв спричинило до посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників та більшої частини різних верств українського суспільства й було вміло використано козацькою верхівкою, як доказ «законності» збройного виступу у 1648 р.
Відзначимо, що з початком Української революції (до укладення Зборівського трактату 1649 р.) характер політичних стосунків між Військом Запорозьким та Польською короною майже не змінився. З точки зору сюзеренно-васальних відносин, вони на той час відбувалися ще між суб’єктами одного державно-політичного тіла (Речі Посполитої) — королем, який був для козацтва «дідичним» сюзереном й «гетьманом з усім Військом Запорозьким» — «колективним васалом». Саме так, в усвідомленні української сторони, вони розвивалися від часу правління короля Стефана Баторія.
Вже в одному з перших листів до короля Владислава IV, що був написаний 12 червня 1648 р., після гучних перемог над коронною армією під Жовтими Водами й Корсунем, гетьман Б. Хмельницький окреслив своє васальнопіддане становище, як «найнижчий підніжок і вірнопідданий» польського монарха і висловив «вірність підданства нашого (Війська Запорозького) з вірною рицарською службою...». Разом з тим, він нагадав сюзеренові про надані їм перед тим «права, привілеї, військові вольності» та про їхнє порушення від «українних» старост і державців, які протягом довгого часу кривдили козацький загал та українське населення. Це і стало причиною збройного виступу Війська Запорозького. Але не проти короля, а проти річпосполитських урядовців, які, на думку гетьмана, не могли бути «добрими приятелями» короля, але тим, не менш були королівськими підданими. А тому гетьман Б. Хмельницький просив Владислава IV пробачити йому «гріх» порушення сюзеренно-васальних стосунків (він полягав у самовільному збройному виступі проти інших королівських васалів) та залишити Військо Запорозьке при давніх правах і вольностях.
Частково про зміст цих прав і вольностей можемо дізнатися, реконструювавши текст «Інструкції послів від Війська Запорозького» до польського короля, який був доданий до згадуваного вище листа. Тут насамперед йшлося про економічні права козацтва на «хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини», «бджолині десятини і поволівщину» та іншу власність. На другому місці стояло право забезпечення вільного життя батьків і матерів козаків та козацьких вдів. Вочевидь тут йшлося саме про права українських (реєстрових чи городових) козаків, адже, як засвідчується на початку «Інструкції...» їх ущемляли «українні» урядовці. У наступних пунктах вже говорилося про забезпечення військових привілеїв козаків на Запорожжі. Це можливість здобуття «козацького хліба» у морських та сухопутних походах; заняття уходництвом (полювання на звіра та рибальство) й несплата з цього податків; звільнення від різних видів робіт на користь полковників, призначених варшавським урядом для керування реєстровими полками на Січі. Окрім цього, король мав забезпечити платню для шеститисячного реєстру (а потім збільшити його до 12 тисяч) та охороняти згідно з «давніми вольностями» православне духовенство. Також Владислав IV повинен був підтвердити надані попередніми польськими королями права і привілеї. Лише за відновлення перерахованих умов Військо Запорозьке як «колективний васал» погоджувалося вірно служити своєму сюзеренові.
Про це зокрема йшлося і у листах Б. Хмельницького до найвищих достойників Речі Посполитої — великого коронного маршалка А. Казановського (2 червня 1648 р.), князя В.-Д. Заславського (2 і 4 червня), брацлавського воєводи А. Киселя (3 і 7 червня). Саме у гетьманському посланні до воєводи Киселя від 3 червня вперше в письмовому вигляді зустрічаємо думку про можливість звернення Війська Запорозького «за порадою до іншого пана» (тобто — іноземного володаря). Хоча, як можна зрозуміти з наступних слів українського провідника, він поки що не збирався цього робити, а лише дипломатично натякав польському воєводі про зміну «пана»-протектора у разі невиконання королем вимог козацтва.
Однак усі ці звернення творця козацької держави із проханням про підтвердження давніх прав і привілеїв так і не знайшли відгуку у цього козацького сюзерена — 3 червня Б. Хмельницький отримав відомість про смерть старого короля Владислава IV. Зважаючи на це, гетьман відкликає посольство з Польщі та висловлює скорботу щодо «осиротіння» Війська Запорозького. А вже 8 червня гетьман вперше висловлює офіційне бажання бачити на опустілому троні Речі Посполитої московського царя Олексія Михайловича: «Зичили бихмо собі саможержца господаря такого в своїй землі, яко ваша царська вельможність, православний християнський цар...». Якби цей монарх погодився б на таку пропозицію, то все козацтво в особі Б. Хмельницького погоджувалося на вірні «послуги» новому сюзерену. «...Щоб він (Олексій Михайлович) ляхам і нам паном і царем був...», — конкретизувалося у листі гетьмана від 11 липня до російського воєводи Н. Плещеєва.
Саме у червні 1648 р. Б. Хмельницький у листах до відомих урядовців Речі Посполитої відмовляється від згадки у своїй титулатурі про підпорядкування Війська Запорозького польському королеві. Якщо перед тим він підписувався як «гетьман» або «старший» і додавав слова «із Військом його Королівської милості Запорозьким», то відтепер — тільки «гетьман із Військом Запорозьким». Це було ще одним підтвердженням існування моделі «колективного васалітету» українського козацтва перед конкретною особою, що репрезентувала монарше управління. Якщо сюзерен вмирав, то необхідно було переукласти домовленості щодо підданства з його наступником на королівському троні, а до часу обрання останнього Військо Запорозьке (як «рицарський люд») залишалося вільним у виборі протектора.
Зрозумівши, що цар Олексій Михайлович в силу багатьох обставин не буде висувати свою кандидатуру на королівський трон Речі Посполитої, український гетьман у листопаді 1648 р. звертається з аналогічним проханням до правителя Трансільванського князівства Юрія Ракоці: «...ми одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини». Як і у випадку із запрошенням царя, одним з головних чинників, які рухали Б. Хмельницьким у справі протегування кандидатури Ракоці на польський трон, було велике бажання якнайшвидше отримати військову допомогу для продовження боротьби з коронною армією. Про важливість цього кроку гетьмана свідчило й те, що для укладення договору до Трансільванії відправилося досить представницьке українське посольство на чолі з генеральним писарем І. Виговським.
У період безкоролів’я в Речі Посполитій Б. Хмельницький також відправив посольство до Стамбулу, де згідно з дослідженнями відомого сходознавця О. Пріцака, влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом укладається угода сюзеренно-васального типу. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький повинен, був виплачувати данину на зразок Молдавського і Валаського князівств, надавати у разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати «рабів» на галери, а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам’янець-Подільський.
Отже, якщо висунення можливих кандидатур московського царя і трансільванського князя на польський трон засвідчували намагання Українського гетьманату вплинути на зміну короля-сюзерена в межах однієї держави, то укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією — ведення переговорів у напрямку прийняття османської протекції) поклали початок формуванню полівасалітетної зовнішньої політики гетьманського уряду Б. Хмельницького. Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Військо Запорозьке набувало собі ще й другого династичного зверхника — монарха в особі султана Османської імперії Мегмеда IV.
Про те, що, Хмельницький не відмовлявся від «внутрішньополітичної» протекції Корони Польської, засвідчував осінній похід української армії під Замостя та гетьманський лист до одного з головних претендентів на польський трон королевича Яна Казимира від 15 листопада 1648 р. «Бачачи, що жадають іншого короля, ми навмисне вирушили з усім Військом Запорозьким (у похід. — Т. Ч.)... Просимо господа Бога, щоб ваша королівська м-ть, наш милостивий пан зволив бути самодержцем...», — писав до можливого майбутнього короля український гетьман. І відразу ж потенційному козацькому сюзерену висувалися вимоги щодо забезпечення тепер вже не лише козацько-станових, але й загальноукраїнських прав на вільне віросповідання: «...і щоб наша грецька віра залишилася недоторканою, як раніше, без унії і уніатів, і щоб ніде ніякої унії не було». Того ж дня до Варшави вирушило посольство на чолі з родичем гетьмана З. Хмельницьким та католицьким священиком, колишнім вчителем Б. Хмельницького А. Мокрським. Вони мали запропонувати Яну Казимиру умови-«кондиції» на яких Український гетьманат визнає його зверхність над собою у випадку обрання: безпосереднє підпорядкування королеві; відсутність в Україні кварцяного війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір й оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не карали своїх підданих...»; власний суд на зразок суду литовських татар. Окрім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані козацтву Владиславом IV.
Вже у статусі короля Ян II Казимир видає універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Та королівський універсал не задовольнив Б. Хмельницького як фактичного правителя України. А тому він не визнає себе залежним від польського короля, що засвідчувала й гетьманська титулатура, яку зустрічаємо в його універсалах і листах вже після обрання нового монарха Речі Посполитої й підтвердження останнім «рицарських прав» козацтва. Хмельницький продовжував йменуватися як «гетьман Війська Запорозького» без згадки про підданство «Його Королівській Милості». А тому цілком обґрунтованим було повторне звернення гетьмана до царя Московської держави від 8 лютого 1649 р. про бажання «Вашу Царську Величність нам найнижчим слугам і підданим своїм государем і царем, яко православне світило і самодержцем за благословенням Божим учинився», а також настійливе прохання прислати військові підрозділи для допомоги проти «ляхів».
Одночасно в середині лютого український гетьман приймає послів з Трансільванії й заявляє їм, що не відмовляється від ідеї бачити князя цієї держави у ролі свого протектора. Разом з тим Б. Хмельницький погоджується скласти присягу трансільванському князю про підданство лише на основі чотирьох з шести присланих пунктів проекту трансільвано-української угоди. «...Ясновельможний гетьман приймає, не порушуючи християнства, чотири перші умови, начебто цілком скріплені присягою, і обіцяє зберігати їх честю, вірою і сумлінням, сам з усіма своїми військами». У час прийняття трансільванського посольства українське керівництво проводило переговори про перемир’я з представниками короля на чолі з А. Киселем, які були Завершені підписанням (вже після від’їзду угорців) мирної угоди в Переяславі. Перед тим Яну II Казимиру була вручена «Супліка Війська Запорозького», у якій викладалися умови, з виконанням яких українці б погоджувалися визнати свій васалітет щодо короля. На початку цього документу так і було заявлена: — «...залишимося вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені». У першому ж пункті відверто говорилося про те, що з огляду на криваві образи, Військо Запорозьке шукало собі допомоги в «чужих панів». Тут, як вже відзначалося, йшлося про московського царя, турецького султана і трансільванського князя. Цей документ яскраво відрізнявся від попередніх вимог козацтва, до польського уряду і у правовому відношенні засвідчував трансформацію козацтва як невизнаного стану в межах Речі Посполитої у провідний стан новоутвореної козаками держави у вигляді Українського гетьманату.
Відтепер, з точки зору уряду Б. Хмельницького, йшлося вже не про відновлення «дідичних» річпосполитських сюзеренно-васальних стосунків, а про встановлення міждержавних відносин у рамках «протектор»-«підданий». Зрозуміло, що король і «стани Речі Посполитої» не могли погодитися з такою позицією Б. Хмельницького, адже у випадку невиконання сюзереном-протектором умов українців, васальнозалежна козацька держава могла цілком законно відмовитися від захисту польського короля й Речі Посполитої на користь більш вигідного для себе монарха-заступника. Саме тому в укладеному 24 лютого 1649 р. Переяславському перемир’ї не було відображено жодної з вимог гетьмана, а лише домовлено про встановлення тимчасового кордону між Польщею та Україною й продовження проведення двохсторонніх переговорів. Від Переяслава-1 з Варшавою до Переяслава-2 з Москвою залишалося довгих і важких п’ять років...
