Військові та дипломатичні потуги кримських ханів щодо підкорення своїй владі козацької України завершилися в середині 80-х рр. XVII ст. створенням поблизу його південно-східних кордонів своєрідного військово-адміністративного анклаву, що одержав назву Ханської чи Придністровської України. Він охоплював частини території придністровської території Молдавського князівства та південно-західної Брацлавщини (від Ягорлика й Дубосар до Брацлава). Існування цього своєрідного напівдержавного утворення було дуже вигідним як для Криму, так і для його протектора — Османської імперії, з огляду на його геостратегічне положення. Адже Хансько-Придністровська Україна була важливим пунктом в системі постачання турками Кам’янця-Подільська, які відвоювали його перед тим у Польщі.
Історичне Придністров’я використовувалася ханами як зона контролю й тиску на Молдавське князівство та правобережну частину Українського гетьманства, а також — слугувала татарам базою для нападу на західноукраїнські та великопольські землі. З іншого боку, управителі цієї «буферної зони» був не лише адміністратором, але й репрезентантом місцевого, в основному, українського люду перед татарськими, турецькими і молдавськими владними структурами, а іноді й перед урядами інших держав, що надавало йому ширшого політичного значення.
Влітку 1684 р., після витіснення з правобережних земель України молдавського господаря Георге Дуки та його наказного гетьмана Івана Драгинича, султан Османської імперії Мегмед IV проголосив новим гетьманом «турецької» частини Правобережної України козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). На нашу думку, саме від початку гетьманування цього володаря булави можна говорити про заснування т. зв. Хансько-Придністровської України. Можемо стверджувати це з огляду на такі фактори: по-перше — цей гетьман був призначений за безпосередньою пропозицією кримського хана, а, по-друге — почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров’я (з резиденцією в Ягорлику), яка була підконтрольна ханатові.
Незадовго до свого призначення полковник Сулименко підкорявся «польському» гетьману Стефану Куницькому. У грудні 1683 р., під час походу козацького війська на Молдавію, він на чолі декількох сотень вояків здійснив самовільний напад на землі Волоського князівства. Побоюючись арешту, почав діяти самостійно, але невдовзі був захоплений у полон татарами. Його відвезли до бейлербея в Кам’янець-Подільський, де він визнав протекцію турецького султана. Як стверджує документ, той дав «йому і його суддям барви дали, хоругви, бубни та інше». Ця подія відбулася десь на початку літа 1684 р.
Витіснення із Правобережжя Дуки та відвоювання українсько-польськими силами Немирова стало значною втратою для Османської імперії. Тому найголовнішим завданням новопроголошеного гетьмана Т. Сулименка стало повернення цієї столиці правобережного козацтва для потреб султана, з огляду на її вдале географічне розташування.
Його першою дією на новій посаді було відсилання послів до начальника немирівського гарнізону, призначеного гетьманом «його королівської милості» Андрія Могили. Ті мали на меті запропонувати «польським» козакам добровільно здатися. Однак після прибуття до Немирова їх відразу ж було страчено.
У листопаді 1684 р. Сулименко разом з 6-ти тисячним татарським військом сина хана Селім-Гірея І та яничарським підрозділом близько трьох тижнів намагався відбити немирівську фортецю в гетьмана А. Могили, Одночасно «турецько-татарський» гетьман розповсюджував серед населення універсали, в яких закликав підкорятися своїй владі на основі того, що султан і хан надали йому право на володіння Правобережною Україною. У них відзначалося, що хто виступить проти нього, того буде скарано, а майно «бунтівників» конфісковано. Деякі правобережні села й містечка, побоюючись турецько-татарської загрози, визнавали зверхність Т. Сулименка. Навіть серед населення Немирова існувала непевність у вирішенні питання, якому гетьману слід підкорятися. Однак Сулименко, незважаючи на допомогу турецьких і татарських підрозділів, так і не зумів оволодіти Немировом.
У 1685 р. загони Сулименка знову робили спроби захопити правобережну козацьку столицю, а також інший центр козацького устрою Брацлав. Але, восени вони були розбиті 4-х тисячним військом Могили в Ягорлику. Більшість козаків, які підкорялися Т. Сулименку (всього на той час їх було близько 1200 козаків) перейшли на бік Могили, віддавши йому «корогви, бубни та інші клейноди турецькі». Сам гетьман був схоплений і відправлений у подарунок польському королеві до Яворова, де, очевидно, і був страчений. Щодо цих подій німецька газета «Leipcig Post» в інформації від 1 жовтня подала викладені нижче відомості.
Ця поразка не зупинила бейлербея Кам’янецького еялету. У жовтні 1685 р. він доручив татарському солтан-калзі, щоб той в Немирові замість невдалого Сулимки «за гетьмана Самченка козака осадив». У зв’язку з цим ханський син наказав новому гетьману Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав на допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але ця військова акція також завершилася невдачею.
Однак найдовше На посаді гетьмана Хансько-Придністровської України перебував Стецик (в інших джерелах — Стець, Стецик Тягинський, Стецько чи Степан Ягорлицький), який був призначений за наказом султана наприкінці 1685 — початку 1686 р. Припускаємо, що під цими іменами й прізвиськами переховувався ніхто інший, як український шляхтич і козацький полковник Степан Іванович Лозинський. Ще у 1675 р. він був «начальником військ», які стояли на Поліссі й зі своїм загоном нападав на Корсунь, Трипілля, Стайки, Ржищів. Вже наступного року посли від Київського воєводства на коронаційному сеймі звернулися з проханням про заміну «свавільного» полковника.
З дозволу хана й молдавського господаря Стецик, наслідуючи Т. Сулимку, оселився в Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні напади на українські землі з метою відвоювати їх у ставлеників Польщі. З 1686 р. він почав розсилати свої універсали із закликами до населення Правобережжя прийняти султанське й ханське підданство. Влітку 1689 р. Стецик із двома сотнями козаків і десятком тисяч татар на деякий час захопив Немирів, але невдовзі був вибитий звідти підрозділами комісара С. Дружкевича.
Лише у 1690 р., після невдалих спроб утвердити своїх гетьманів, султан Мегмед IV нарешті повністю віддав ініціативу в справі їх призначення та контролю над ними в руки татарських ханів. 19 лютого того ж року король Ян III Собеський писав до московського царя, що Стецика прийняв під свою опіку кримський хан: «...хан татарський гетьмана свого козацького на ім’я Стецько оголосив і зайнявши Сороки і Цеканівку там же йому консистенцію назначив». Це, на думку короля, робилося задля «одірвання, затягнення і згромадження людей українського народу проти християнства».
За ханським наказом, протягом 1691 р. підрозділи Стецика захищали від польських і козацьких військ фортецю Сороки. Під час оборони цієї молдавської твердині від «татарського» гетьмана втекло декілька сотень козаків на сторону королівського ставленика Гришка, що стало однією з причин здавання Сорок на користь Речі Посполитої. До речі, від Стецика досить часто втікали не лише козаки, але й старшина. Так, у вересні 1695 р. його покинув писар, який перейшов до козаків С. Дружкевича.
У серпні 1692 р., після смерті гетьмана Гришка, король обіцяв Стецику «амністію чи одпущення» й гетьманську булаву від свого імені, якщо той перейде на бік Речі Посполитої. Але гетьман залишився вірним турецько-татарській протекції. «Сили військові турецькі з сераскером Мустафа-Башою, татарських кілька солтанів, волоських з Господарем і Стеця, перекинщика до татарів, з козаками на Сороку [напали]», — повідомляв польський резидент у Москві Яна III Собеського в середині жовтня того ж року. У відповідь на польські домагання хан Селім-Гірей під час свого третього урядування писав до короля Речі Посполитої, що Кримський ханат ніколи не відмовиться від своїх прав на Україну.
Протягом кінця 80-х — першої половини 90-х рр. проти загонів Стецика дуже часто воювали правобережні козаки під керівництвом С. Палія, А. Абазина та Самуся. Восени 1693 р. козаки Палія мали намір оволодіти Ягорликом, який був резиденцією ханського гарнізону в Тягині, після чого фастівський полковник змушений був відступити. У цей час під керівництвом Стецика перебувало близько 3-х тисяч козаків і молдаван. «Сім полків з господарем волоським, Стецьком козацьким і кільканаста тисяч орди стоять на Цецорі, готуючись до атакування Сороки», — повідомляв невідомий свідок цих подій влітку 1693 р. Того ж року козаки полковника З. Іскри захопили «волоха, якого Стецько посилав з листами до нурадин-солтана», а загін полковника Яреми розбив турок під Очаковим і полонили «двох волохів», що воювали у Стецика.
17 жовтня 1693 р. гетьман І. Мазепа писав до царя, що Палій прислав до нього чотирьох полонених молдаван, які просили відпустити їх додому, «де сподіваються на заступництво свого володаря Стецика Ягорлицького». До речі, Стецик неодноразово присилав до правобережного полковника С. Палія його людей, що раніше були захоплені в полон, і прохав обміняти їх на своїх козаків чи знатних татар, які перебували в неволі у Фастові.
Крім того, Стецик надсилав листи й посольства до лівобережного гетьмана І. Мазепи. Так, у липні 1693 р. до Батурина прибув «тлумач Стецика Ягорлицького на ім’я Степан», який подав на ім’я Мазепи листа. Разом з ним було п’ять козаків і один татарин. Вони привезли двох «москалів», яких хотіли виміняти на татарських мурз, що знаходилися у Севській в’язниці. І. Мазепа відправив їх до севського воєводи Ф. Барятинського, а перед тим розпитав про становище в Білгородській орді.
Сучасники свідчать, що Стецик листувався із султаном. Одного разу, на початку осені 1693 р., козаки С. Палія перехопили такого листа. А невдовзі «ханський» гетьман помстився фастівському полковнику, оточивши в жовтні його підрозділи під Сорокою й пославши за допомогою до турецького гарнізону в Тягині. Але Палій зумів уникнути поразки вдало відбившись з двома сотнями козаків від тисячного загону Стецика й однієї тисячі яничар.
Відомості про сутички «ханського» гетьмана із правобережними козаками постійно зустрічаються в документах за 1694 — осінь 1695 рр. Так, у листопаді 1694 р. наказний королівський гетьман Самусь «села Стецикові розгромив і 6000 овець забрав». Літописна згадка від 14 вересня 1695 р. говорить, що полки Самуся і С. Палія здійснили напад на Дубосари, де тоді перебував Стецик: «...вони те місто і замок вщент спалили, людей до найменшого дитяти витяли, здобичі набрали до 2000 возів і худоби у кільканаста тисяч штук». Але на переправі через Дністер їх наздогнав Стецик, що встиг утекти з Дубосар, і привів на допомогу підрозділи тягинського бея. У результаті короткого бою вони змогли відібрати частину здобичі і вбили близько двохсот самусевих козаків. 9 листопада того ж року королівський секретар Домінік Вільчек повідомляв польському королю, що з Сороки двісті піших і п’ятнадцять кінних ходили воювати «ханські» села. Попереджений молдаванами, їх наздогнав Стецик з 400 вершниками і цілий день атакував «польських» козаків. Ті зуміли не лише відбитися, але й знешкодити 50 нападників та смертельно поранити самого Стецика. Очевидно, через декілька днів він помер. Про це повідомляв Папу Римського нунцій апостольський з Варшави в інформації від 28 листопада. Також це підтверджував лист Яна III Собеського до царя Петра І від 3 березня 1696 р., де він з радістю повідомляв, що покінчено з черговим «ханським» гетьманом, а турки з молдаванами не можуть відбити в поляків жодної фортеці над Дністром.
На початку 1690-х рр. на Запорозьку Січ втікає опозиційно настроєний до політики гетьмана І. Мазепи писар П. Іваненко (Петрик). Запорожці, які в той час також не погоджувалися з діями центрального гетьманського уряду, за допомогою татар обирають його за гетьмана. 26 квітня 1692 р. між Іваненком (від імені Українського гетьманства) та Кримським ханством був підписаний двосторонній договір. За визначенням істориків, цей трактат механічно сполучував ідею державності Війська Запорозького з ідеєю Українського князівства в межах «покуди Хмельницький (Богдан. — Т. Ч.) завоював з ордами від ляхів», як було записано у четвертому пункті договору. Також вирішувалась проблема переходу українців із Правобережної України на Лівобережжя й навпаки: «...куди хто захоче на свою вітчизну піде, де перед тим проживав, а тривоги і небезпеки не матиме там ніколи». Згідно з договором, західні кордони Української держави не були визначені (аналіз тексту дає зрозуміти, що йшлося лише про наддніпрянську частину Правобережжя з кордонами по Случ і Горинь). Крім того, кримський хан як протектор брав на себе зобов’язання захищати українців від нападу московських та польських військ («Панство Кримське присягу свою на тому виконало, іж мають нас від Москви і від Ляхів і від всіляких неприятелів боронити завше»). Вже влітку 1693 р. татари разом з небагаточисельним військом П. Іваненка намагались захопити територію Брацлавщини, але цей похід закінчився поразкою. Згодом цей «татарський» гетьман оселився на землях Білгородської орди, будуючи плани щодо захоплення Правобережної України. Його діяльність стала яскравим проявом опозиційних настроїв частини козацької старшини щодо орієнтації Батурина лише на Москву.
У наступні роки традиція призначення козацьких гетьманів від імені кримського хана для управління (значною мірою формального) Правобережною Україною не припинялося. В 1698 р., під час походу лівобережного полків до Причорномор’я, серед козаків з’явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції і запитував їх, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої роботи і вашої мужності» зміцнюють свою державу. А тому він закликав переходити під зверхність Кримського ханства. На жаль, більше даних про діяльність цього гетьмана віднайти не вдалося.
Відразу ж після постанови польського сейму в 1699 р. про знищення правобережних полків частина козаків (з Дашова) на чолі з полковниками Т. Маяцьким і Ф. Швачкою звернулися за протекцією до кримського хана Давлет-Гірея II: «Чи хіба від тієї Речі Посполитої синів коронних облишили наглядати за правами і вольностями нашими військовими від прадавніх батьків Війську Запорозькому наданих і взятих через москаля особливого неприятеля нашого ... в протекцію мужнійшого Хана Його Милості навмисне склонилися». Наприкінці листа вони відзначали, що «за наказом хана, що вийшов з ордами і сином своїм Батир-Гіреєм солтаном і досягнув вже Кубліча, мусимо вже з Дашова виступати».
Але відмова частини правобережного козацтва від польської протекції й перехід її під турецько-татарську зверхність не допомогла Війську Запорозькому «з правого берега» Дніпра. Згідно з Карловицьким мирним договором між Османською імперією й Польщею, вся територія Правобережної України поверталася під владу короля, а посада «українського гетьмана, що перебував на службі Порті Оттоманській, який зараз у Волоській землі резидує», мала бути скасована. Можливо, цим гетьманом був І. Багатий, а може, й П. Іваненко — на цей час джерел, які б підтверджували цей факт, не існує.
Таким чином, на певний час Туреччина й Крим позбулися права на зверхність, але не політичний вплив на цей регіон України. Хоча в останній чверті XVII ст. їм так і не вдалося збудувати «великий перехідний міст на північ від Чорного моря», вони не полишали своїх планів щодо підкорення українських земель. Відмова султана й хана від Правобережжя не означала зникнення з тогочасної політичної карти Хансько-Придністровської України, правителі якої від початку XVIII ст. діяли, головним чином, на території молдавського Придністров’я. Кероване українськими козацькими гетьманами, що визнавали протекцію султана Османської імперії й хана Кримського ханату, це буферне напівдержавне військово-адміністративне утворення (згодом його столиця була перенесена з Ягорлика в Дубосари) проіснувало аж до 1760-х рр.
