Після смерті Богдана Хмельницького гетьманом козацької України мав стати його молодший син Юрій. Однак козаки вирішили інакше й довірили гетьманську булаву генеральному писарю й «правій руці» Б. Хмельницького — Івану Виговському. З огляду на непросту міжнародну ситуацію, яка склалася навколо молодої козацької держави, новообраний гетьман починає розробляти складні зовнішньополітичні комбінації задля збереження здобутків свого великого попередника. На початку жовтня 1657 року під Корсунем відбулася генеральна рада Українського гетьманства на якій І. Виговський звернувся до козацтва й, зокрема, сказав й таке: « ...присилав до нас Шведський король і зве нас у підданство до себе, а Царська Величність писав до нас грамоту з доганою, що ми без його государева відома сполучилися з Ракоцієм (трансільванським князем. — Авт.), і перед цим ми зрадили Литовському королеві і Кримському ханові, і Ракоцію Угорському і Волоському, а тепер мені хочете зрадити, і чи довго вам у таких хитаннях бути?». Після цього гетьман запропонував присутнім залишатися в підданстві московському цареві. З огляду на те, що раніше серед старшини й козаків ходили чутки про наміри царя обмежити козацький реєстр та забрати Ніжин, Переяслав і Білу Церкву в своє безпосереднє володіння, рада вирішила відрядити послів до Москви для узгодження спірних питань та умов Майбутнього українсько-російського договору. Одночасно на Корсунській раді 1657 р. було затверджено текст угоди зі шведським королем Карлом X Густавом, де українці визнавалися як liberta gente et nullisubiecta («вільний народ і нікому не підлеглий»). У тексті договору від 5 жовтня 1657 року зі Шведським королівством наголошувалося на необхідності здійснення «воєнної допомоги проти спільних ворогів.., за виключенням світлійшого князя Московського, з яким Військо Запорозьке пов’язане тісним союзом і буде зберігати йому вірність».
Однак вже відтоді гетьманський уряд поступово відходить від орієнтації на московську протекцію. Серед населення козацької України поширюється думка, що «хоче цар наші вольності зламати і привести нас під свою волю..., царських воєвод не хочемо — хочемо від царя відступити». Частина козацької старшини бере участь у т. зв. «бунті Лісницького», провідники якого виступали під антицарськими гаслами. Українці побоювалися того, що московський цар скасує гетьманське правління, започаткує воєводське управління, зменшить кількісний склад козацького реєстру, відбере «права і привілеї» в старшини та заборонить автономію православної церкви в Україні тощо.
Опираючись на народні настрої 16 вересня 1658 р. у полковому місті Гадячі на Полтавщині І. Виговським у результаті спільної комісії було підписано українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманства. У Гадячі український гетьман склав присягу представникам Речі: «Я, Іван, своїм і всього Війська Запорозького іменем присягаю Пану Богу Всемогутньому в Трійці Святій єдиному на те, що в комісії, яка своїм і Війська Запорозького іменем з Вельможними комісарами укладеними у всіх її положеннях з Військом Запорозьким, так як комісія і постанова описані, які у всьому виконувати буду і підтримувати як Гетьман Військ Руських з військом охороняти буду...». Як зазначалося наприкінці присяги, вона мала вступити в дію лише у випадку складення взаємної присяги королем Польсько-Литовської держави.
Зважаючи на те, що в Галицькій угоді українською стороною закладалося положення щодо неучасті козацьких військ у польсько-російській війні («з царем якщо б Його Королівська Милість і стани коронні і Велике Князівство Литовське... піднести прийшло, Військо Запорозьке до такої війни залучене не буде»), можна зробити висновок, що гетьман І. Виговський та його оточення сприймали майбутній союз не як антимосковський, а лише як ще один крок до здобуття від польського короля кращих умов для державного існування гетьманства й припинення військових дій проти України. Підтвердженням цього є й оголошене у Варшаві генеральним обозним Т. Носачем бажання бачити на троні Речі Посполитої московського царя.
Виговський відправляє в Москву своє посольство, яке мало запевнити царя Олексія Михайловича у «вірному підданстві» йому «гетьмана та всього Війська Запорозького». У другому пункті інструкції, яку Виговський склав для своїх дипломатів відзначалося: «...якщо ми не хотіли бути прямими Царю, Його Милості, підданими і не під його Царської Величності міцною перебувати рукою, тоді б до іншого повернулися монарха, маючи від царя Турського великі обіцянки через Мегмета великого посла, що перебуває у Брацлаві, і дає нам прапор, булаву, і всі краї Польські придати до того обіцяв. Також і колишні Березівські комісари багатьма обіцянками прихилити хотіли й обнадіювали великого короля Польського жалуванням. Але ми для милості самої православної віри, не даючи для своїх прибутків схилитися їхнім намовам і для помочі всіх, добровільно обрали Царя, Його Милість, собі і церквам святим оборонця, на вірність без усякого присягнувши примусу, і до цього часу учиненої присяги тримаємося». На нашу думку, оголошення цього пункту в Москві та передача всієї інструкції в руки росіянам мало подвійну мету. Крім запевнення українців в тому, що вони, незважаючи на різнобічну зовнішню політику, все ж таки не зраджують своєму московському сюзеренові. А слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками, на переконання Виговського, повинні були змусити царя прийняти вимоги Українського гетьманства щодо дотримання ним своїх попередніх зобов’язань допомагати Чигирину військами.
Однак царській Росії були не до вподоби такі дії наступника Б. Хмельницького й наприкінці вересня 1658 року на Україну були направлені московські війська, метою яких було змусити І. Виговського підкоритися Москві. У відповідь на це, 18 жовтня 1658 р. український гетьман звернувся до шведського короля Карла X Густава й висловив жаль із приводу недієвості українсько-шведського союзу, який був укладений незадовго до цього в Корсуні. Одночасно він написав листа до брата короля Швеції герцога Адольфа із проханням про заступництво перед польським королем та надання військової допомоги. 19 жовтня, вочевидь, на прохання гетьмана до шведського монарха написав лист відомий український дипломат Данило Олівеберг з порадою Карлу X Густаву прислати до України тисячу солдат, а також укласти мирний договір з Річчю Посполитою. Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточення — уклавши наприкінці 1658 р. перемир’я з Москвою, воно порушило дипломатичні плани українського уряду й позбавляло його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами. Московський посол в Україні повідомив своєму цареві про те, як на звістку про шведсько-російський мир відреагував один з найближчих сподвижників Виговського, полковник Г. Гуляницький: «Свейський (шведський. — Т. Ч.) король у великого государя... милості пошукав і згоду з великим государем... учинив. І Гуляницький, вислухавши про те, почав лаятися всілякою непристойною лайкою, і казав: «...король ніколи згоди з царем не учинить, завжди буде з нами у згоді».
Разом з тим І. Виговський уклав військовий союз з кримським ханом Мегмед-Гіреєм IV, згідно з яким татари зобов’язувався підтримувати гетьманський уряд як у зовнішньополітичних акціях, так і у внутрішніх конфліктах, що набирали сили в козацькій державі. Кримський хан натомість вимагав від гетьмана офіційно заявити про вороже ставлення до Росії. А тому в листі до союзника Криму, польського короля Яна II Казимира Виговський писав: «...готовий на коня сідати проти ворогів Вашої Королівської Милості, особливо Москви, проти якої виступлю за першим же наказом королівським.., аби ВКМость листи свої приватні як до старшини, так і до поспільства розіслав, відпустивши все в непам’ять, ласку свою королівську і протекцію кожному з них обіцяв, і так військо швидко на сторону ВКМості перейде». Татарський хан був задоволений і без вагань надавав значні військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викликало невдоволення певної частини старшини. Окрім того, саме 40-тисячне кримське військо допомогло І. Виговському вщент розгромити 70-тисячну російську армію під Конотопом у червні 1659 р.
Незважаючи на підписання Гадяцького договору 1658 р., проблема налагодження українсько-польських стосунків залишалося досить складним питанням. Україна так і не одержала від поляків обіцяної військової допомоги проти росіян. 5 грудня 1658 р. гетьман писав до великого коронного канцлера Пражмовського: «...хоча б також прибуло скільки-небудь і кінного війська (від поляків. — Т. Ч.), то я був би радий; по іншому, введений в оману надією на отримання обіцяної договором допомоги, я не знаю, як буду в стані привернути на користь Його Королівської Милості і Речі Посполитої народ, одним словом, що не довіряє укладеному миру». І. Виговський відправив до Польщі свого посла П. Тетерю із пропозиціями для короля укласти мир зі Швецією й направити певну кількість війська в Чигирин. У середині грудня до Варшави з повторною місією від гетьмана прибув полковник А. Жданович. Лише на початку 1659 р. Україні «прийшли тепер на допомогу... ляшські і німецькі війська великі» (всього близько 5-6 тисяч чоловік). Просування російських полків углиб України змусило Виговського знову послати до короля посольство в складі Ю. Немирича, Г. Лісницького та С. Мазепи «просити людей на поміч».
Слід зазначити, що одночасно із цими заходами українського зовнішньополітичного відомства продовжувався ратифікаційний процес гадяцьких статей. Привезені до Варшави козацькими послами на чолі з Т. Носачем «пункти» польський уряд відхилив і відрядив до гетьмана Виговського спеціального посла Перетяткевича з вимогою відмовитися від основних положень трактату, які й Визначали українську державність. Після ознайомлення із пропозиціями польської сторони гетьман, за свідченнями Перетяткевича, промовив: «...зі смертю приїхав і смерть мені привіз». 12 червня 1659 р. виправлений текст Галицької угоди було ратифіковано варшавським сеймом у найневигіднішому для Українського гетьманства варіанті. Це загострило внутрішньополітичну ситуацію й не дозволило українському війську виступити єдиним фронтом проти окупаційної московської армії.
Слід відзначити, що підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, І. Виговський не прагнув повного розриву, а тим більше до початку війни з Московською державою. В одному з варіантів гадяцьких домовленостей містилося положення про збереження добросусідських відносин із царем. Про те, що український уряд намагався вирішити дане питання мирним шляхом, свідчить той факт, що відразу після підписання українсько-польського договору, 17 вересня 1658 р., І. Виговський відпустив до Москви російського посла В. Кікіна з листом, де стверджувалося, що він «буде чекати царської величності указу від цього числа три тижні і чотири дні». Протягом другої половини вересня український правитель додержувався своєї обіцянки, неодноразово нагадуючи воєводі Г. Долгорукову про «відомість від Його Царської Величності». 18 жовтня, одночасно з листом до шведського короля щодо підтримки, Виговський писав до царя Олексія Михайловича, що він й надалі хоче мати з царем добрі стосунки. Однак Москва проігнорувала позицію Українського гетьманства й оголосила про «зраду» І. Виговського, що означало різке загострення стосунків між обома країнами. Та не зважаючи на це, в середині жовтня гетьман знову звернувся до Олексія Михайловича: «Дісталася нам грамота друкована, писана іменем вашої Царської Величності, в якій з немалою жалістю прочитали, що мене за єдиного вважають зрадника, неначе я мав змінити присягу Вашій Царській Величності, Військо Запорозьке на віру латинську приводити».
Засвідчуючи свої добрі наміри, Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна й запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну «на договір своїх государевих ближніх людей». Однак якщо Росія все ж таки вирішить воювати з гетьманством, то, попереджав І. Виговський, «..гетьман розпочне проти государевих ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські і волоські ратні люди і кримські татари та турський салтан...». Але московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції й дипломатичні погрози українського гетьмана: війська князя Г. Ромодановського займають на початку листопада 1658 р. полкові міста Полтавщини — Миргород і Лубни.
Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів висилається козацький полковник І. Кравченко. У січні 1659 р. царський уряд пішов на деякі поступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, вже не пристає на російські пропозиції. «Присягав де він гетьман на тому, щоб йому бути у царської величності в підданстві, а не на тому, щоб бути московським воєводам у містах і що москалям панувати; ніколи де того не буде», — говорив у цей час наступник Б. Хмельницького московському послові Булгакову. У листі до Олексія Михайловича в січні 1659 р. гетьман Виговський пояснив йому мотиви свого переходу в підданство королю Речі Посполитої. По-перше, зазначав він, цар не надав необхідної допомоги для придушення антигетьманських виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, по-друге, російські підрозділи князя Г. Ромодановського розпочали військові дії проти північних полків і міст, які підпорядковувалися І. Виговському, по-третє, «поляки, зачувши про ту міжусобицю, наступати на нас і турок закликати, і татар від нас відмовляти почали».
Царські дипломати запропонували українцям перемир’я на основі пунктів Гадяцької угоди (?!), що було фактично лише спритним дипломатичним ходом. Адже практичні дії московських воєвод в українських містах засвідчували протилежне. Підтримка росіянами самопроголошеного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали І. Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення окремого Великого князівства Руського. Тим паче, що саме цього часу у Варшаві відбувався сеймовий з’їзд, який мав затвердити остаточний текст Гадяцької угоди. А тому українсько-російська війна тривала й протягом 1659 року.
Під час цієї війни український уряд продовжував дипломатичну діяльність у багатьох напрямах. У квітні 1659 р. воєвода В. Шеремєтєв сповіщав до Москви: «...буде до гетьмана Івана Виговського на допомогу... Стефан, волоський колишній воєвода, з турськими людьми, та угорський новий король...». У цей час до Чигирина справді прибувають угорський та молдавський посли. Крім того, Виговський направив посольство до Стамбула на чолі з А. Ждановичем — на випадок розриву союзницьких стосунків з Польщею гетьман засвідчував готовність прийняти зверхність турецького султана в обмін на військову допомогу («...Антону [Ждановичу] велів їхати до турецького султана говорити про те, що хоче бути в нього в підданстві й просити в нього наказав людей на поміч»).
Більше ста осіб у складі чергового українського на чолі з Р. Гапоновичем та О. Астаматієм перебували в травні 1659 р. (саме тоді, коли йшов до завершення процес затвердження Гадяцької угоди) у столиці Османської імперії. Метою цього «великого» посольства було укладення українсько-турецької угоди на умовах васальної залежності. Чи не найголовнішою умовою уряду І. Виговського в разі підданства султанові було надання Мегмедом IV дозволу кримському ханові збройно підтримувати свого нового васала. Однак зміна внутрішньополітичної ситуації в Україні, що була пов’язана з приходом до влади нового гетьмана Ю. Хмельницького, зупинила переговори між Чигирином і Стамбулом.
Одночасно козацькою Україною велися активні переговори щодо прийняття протекції цісаря Австрійської імперії. Брат гетьмана Виговського Данило зустрічався із представником Відня бароном Ф. Лісолею, якому заявив «із запевненням, що прагне вірності королеві зберегти.., аби Польська не впала і Королівство не стало розділене, вважаємо за потрібне шукати на майбутнє доброї протекції. Шукали її раніше у татар, потім у турка, недавно з москалями, зараз залишилася тільки надія в протекції цезаря і якщо Його Цесарська Величність захоче їх прийняти, зобов’язуються щоб ціле військо Виговського було готове піддатися йому». Український гетьман пропонував Леопольду І й Габсбургській династії підтримку в боротьбі за польсько-литовський трон та «в інших справах». Але про початок українсько-австрійських переговорів відразу ж стало відомо Яну II Казимиру, який заборонив «гетьманові Великого князівства Руського» продовжувати їх надалі. Навесні 1659 р. українські дипломати мали переговори й з представниками німецького Брандербурзького курфюрства, де також обговорювалося питання елекції Габсбургів у Речі Посполитій. Як відзначали вже сучасники, така різновекторна дипломатія І. Виговського була йому необхідна для того, щоб здобути собі незалежне становище.
Отже гетьман І. Виговський вміло застосовував принцип, який увійшов до практики вітчизняної політичної культури ще за Б. Хмельницького — «лякати короля царем, а царя королем». Тим самим він торував собі шлях до того, щоб «не бути ані під королем, ані під царем». Недотримання російським монархом взятих на себе сюзеренних зобов’язань та загроза окупації московськими військами північно-східних земель козацької держави змусило уряд Виговського пришвидшити підписання угоди з Польщею. Тим самим формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості з Росією. Однак, за всіх переваг Гадяцької угоди 1658 р., її положення все ж таки поступалися домовленостям з Москвою чотирьохрічної давності. Якщо українсько-російський договір 1654 р. передбачав лише номінальну васальну залежність Українського гетьманства від московського царя, то угода 1658 р. узаконювала входження козацької держави як складової частини до Речі Посполитої, хоча й на федеративних правах.
Разом з тим, пошуки нового сюзерена гетьманським урядом Виговського не обмежувалися тільки стосунками з Варшавою — ще перед тим наступник гетьмана Б. Хмельницького уклав договір зі Шведським королівством та продовжив союзницькі стосунки із Трансільванським князівством і Кримським ханатом. Не очікуючи на виконання гадяцьких домовленостей, він проводив переговори зі Стамбулом та Віднем стосовно прийняття турецької або австрійської протекцій (до речі, тоді Османи і Габсбурги перебували у стані війни між собою). Однак складна внутрішньополітична ситуація, яка склалася в Україні не дала змогу цьому хитромудрому гетьманові завдяки непростим зовнішньополітичних комбінацій завершити плани щодо утвердження козацької держави у міжнародних відносинах того часу.
