До завоювання Криму Російська імперія йшла досить довго. Ще наприкінці XVII ст. з цією метою за наказом царів було здійснено два великих військових походи. У першому з них, який відбувся у 1687 р., разом з 60-тисячним російським військом брало участь 50 тис. українських козаків на чолі з гетьманом І. Самойловичем. Під час походу на Крим у 1689 р. об’єднана армія нараховувала 100 тис. росіян і 40 тис. українців, якими керував гетьман І. Мазепа. Ці грандіозні військові операції з огляду на різні причини закінчилися невдачею. Але, як бачимо, ресурси України, насамперед, людські, у боротьбі за вихід до Чорного моря російські монархи використовували сповна.
У наступному, XVIII cт., після закріплення на берегах Балтійського моря, Росія з новими силами починає воювати з Османською імперією за право бути одним з господарів Чорного моря. Війна з Туреччиною 1735-1739 рр. відзначалася тим, що до складу російської армії безпосередньо включалися козацькі полки з Лівобережної України (Гетьманщини), Слобожанщини та Запорозької Січі. Згідно з військовим реєстром 1739 р. українців нараховувалося 32 тис. чоловік. Хоча ця війна закінчилася невдачею для Санкт-Петербургу, однак було здобуто цінний досвід, адже під час бойових операцій російські війська діяли на території Криму.
Саме запорозькі козаки у травні 1736 р. першими перейшли Сиваш і на чолі з кошовим отаманом І. Малашевичем здійснили розвідку боєм у тилу ворога. Через деякий час запорожці розгромили орду нуредин-султана (одного з заступників кримського хана) й захопили його прапор, бунчук і булаву. Під час цього бою загинуло близько 200 січовиків, а всього протягом усієї війни поклали голови майже 1 500 українських козаків. Зокрема, під час здобуття Гезлева (суч. Євпаторія) у червні 1736 р. було смертельно поранено миргородського полковника Павла Апостола. А у боях за Крим загинув відомий український літописець, гадяцький полковник Григорій Граб’янка.
16 червня 1736 р. корпус генерал-майора Рєпніна у складі якого перебувало близько тисячі запорожців навіть завоював татарську столицю Бахчисарай. Ось як високо російський командувач Б. Мініх оцінював дії українців: «...понеже они в марше в неприятельской земле всегда впереди имелись». У наступні роки Запорозька Січ виконувала роль прикордонного форпосту Російської імперії у протистоянні з Стамбулом за Крим. Окрім того, запорожці проводили постійну розвідку боєготовності турецьких і татарських збройних сил та доповідали про це київській і петербургській владі. Велику участь українці також взяли і в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., яка, власне, й завершилася укладенням згадуваного Кючук-Кайнарджийського миру.
14 жовтня 1768 р. Туреччина оголосила війну Росії, а вже 31 жовтня президент Малоросійської колегії (її організували замість скасованого у 1764 р. гетьманського уряду) П. Рум’янцев наказав кошовому отаману Запорозької Січі П. Калнишевському «...все військо свое устроить... в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению». Згідно з сучасними дослідженнями, у ході цієї війни український елемент складав 25% від складу 2-ї російської армії, яка діяла у Північному Причорномор’ї, Приазов’ї і Криму та 10% від складу діючої на турецькому фронті 1-ї армії. Головним завданням запорожців була форпостна служба, що передбачала проведення розвідувально-диверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запорозька флотилія захопила десятки турецьких суден різного типу, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів, знищили і захопили в полон тисячі турецьких вояків. У боях за Крим відзначилася козацька піхота, яка безпосередньо керувалася кошовим отаманом. 5 січня 1771 р. П. Калнишевський за успішні дії проти турків був нагороджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці. Окрім нього, було нагороджено ще 16 українських старшин.
У цій війні, що привела до укладення Кючук-Кайнарджийського миру, українські ресурси використовувалися ще з більшим розмахом, ніж у попередній. Генерал-фельдмаршал П. Рум’янцев з початком військових дій у Криму відразу ж взяв з Малоросійського скарбу (аналог сучасного міністерства фінансів) 100 тисяч рублів асигнаціями на «татарські витрати». Нагадаємо, що один паперовий рубль тоді прирівнювався до срібного. Гроші величезні! На початковому етапі війни канцелярія Малоросійського скарбу переслала до Головної провіантської канцелярії 95 тисяч 337 рублів 52 копійки на потреби «шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку». Після цього військова машина імперії ще неодноразово використовувала українські фінанси. 12 червня 1770 р. Малоросійська колегія видає указ про надання 4 тисяч рублів для потреб формування одного з підрозділів російського флоту. А через два роки, 22 березня, імператриця Катерина II звеліла українській владі у черговий раз видати командувачу 2-ї армії князю Долгорукому 100 тисяч рублів.
Згідно з указом Сенату українці були зобов’язані надавати необхідні кошти для транспортування до театру бойових дій артилерії. З Малоросійського скарбу також постійно видавалися гроші російським офіцерам, які з командами рекрутів рухалися до місця збору основних сил. Треба відзначити й те, що Україна фінансувала придбання для армії Російської імперії великих партій волів, коней та возів. Протягом 1768-1772 рр. зусиллями воєнної експедиції Малоросійської колегії зібрано «для армій (1-ої та 2-ої) по 5 тис. пар волів з належним числом погонщиків і 2 500 фур» Окрім того, на потреби 2-ої армії додатково було придбано 1 472 воли і 422 фури загальною вартістю 30 тисяч рублів. Для імперської артилерії українським коштом було закуплено у населення 1 269 пар волів з возами вартістю 22 743 рубля 68 копійок. В останній рік війни для придбання російськими офіцерами коней виділено 19 888 рублів 50 копійок. Гроші з українського бюджету також використовувалися для винагороди за успішні бойові операції. З цією метою 23 900 рублів було видано самому П. Рум’янцеву.
Окрім грошей, з населення України збирався провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар. Неодноразово мирних селян залучали до фортифікаційних робіт, перевезення у діючу армію провіанту і фуражу, організації переправ російських військ через водні перешкоди тощо. Десятки тисяч українських посполитих сушили сухарі та заготовлювали для діючої армії сіно. Постійні побори російського командування змусили козацьку старшину на своєму з’їзді ще наприкінці 1768 р. висунути вимогу до імперської влади «О заплате долгов малороссийскому народу».
Ґрунтовний аналіз мирних домовленостей між Росією і Туреччиною здійснила у 1955 р. в своїй книзі «Кючук-Кайнарджийський мир 1774 года (его підготовка и заключение)» радянський історик Олена Дружиніна. У додатках до наукового дослідження вміщено оригінальний текст договору, з яким також можна ознайомитися у виданні «Полное собрание законов Российской империи». О. Дружиніна пише, що про швидше завершення війни 1768-1764 рр. однаково мріяли як в Санкт-Петербурзі, так і в Стамбулі. Якщо для Росії це було спричинене розгортанням селянської війни на чолі з О. Пугачовим, то для Туреччини — зміною султанів у січні 1774 р. після смерті Мустафи III до влади прийшов Абдул-Гамід І, який був противником продовження військових дій.
«Пункты вечного примирения и покоя между империями Всероссийскою и Портою Оттоманскою» — саме так називався мирний договір між Росією і Туреччиною, що був укладений 10 (21) липня 1774 р. в невеличкому селі Кючук-Кайнарджа неподалік від міста Силістрії. З російського боку його підписав генерал-фельдмаршал П. Рум’янцев (до речі, у тексті договору присутні його титули як «Колегии Малороссийской президента» и «малороссийского генерал-губернатора»), а з турецького — верховний візир Мусун-заде Мегмет-паша. Договір складався зі вступу, 28 статей і секретного доповнення. Вже в преамбулі вказувалося на те, що договір має припинити довголітню війну між двома державами. Чому ми на цьому наголошуємо? А тому, щоб у читачів не склалося враження про добровільність переходу під владу Російської імперії тих чи інших земель (про це трохи нижче). Всі територіальні поступки Туреччини на користь російських монархів були зроблені нею у результаті локальних військових програшів.
Якими ж були ці поступки? Насамперед це «крепости: Еникале и Керчь... с их пристаньми и со всем в них находящимся, тож и с уездами, начиная от Черного моря и следуя древней керченской границе до урочища Бугак и от Бугака по прямой линии кверху даже до Азовского моря, остаются в полное, вечное и неприкословное владение Российской империи». Окрім того, до володінь Російської імперії відходили замок Кінбурн та місто Азов з навколишніми землями. Ось і всі територіальні надбання, які набула Росія після виснажливих шести років війни.
Що стосується Криму, то він оголошувався «вольною и независимою областью», якою мала володіти «татарська нація». «Российская империя оставит сей татарской нации... все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани, оружием ее приобретенные», — відзначалося в третій статті договору. Великою перемогою російської дипломатії було й те, що Туреччина відмовлялася утримувати в Криму свої фортеці та військові гарнізони. Таким чином, згідно з положеннями Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. Кримське ханство оголошувалося незалежною державою.
Звичайно, що найголовнішим наслідком російсько-турецького договору 1774 р. стала відмова Османської імперії від протекторату над Кримським ханством, який вона здійснювала з 1475 р. Проголошення Криму «вольною и независимой областью» було лише спритною дипломатичною задумкою Росії. Це робилося лише заради того, щоб: по-перше, дати можливість Туреччині гідно вийти з війни й одночасно відмовитися від Криму, а, по-друге, цілковито оволодіти ханством, яке залишалося без турецької підтримки у майбутньому
Разом з тим, одним з опосередкованих наслідків укладення між Російською і Турецькою імперіями мирного договору у селі Кючук-Кайнарджа стала ліквідація Катериною II Запорозької Січі. Проекти знищення або ж перенесення в інше місце цього українського «острівка свободи» виникали у придворних колах ще з середини XVIII ст. Однак військова сила запорожців ще була погрібною для боротьби з турками. Коли ж загроза з боку Стамбула зникає, то відразу ж гостро постає питання і про скасування Січі. Це й було зроблено на початку червня 1775 р. за допомогою 40-тисячного російського війська під командуванням генералів О. Прозоровського і П. Текелії, які поверталися з театру бойових дій.
Цікавим залишається і той факт, що в маніфесті Катерини II про зруйнування Запорожжя поряд з провинами козаків, основна з яких полягала в будівництві ними «посреди Отечества области совершенно независимой под собственным своим неистовым управлением», відзначалася й велика роль запорожців у перемозі Росії над Туреччиною — «немалая же часть Запорожского войска в минувшую ныне сколь славную, столь и счастливую войну с Портою Оттоманскою, сказала при армиях наших отличные опыты мужества и храбрости...». Однак заслуги українського козацтва у російсько-турецькій війні 1768-1774 р. не стали перешкодою для руйнування Січі та ув’язнення його керівництва. Чверть століття відбув у Соловецькому монастирі кошовий отаман П. Калнишевський, військовий писар І. Глоба помер на засланні у Туруханську, а запорозький суддя П. Головатий — Тобольську. Так відплатила Російська імперія українцям за їхню участь в боротьбі з турками і татарами за право володіння Кримом.
До речі, за радянських часів історики звертали увагу на те, який вплив мали російсько-турецькі домовленості для України. У книзі Ю. Клокмана «Фельдмаршал Румянцев в период русско-турецкой войны 1768-1774 гг.» (Москва, 1951) знаходимо висновок про те, що одним з наслідків Кючук-Кайнарджийського договору стало «закріпачення українського селянства; ліквідація останніх залишків самостійності та особливостей політичного устрою України».
Очевидно, що підписаний у селі Кючук-Кайнарджа договір став першим міжнародно-правовим документом, який свідчив про намагання Російської імперії оволодіти Кримом. Але лише у квітні 1783 р. Катерина II підписала рескрипт про його включення до складу імперії. Підкоряючись військовій силі росіян, у липні того ж року зрікається престолу останній кримський хан Шагін-Гірей. Кримське ханство перестає існувати як держава, а на його землях утворюється Таврійська область Новоросійського краю. До її складу увійшли Кримський і Таманський півострови та землі між Дніпром, Кінськими Водами і Бердою.
Після завершення війни за Крим російська влада продовжувала використовувати українські людські й матеріальні ресурси для утвердження там своєї присутності. У лютому 1780 р. Катерина II наказує «відпустити із прибутків наявних, що у відомстві Малоросійської колегії знаходяться, у диспозицію нашого генерал-поручика і флоту генерала-цехмейстера Ганібала на будівлі необхідні по флоту нашому чорноморському 208 640 рублів». Ці гроші, які збиралися головним чином з українського населення, були використані при будівництві морського порту в Севастополі. Десятки тисяч селян та колишніх козаків з України використовували під час різноманітних будівельних робіт у Криму.
Російська імперія, використавши під час війни за Крим у 1734-1739 рр. військову силу українців невдовзі скасовує гетьманський устрій, що призводить до втрати Лівобережною Україною політичної автономії та перетворення її на звичайну провінцію. Так само імператриця Катерина II діяла й після завершення війни 1768-1774 рр., коли була ліквідована Запорозька Січ, що брала активну участь у боротьбі з турками і татарами. Таким є український рахунок в історії довголітнього протистояння Російської та Османської імперій. До речі, війни за Крим між тогочасними супердержавами продовжилися і в XIX ст. Згадаймо хоча б т. зв. Кримську війну 1853-1856 рр., під час якої у складі російської армії знову воювало чимало українців.
