Ім’я Івана Степановича Мазепи, гетьмана Лівобережної України з 1687 до 1709 рр., на довгі роки увійшло до анналів не лише української, але й світової історії. І якщо для одних воно стало символом свободи і нескореності, то для інших до цього часу асоціюється з «підступністю», «зрадництвом» і навіть своєрідним «донжуанством». І хоча «зрадництво» гетьмана російському цареві Петру І можна охарактеризувати лише як вмотивований перехід володаря України з-під протекції одного монарха (який не виконав своїх зобов’язань перед ним) до протекції іншого — шведського короля Карла XII Густава, тим не менш, боротьба за відновлення доброго імені видатного діяча нашої історії триває й донині. Адже в багатьох західноєвропейських країнах — Австрії, Німеччині, Франції, Голландії, Англії — коли згадується прізвище Мазепа, в уяві освіченої людини відразу ж постане образ такого собі ловеласа, який обворожив ледве не всіх жінок далеких Польщі та України. Чому так трапилося? Звідки бере свій початок легенда про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького «Дон-Жуана»?
Традиція описувати «любовно-романтичні пригоди» українського гетьмана була започаткована ще за життя Івана Степановича, починаючи з кінця XVII століття. А її виникнення було пов’язане з конфліктом, який трапився між двома придворними польського королі Яна Казимира — молодим покойовим Мазепою та іншим королівським «пажем», Яном Пасеком: Останній у 1661 р. підтримував таємні стосунки з опозиційно налаштованими до свого патрона конфедератами. Як вірний слуга, Мазепа був змушений повідомити про це свого короля. У результаті Я. Пасека було заарештовано, але він зумів переконати суддів у невинності. Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому ґрунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними «ляпасами». Маючи літературний хист, Пасек вирішив помститися занадто гордовитому «з ніг до голови козакові». Задумана ним помста полягала в Написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації, своєрідного «чорного PR-у». Треба відзначити, що це вдалося тогочасному польському літератору надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем: «...Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, зазделегідь знявши з нього сідло. Руки зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. На коня з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грущину, тернину, не простим шляхом, а стежками... І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом по голові й роздере одежу. Отже можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги поки перелетів через ліс... Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати «Варта!»... Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити».
Очевидно, що такий сюжет Пасек запозичив з грецької міфології, зокрема, оповідання про, міфологічного героя Іполіта. Той відкинув кохання мачухи і був нею безпідставно звинувачений, а потім покараний за допомогою прив’язування до запряженої конями колісниці. Налякані морським страховиськом коні понесли колісницю, яка через деякий час розбилася, а невинний Іполіт загинув. Ця легенда була описана ще в трагедії Еврипіда (484-404 до н.е.) і пізніше у творах римського автора Люція Аннея Сенеки. Твори античних авторів були добре відомі в Польщі ще з XVI ст. А отже, Я. Пасек спокійно міг ознайомитися з ними й запропонувати читачеві власну, перероблену версію «трагічного» кохання людини, яку нібито покарали за допомогою коня.
Вигадку Пасека відразу ж підхопив інший тогочасний польський мемуарист Еразм Отвіновський, який у свою чергу додав до неї низку шокуючих читача деталей. У його записах схопленого Мазепу-коханця вимазали липкою рідиною та обсипали пір’ям, а степовий кінь привіз його на велелюдний ярмарок в одному з міст України. Невдовзі до міфотворення долучився й французький посол при шведському королі Карлі XII Жак Луї д’Уссон, маркіз де Бонак. На початку XVIII ст: він записав у своїх мемуарах «...Ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пір’ям. Потім його прив’язали до коня і відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив на Україну». Отже, як бачимо, тут подається трохи змінений варіант, поданий перед тим Отвіновським. У 1709 р. цю історію повторив у своєму подорожньому щоденнику словак Даніель Крман, який вже зазначав, що Мазепа відбив дружину у якогось визначного королівського міністра, за що його кинули в бочку з смолою і, вивалявши у пір’ї, прив’язали до коня.
Але чи не найбільше поширенню легендарної оповіді про нашого земляка серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй книжці «Історія Карла XII» (вона вийшла друком 1731 р. в Руані) він в основному правдиво відобразив політичні наміри українського гетьмана здобути свободу для України, видатний француз все ж таки не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Я. Пасеком і підхоплена Е. Отвіновським та маркізом де Бонаком. «Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік прив’язав голого Мазепу до дикого коня і пустив його на волю», — писав Вольтер. У 1764 р. в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця, в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.
Майже через століття, у 1818 р., знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відоме оповідання:
...Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутив
Тугим ремінням і пустив...
Свисток, батіг... і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг:
Вперед, вперед! Скажений рух —
Куди не бачив я нічого...
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло,
Для диких сил було, мов пух...
Ця поема неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами й спричинила до написання іншими авторами XIX ст. поетичних творів, де висвітлювалась «любовна трагедія» Івана Мазепи. Серед них найвідоміші — поеми «Мазепа» Віктора Гюго (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829) та «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихає до написання симфонічних опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів Франца Ліста та Петра Чайковського.
Однак найбільшого поширення серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш та менш відомих художників, які в основному зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками найбільш вдалої поеми Дж. Байрона. Один з перших олійних образів Мазепи у 1823 р. малює француз Теодор Жеріко. Згодом після цього з’явився не один десяток полотен, які за тематикою відображення легендарної оповіді можна розділити за такими назвами: «Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу XII» (А. Деверія; 1839, Ю. Коссак, 1860); «Визнання Терезою кохання до Мазепи» (Г. Ріхтер; X. Яколін, 1850 «Схоплення Мазепи» (А. Баугіан, Ю. Коссак); «Покарання Мазепи» Л. Буланжер, 1827; Л. Гуєснет, 1872); «Погоня вовків за конем Мазепи» (Г. Вернет, 1826; Л. Буланжер, 1839; Ф. Венцель; М. Геримський); «Подолання вплав Дніпра» (Т. Жеріко, 1823; Є. Делякруа, 1824); «Мазепа і стадо диких коней» (Г. Вернет, 1825; М. Геримський); «Смерть коня Мазепи» (Л. Буланжер, 1830; П.-Л. Лерай, 1849; А.-Н. Морот, 1882; Ю. Коссак); «Козаки знаходять Мазепу» (Є. Харпентер; М. Геримський; Г.-Л. Леві, 1875); «Мазепа у козацькій хаті» (А. Деверіа, 1839); «Помста Мазепи» (А. Баугіан, X. Яколін). Найбільш видатною серед цих багатьох картин визнається монументальне полотно Луї Буланжера, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображає сцену боротьби молодого Мазепи з шляхетськими слугами під час прив’язування його до коня.
Фахівці відзначають певне наслідування більшістю художників «рубенсівського» стилю та факту присутності в них певного еротизму. Головним чином майстри пензля подають образ оголеного й прив’язаного до коня літературного Мазепи. Він сприймається як романтичний герой, який хоча й не уник покарання за свій «гріх», але не скорився тяжкій долі. Разом з тим, такі митці, як Л. Буланжер і Г. Вернет вкладали у свої картини глибший зміст і розуміли свого героя як бунтівника.
Зрозуміло, що історичний Іван Мазепа, який вмер власною смертю у 1709 р., не міг «позувати» названим художникам під час їхньої творчості. Адже вся європейська «Мазепіана» була намальована протягом XIX ст., яке отримало гучну назву Віку Романтизму. Тогочасним митцям не обов’язково було навіть використовувати прижиттєві портрети із зображенням «справжнього» Мазепи — їх надихали поетичні рядки Байрона:
...Кохав я і коханим, був...
Та ви ще слабкість цю солодку
Не відчували — так я чув...
Ну що ж! То я скінчу коротку
Свою поему мук і втіх...
