Ймовірно, багато хто з нас дивився багатосерійний фільм «Ад’ютант його превосходительства». За сюжетом, червоний розвідник штабс-капітан Павло Кольцов веде активну розвідувально-диверсійну діяльність в лігві Добровольчої армії. Маючи розгалужену агентурну мережу, через підпільників передає інформацію червоному командуванню. Ад’ютант втручається у рішення свого командувача, використовуючи хитромудрі комбінації, звільняє заарештованих, наводить на помилковий слід контррозвідку. Використовує він і методи оперативної роботи — особистий розшук, підслуховування, перлюстрацію кореспонденції. Врешті-решт Кольцов, проявляючи особистий героїзм, пускає під укіс літерний потяг з англійськими танками для білих, але його заарештовують і засуджують до розстрілу. Юрій Соломій блискуче справився з роллю і став одним з найпопулярніших акторів в країні.
Прототипом штабс-капітана Кольцова став чекіст, партизан, перший радянський розвідник-нелегал, автор ряду біографічних книг Павло Васильович Макаров. Наскільки сюжет фільму відповідає дійсності, які справжні заслуги Макарова і в чому схожість його життєвого шляху з біографією Павла Кольцова?
Павло Васильович Макаров народився 18 березня 1897 р. в р. Скопін Рязанської губернії в сім’ї кондуктора товарних поїздів Сизрань-В’яземської залізниці. Згодом Макаров відрекомендується генералу Май-Маєвському сином начальника цієї дороги — про це згадується і у фільмі. Рано осиротівши (батько загинув під час аварії поїзда в 1903 р.), Павло пішов працювати. Переїхав до Криму, торгував газетами, але за розповсюдження інформації, яка була не дозволена цензурою, був арештований. Потім став кондуктором трамвая. Після початку 1-ої Світової війни, закінчивши чотири класи училища, він прямує до Тифліської школи прапорщиків, яку закінчує в 1917 р. і потрапляє на Румунський фронт в 134-й полк Феодосії. Бере участь у боях, отримує поранення і контузію. Після розвалу фронту прапорщик Макаров повернувся до Криму, де приєднався до більшовиків. Його відряджають на Південь України, і в Мелітополі він потрапляє в розташування білогвардійського Дроздовського полку, елітної частини Добровольчої армії. Розповівши про свою військову кар’єру і звівши себе в штабс-капітани, Макаров поступає до дроздовців.
Як бачимо, все відбулося випадково, ніякого розвідзавдання Макаров не отримував, а просто врятовував своє життя. Сам він визнавав, що грати роль штабс-капітана йому було непросто — не вистачало письменності і загального виховання.
Довіру командувача Добровольчої армії генерал-лейтенанта Володимира Зеноновича Май-Маєвського Макаров заслужив після того, як почав повідомляти йому про крамольні розмови серед офіцерів. Май-Маєвський не сумнівався у відданості Макарова, на відміну від начальника контррозвідки полковника Щукіна, який не довіряв офіцерові-вискочці. Відчуваючи себе ніяково серед офіцерів, для яких кумиром був полковник Дроздовський, який помер в січні 1919 р. від важкого поранення, Май-Маєвський при виборі ад’ютанта віддав перевагу новачкові Макарову.
Новоявлений капітан швидко оцінив переваги роботи в штабі і навіть умовив свого начальника прийняти на службу ординарцем брата Володимира, який дійсно був більшовиком. Взагалі довіра Май-Маєвського до нового ад’ютанта вражала. Відмітивши відсутність письменності і виховання у штабс-капітана, командувач не робить з цього належного висновку, а лише допомагає заповнити цей пробіл. Коли контррозвідка заарештовує більшовицький актив Севастополя і Володимира Макарова зокрема, Май-Маєвський обіцяє ад’ютантові звільнити затриманого, вірячи, що це непорозуміння (проте, Володимир Макаров був страчений, а тіло його скинули в море).
Не проявляють пильності і колишні товариші по службі П. Макарова по Тіфлісу і полку Феодосії. Побачивши колишнього прапорщика в званні штабс-капітана і посаді ад’ютанта командувача, вони лише підлабузнюються перед ним.
А Павло Макаров продовжує маніпулювати оточенням Май-Маєвського в своїх цілях. Спочатку він добивається виведення з штабу командуючого начальника його особистого конвою — амбітного князя Мурата, і замінює його на відданого штабс-капітанові князя Адамова. Потім рокірує ще двох офіцерів.
З приводу участі Макарова в звільненні затриманих є суперечливі відомості. З одного боку, йому дійсно вдалося переконати Май-Маєвського звільнити групу дезертирів. Один із звільнених, прапорщик Р. Сагіров, згадував, що Макаров зізнався йому в зв’язках з більшовицьким підпіллям. Але це виглядає неправдоподібно: подібний ризик не був викликаний гострою необхідністю, а під тортурами затримані могли видати свого добродійника.
А ось С. Леонов, один з керівників севастопольського підпілля, через півстоліття у викривальному листі секретареві ЦК ВЛКСМ Е. Тяжельникову стверджував, що особисто звертався до Макарова з проханням посприяти в звільненні ув’язнених з Севастопольської фортеці. У відповідь Макаров запитав: «А що я за це матиму?» І Леонов робить висновок: «Макаров П. В. радянським розвідником не був, а був активним білогвардійським офіцером».
У своїй книзі «Ад’ютант Май-Маєвського» Макаров стверджував, що працював в штабі білих за завданням червоних. Проте ще в 1930-х роках виникли серйозні сумніви в достовірності цих відомостей. У плутанині революції і громадянської війни виникла безліч псевдогероїв, які приписували собі неіснуючі звитяги і заслуги. Робилося це не тільки з пихатості. Герої революції мали право на персональні пенсії, позачергове житло та інші серйозні пільги. Спеціально створена Центральна Комісія скрупульозно перевіряла колишніх червоних партизан і червоногвардійців, з’ясовуючи ступінь їх заслуг перед країною.
Макарову цей іспит витримати не вдалося. За свідченням 22 кримських підпільників, «Макаров ніколи не був членом кримської підпільної організації більшовиків, служив білогвардійцем». У 1929 р. його виключили з лав червоних партизан і позбавили персональної пенсії.
У 1937 р. Макарова заарештували, він два роки провів у в’язниці. Справа дотепер зберігається в архіві СБУ Слідчого цікавила причетність обвинувачуваного до співпраці з іноземними розвідками (знайшли його фото у формі румунського офіцера), участь у боях проти Червоної Армії і результати розвіддіяльності в штабі білих.
Виклад свідчень, їх логічність і аргументованість, а також м’якість вироку (два роки позбавлення волі, після чого він був звільнений) дозволяють нам прийняти їх на віру. Макаров пояснив, що знайдене фото було зроблене жартома ще на фронті у знайомої румунки, чиї брати служили в армії. У Дроздовському полку він ніяких зв’язків з червоним підпіллям не підтримував, а на пряме питання про результати діяльності відверто заявив, що нічого корисного для революції не зробив, визнав, що Май-Маєвський спочатку використовував його як інформатора, а потім перевів в ад’ютанти.
Макаров приохотився до випивки (на його зловживанні алкоголем наголошувалося і в 1930-40-х роках) і в 1920 р., потрапивши в п’яний скандал, був посаджений до гауптвахти в Севастополі. Але він не був розстріляний, як герой Соломіна, а втік з-під варти. Кримська повстанська армія використовувала його для отримання деяких відомостей, за що і дала притулок в своїх рядах після втечі від білих.
Французьке слово partisan тоді ще не прижилося, і повстанці, які діяли в тилу білих, називали себе то зеленогвардійцями, то червоно-зеленими. Макаров очолив Сімферопольський полк червоно-зелених і став відомим не тільки серед своїх, але і серед ворогів. Сам Врангель в «Записках» згадує «Сімферопольський полк під командою вже відомого капітана Макарова», який докучав його тилам в жовтні 1920 р.
Військовий прокурор білих І. Калінін прямо вказує, що вождь зелених капітан Макаров чинив помсту за свого страченого брата. Він користувався підтримкою татарського населення. Загін вивів з ладу Бешуйські вугільні копальні, на які відрізаний від Донбасу Врангель дуже сподівався. За успішні операції проти білих Макарова нагородили срібним годинником.
До моменту відходу білих з Криму загін складався з 279 чоловік при 11 кулеметах. Після приходу червоних Макаров призначається командиром загону по боротьбі з бандитизмом при Кримській ЧК. Саме цей період біографії дозволяє вважати його чекістом. Загін Макарова знищує низку повстанських формувань, тобто тих, які прийняли його в 1920 р. після втечі від білих. Але його зміщують з цієї посади, і скривджений Макаров звільняється з ВЧК. Він служить в міліції і починає роботу над книгою «Ад’ютант Май-Маєвського».
Далі вже згадана чорна смуга в житті Павла Васильовича вибиває його з колії. Але завдяки втручанню прокурора А. Вишинського і всесоюзного старости М. Калініна в листопаді 1939 р. йому повертають персональну пенсію в 200 крб. і дають посаду у відділі соціального забезпечення.
У 1941 р. П. Макаров знов пішов в гору у складі 3-го Сімферопольського партизанського загону. У грудні німці розстріляли його матір, повісили батьків і невістку дружини. Дружина і дочка Макарова також були в його загоні. Син, закінчивши Ташкентське піхотне училище, потрапив на фронт у квітні 1942 р. Командир взводу автоматників Георгій Макаров був убитий в атаці 1 лютого 1943 р. в околицях Лисичанська.
Загін Макарова воював в знайомих йому ще з громадянської місцях в околицях Чатирдага. У жовтні 1942 р. командира евакуювали на Велику землю.
Після війни Макаров пережив другу хвилю слави. Виникла ціла серія творів, написаних за мотивами його спогадів, а потім з’явився знаменитий телесеріал. Починається протистояння Макарова і авторів сценарію Болгарина і Северного, які не бажали ділитися авторством з прототипом їх героя, який пережив такі захоплюючі пригоди. І як виявився — недарма. Після виходу фільму його автори були удостоєні Державної премії СРСР. А Павло Васильович помер 16 грудня 1970 р. у віці 73 років, і вся слава і гроші дісталися плагіаторам.
Зі всього зазначеного вище можна зробити наступні висновки. Павло Макаров не був ні кадровим червоним розвідником в тилу Добровольчої армії, ні чекістом-нелегалом. Він не мав зв’язку з командуванням Червоної Армії і став офіцером-дроздовцем по волі випадку, а ад’ютантом командувача — завдяки власним старанням, які, втім, не були наслідком будь-якого конкретного розвідзавдання. Він не був тоді більшовиком і не мав бажання протистояти білим. Страта брата і власний арешт на тлі реальної перспективи поразки армії Врангеля підштовхнули його у бік червоних і до переходу до червоно-зелених. Заслуги П. Макарова не такі значні, як діяльність героя телесеріалу штабс-капітана Кольцова. Звинувачення його в самовихвалянні обґрунтовані. Міфи кіно не підтверджуються реаліям війни розвідок. І нарешті — Макаров і його родичі заплатили дуже велику ціну за свої ідеологічні переконання.
