Битва під Берестечком 1651 р. Схема
Татари дійсно з поля бою втекли. Але ніхто ще не надав доказів переговорів хана з королем. На те, вочевидь, вони і були таємними. Також немає зрозумілої відповіді на питання: чому, захопивши гетьмана, татари його відпустили? А Хмельницький, не дивлячись на таку зраду і віроломство, знов звернувся за допомогою до хана? І, що примітно, отримав її!
Так що ж відбулося під Берестечком у далекому 1651 р.? Зрада або... Для цього потрібно з’ясувати причини втечі татар з поля бою.
Пам’ятаючи про попередні поразки, польська армія в кампанії 1651 р. діяла обережно. Вийшовши в район Берестечка, поляки побудували в межиріччі Пляшевки і Стирі укріплений табір і почали чекати підходу супротивника. Місцевість сприяла обороні і, що найважливіше, позбавляла маневру мобільну татарську кінноту. Тому, плануючи битву, Хмельницький вирішив виманити польську армію з табору і завдати по ній удару під час маршу.
З цією метою розповсюджувалися чутки, що хан не підійде і гетьман збирається повернутися до Наддніпрянщини. Але король Ян Казимир і його радники не зважилися на переслідування, побоюючись повторення зборівського варіанту. Не вислали і авангард проти української армії, пам’ятаючи Жовті Води. Зрештою, враховуючи гіркий досвід минулого, король не почав ризикувати і залишився в таборі під Берестечком.
Хмельницькому залишалося або продовжувати спроби виманити поляків з їх зручних позицій, або йти назустріч. Гетьман вибрав другий варіант. Але, на жаль, ухваливши стратегічно вірне рішення, талановитий полководець не врахував однієї обставини: на період 20 червня — 19 липня 1651 р. довівся один з чотирьох священних місяців мусульман — Раджаб. Протягом цього місяця, коли на людей проливається милість аллаха, відзначають низку релігійних свят, зокрема курбан-байрам. Свято почалося 27 червня спеціальною молитвою особового складу кримсько-татарського війська і продовжувався 3-4 дні, завершившись трапезою і жертвопринесеннями. Таким чином, дні, визначені для проведення Берестецької битви, не задовольняли татарських воїнів, бо це порушувало релігійні заборони на ведення війни. Хмельницькому вдалося переконати Іслам-Гірея III вплинути на мул, а тим на особовий склад війська в необхідності почати марш 27 червня. Але знехтування заповіді Корану не виправдало себе: поляки не рушили з місця, а відчуття провини перед аллахом і острах того, що він відвернеться за це від своїх правовірних, наростало.
У другій половині дня 28 червня передовий загін (татарська кіннота) підійшов до польського табору. Він забезпечив проведення розвідки, але увечері був атакований значними силами польської кавалерії. Зазнавши значних втрат, татари відійшли. До ночі в район битви підійшли основні сили української армії на чолі з Хмельницьким.
Поразка передового загону лише погіршила настрої татарських воїнів. Наступного дня для підняття морального духу військ у передові лави встали найвищі особи ханату, впливові люди, відомі полководці. Серед них і двоє братів хана.
Атака татарської кінноти за підтримки козацької піхоти вранці 29 червня привела до розгрому правого флангу поляків. Але в бою загинуло багато ханської рідні, знатні особи, в їх числі і перекопський бей Тугай-бей, з яким Хмельницький отримав перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем. Ця втрата паралізувала волю Іслам-Гірея, вселила страх в його душу. Були деморалізовані і війська.
Наступного дня, у п’ятницю, хан попросив гетьмана врахувати стан татарської армії і провести бій без неї.
Вранці 30 червня українці під прикриттям десяти рядів возів з’явилися на горизонті і, перейшовши річку Пляшівку, рушили на лівий фланг поляків. Зупинившись, відразу почали укріплювати табір. Хан відмітив Хмельницькому, що його бойові порядки розташовані дуже близько до польського табору. Справді, позиція була невдалою: позаду залишилися болотисті береги Пляшівки, що позбавляло армію можливості маневрувати з метою організувати взаємодію піхоти і кінноти; невелика відстань між польським і українським таборами прострілювалася артилерією; обійти бойові порядки поляків, прикриті табором і річкою Поцуп, татари теж не могли.
Ян Казимир вивів свою армії з табору і побудував в бойовий порядок. Одночасно він наказав спалити мости Поцуп, позбавивши своїх воїнів можливості відступати.
Татари знаходилися на лівому фланзі української армії. Хан влаштував командний пункт на узвишші в центрі побудови своїх військ. Сам Хмельницький не зумів, як це було раніше, організувати мушкетно-артилерійську підтримку татар і прикрити їх возами і піхотою.
Йшов час. Була вже 15 година, а битва не починалася. Хмельницький відверто тягнув час. І тоді Я. Вишневецький з дозволу короля атакував правий фланг української армії. Йому вдалося прорвати козацькі укріплення. На допомогу прийшли татарські воїни, які під вогнем польської артилерії зуміли з лівого флангу вийти на правий. Українська піхота за підтримки татарської кінноти контратакувала і відкинула Вишневецького. Хан, спостерігаючи з пагорба, для розвитку успіху кинув на допомогу додаткові сили своєї кінноти, але через скупченість на полі бою військ, які вже перебували у вирі битви, обстріл поляків і заболоченість місцевості вони повернули назад. Так була загублена можливість почати розгром поляків. Крім того, татари під час перегрупування зазнали чутливих втрат від артилерійського вогню.
Король, зрозумівши небезпеку ситуації, послав зі свого лівого флангу німецьку піхоту на допомогу Вишневецькому. Щоб перешкодити їй, татари двічі атакували лівий фланг поляків. Відбивши ці атаки, король зосередив вогонь гармат по ставці хана і кинув у наступ головні сили. Позначилася помилка Хмельницького — близька відстань до польських військ. Командний пункт хана опинився в зоні вогню ворожої артилерії, і це привело до катастрофічних наслідків.
Хан двічі кидав своїх вершників в атаку, але зупинити наступ поляків не зміг. Він також намагався вести у відповідь вогонь з двох малокаліберних гармат, вибухом одного з ядер навіть пошкодило коліно Яна Казимира, але супротивник придушував силою своїй артилерії, зосередивши вогонь по ставці. Загинули родич хана Амурат-султан, сотні воїнів. Татар охопив такий жах, що вони кинули все і побігли. Ханський прапор, булава і особисті речі дісталися полякам.
Відзначимо, що в цю вирішальну годину гетьман не надав ханові ніякої допомоги: ні вогнем артилерії, ні атаками піхоти з метою відтягнути частину польських сил на себе.
Чергові втрати татари сприйняли як кару за боговідступництво. Морально-психологічна напруга на релігійному ґрунті переросла в кризу, яка проявилася у втечі з поля бою під впливом паніки.
Після цього битва для Хмельницького було програна. Втративши кінноту, українська армія опинилася в ситуації, в якій вже бували козацькі повстанські армії впродовж 1591-1638 рр. Подальші дії в умовах переваги польської кавалерії відбувалися б за вже відомим сценарієм: облога козацького табору, видача керівників повстання, розправа над повстанцями... Без татарської кінноти дії під Берестечком були приречені.
Тепер щодо іншої легенди — полонення ханом гетьмана. Пишуть, що Іслам-Гірей захопив Хмельницького, коли той спробував зупинити татар на початку їх втечі з поля бою. Але це не так! Рухаючись з максимальною швидкістю вершника — 12 км. на годину, і міняючи коней, хан за 7-8 годин пройшов 100 кілометрів і опинився у Ямполя. Саме там його наздогнав і розшукав Хмельницький, коли хан зробив зупинку. Зробити це раніше, на марші, як про це пишуть в підручниках, було нереально. Він рухався зі швидкістю, недосяжною для гетьмана, і не мав клейнодів, що ускладнювало його місцеположення.
Хан погодився спробувати зупинити військо, яке відступало форсованим маршем по різних дорогах. Але це можна було зробити тільки в одному місці — при переправі через річку Случ біля Староконстантиніва. Хан і гетьман прибули туди в середині дня 1 липня. Військо зупинили і частково зібрали. Проте стан коней після виснажливого маршу, а також фізичне і моральне виснаження особового складу не дозволили повернути армію в район битви. Вона була небоєздатною.
А 17 липня Хмельницький був уже під Білою Церквою, де віддав наказ місцевим полковникам про мобілізацію. Ще в Староконстантнові він завербував на службу дві тисячі татарських воїнів — загін особистої охорони гетьмана і його штабу. У містечку Паволочі (13-15 липня) гетьман попросив у міщан фінансової допомоги і з отриманих 3 тисяч золотих негайно виплатив те, що належить татарському загону: чотирьом мурзам по 200 талерів і рядовим по 20. Це і зображається як викуп Хмельницького з полону.
Підведемо підсумки. Хмельницький та Іслам-Гірей, люди з великим військовим досвідом, розуміли — битву програно. Коли гетьман наздогнав хана, вони не знайшли рішення, здатного змінити ситуацію. Зляканих «божою карою» татарських воїнів повернути на поле бою вже було неможливо. Оточена українська армія під Берестечком була приречена на розгром, загибель і полон. Що міг зробити Хмельницький, повернувшись під Берестечко? Спробувати організувати оборону? А далі? А далі відбулася б відома з минулих повстань розв’язка: виснажені люди, які зневірилися в облозі, в обмін на збереження життів видадуть гетьмана королеві. Так чи варто було йому повертатися в табір, знаючи, що поляки після своїх поразок на поступки не підуть? Безумовно, ні.
Але і хан Хмельницького в полон не брав! Гетьман наздогнав розгублену людину, морально надломлену, вбиту горем, ганьбою, що покрила його, військо і державу. Він втратив під Берестечком найближчих людей і не мав можливості забрати їх для поховання. Аллах покарав його за гріхи. На тлі своєї біди він розумів і біду Хмельницького. Ця поразка перекреслювала всі зусилля, всі жертви, у тому числі і татарські, витрачені на звільнення українського народу.
Припустимо все ж таки, що хан все ж полонив Хмельницького. Але для чого — щоб видати королеві? А що взамін? Хан розумів, що разом з Хмельницьким вони — непереможна сила. Без цього поляки не стануть з ним, ханом, рахуватися. Значить, логіки в такому вчинку немає. Не виключено також, що саме Іслам-Гірей, враховуючи, що чекає Хмельницького в таборі під Берестечком, запропонував туди не повертатися, врятувати себе і зібрати нову армію проти поляків. А щоб не засуджувала армія, яка б’ється в облозі під Берестечком, і весь народ за те, що залишив передчасно поле бою, хан запропонував розповсюдити слух про полонення Хмельницького.
Дружні, союзницькі відносини Хмельницького і Іслам-Гірея після Берестецької катастрофи підтверджують спільні дії з підготовки відсічі полякам. Доля війни вирішувалася вже не під Берестечком, а під Білою Церквою.