Якщо вірити радянській пропаганді, однією з найяскравіших сторінок минулої війни стала 250-денна оборона Севастополя. В даному випадку нас цікавить питання: яким був фінал героїчної епопеї.
7 червня 1942 р. німці почали остаточний штурм Севастопольської фортеці, що отримав кодову назву «Ловлення осетра». За словами Манштейна, «радянський солдат бився достатньо хоробро», показуючи приклад «неймовірної стійкості». Але 29 червня, з падінням Інкерманських висот, доля фортеці була вирішена. Увечері 30 червня залишки військ Севастопольського оборонного району (СОР) почали відходити з міста до бухт Стрілецька, Камишова, Козача і на мис Херсонес. Почалася агонія Приморської армії.
Офіційна історія повідомляє: «3 липня радянські війська за наказом Верховного Головнокомандування залишили Севастополь і були евакуйовані морем. Щоб не дати супротивникові перешкодити евакуації, частини прикриття стримували наступ ворога, а тим часом ночами проводилася посадка на кораблі». Демонструється і «схема евакуації» війська і населення.
Насправді ж евакуація Севастополя ніколи не планувалася, не готувалася і не проводилася.
О 9.50 30 червня командувач СОРу адмірал Ф. Октябрьський доповів, що всі можливості оборони міста вичерпані, і попросив дозволу «вивезти відповідальних працівників і вищих командирів на Кавказ». О 16.00 Військова рада Чорноморського флоту отримала відповідь: «Евакуація відповідальних працівників і ваш виїзд дозволені». Евакуації підлягали військові ради Чорноморського флоту, Приморській армії, партійне керівництво, чини НКВС і командири дивізій. Всі вони отримали спеціальні посадочні талони. Забезпечити їх евакуацію належало командирові 109-ої стрілецької дивізії генерал-майору П. Новікову.
Таким чином, було ухвалено рішення про евакуацію обраних. Частини СОРу могли ще триматися, скільки — залежало від підтримки флоту. Евакуація ж начальства привела до повного розвалу оборони. Генерал Новіков, який пізніше потрапив в полон, заявив: «Можна було ще триматися, відходити поступово, а в цей час організувати евакуацію. Що означає — відкликати командирів частин? Це розвалити їх, посіяти паніку, що й відбулося». Колишній командир крейсера «Червона Україна»
I. Заруба описує ситуацію так: «Віддано розпорядження всьому старшому офіцерському складу залишити свої частини. Частини залишилися без управління. Все це було схоже на паніку». Відповідно до рішення командира СОРу, в першу чергу евакуювався вищий і старший комсклад — від командира полку і вище.
Від’їзд начальства забезпечувала парашутна група особливого призначення ВПС Чорноморського флоту старшого лейтенанта Кваріані.
До результату дня 30 червня берег Камишової бухти в районі пристані (дві баржі зі сходнями) був забитий пораненими, які чекали евакуації. Там же було безліч неорганізованих військовослужбовців, жінок з дітьми, людей похилого віку. Люди кидалися по берегу, але ніхто нічого до ладу не знав. А з міста підходили все нові і нові військові і цивільні.
У ніч на 1 липня на Херсонеський аеродром почали приземлятися транспортні літаки. Першим же зворотним рейсом на Кавказ відлетіли Ф. Октябрьський, член Військової ради ЧФ Н. Кулаков, бригадний комісар М. Кузнецов, генерал А. Єрмілов. Пізніше Октябрьський зізнався, що його в цілях маскування особісти переодягнули в цивільний плащ.
У перший літак заліз і комендант Херсонеського аеродрому майор Панов, який повинен був організувати посадку на літаки. Його згодом трибунал засудив до розстрілу, але майор втік до німців.
Літаки брали штурмом. У такій обстановці, маючи посадочні талони, не змогли потрапити в літак комісар 386-ої дивізії В. Володченков і начштабу дивізії підполковник В. Степанов. Їх евакуювали на підводному човні Щ-209. Не вліз в літак і прокурор ЧФ бригвоєнюрист А. Кошелєв. Знаходячись під скелями 35-ої батареї, після невдалої спроби потрапити на катери, він розповів: «Мене відтіснили».
«Організувати нормальну евакуацію було неможливо, —згадує учасник тих подій А. Зінченко. — Хто сильніший, той і потрапляв в літак. Коли я спробував влізти в літак, один з команди по посадці ударив мене чоботом в голову. Я знепритомнів. Брали в основному моряків, а у мене форма сухопутна».
По відлітаючих літаках з натовпу червоноармійців і матросів, що стримувалися автоматниками, періодично стріляли з гвинтівок. Всього 13 літаками на Кавказ вивезли 222 начальників, 49 поранених і 3490 кг документів і цінностей.
О 1.30 1 липня відправилися на підводний човен Військова рада Приморської армії (Моргунов, Крилов, Чухнов), її командувач генерал Петров, штабні командири, командири і комісари з’єднань та інші особи. На прибережних скелях зібралося безліч військових і цивільних. Підполковник Сємєчкін зі штабу Приморської армії розповідав: «Ми вийшли на посадку на підводний човен. Я йшов попереду Петрова. Хтось з натовпу почав кричати: «Ви такі-розтакі, нас кидаєте, а самі тікаєте». І дав чергу з автомата по генералу Петрову. Але оскільки я знаходився попереду нього, вся черга потрапила в мене. Я впав».
На човни потрапляли тільки щасливчики, які мали перепустку за підписами Октябрьського і Кулакова. У цьому списку значилося 139 чоловік, з них 77 — від Чорноморського флоту. Підводний човен Щ-209 прийняв на борт штаб Приморської армії (63 людини) і о 8 годині ранку 4 липня прибув до Новоросійська. Підводний човен Л-23 прийняв 117 чоловік керівного складу СОРу.
Близько 23.00 1 липня генерал Новіков і командири його штабу вийшли з розташування 35-ої батареї для посадки на прибулий за ними катер. На їх шляху встав стихійний натовп людей, які знаходилися там і уважно стежили за діями Новікова. Вони затримали начштабу 109-ої дивізії підполковника Камарницького, начальника розвідки 95-ої дивізії майора Чистякова. Новікову, який був без гімнастерки, тобто без знаків відмінності, і групі його командирів вдалося прорватися до причалу. Коли катер підійшов, щоб забрати генерала, заслін з моряків-автоматників не витримав: не дивлячись на попереджувальні вистріли, натовп, зім’явши їх, кинувся по причалу. Під її натиском були скинуті у воду не тільки поранені, що знаходилися на причалі, але і перші ряди людей, які прорвалися. Звалилася секція причалу разом з людьми. Утворилося місиво з сотень людей, які борсалися у воді і тонули. Натиск не слабшав, і люди продовжували за інерцією падати у воду... Щоб розчистити місток для командирів, хто підлягав евакуації, старший по евакуації капітан 3-го рангу Ільїчов і його автоматники відкрили вогонь. Били короткими чергами і по тим, хто намагався вплав дістатися до катера.
Сторожовий катер СКА-0112, як тільки на нього зійшов Новіков, вийшов в море. Але вдосвіта 2 липня його виявили і атакували німецькі торпедні катери. З 20 чоловік команди і 74 евакуйованих в живих залишилося 16. Всі поранені. На палубі німецького катера їх перев’язали і накрили брезентом.
Генерала Новікова возили до Севастополя до Манштейна. Фельдмаршал цікавився, як почуває себе полонений генерал, чи не кривдять, чому не у формі. Наказав одягнути Новікова у форму і розхвалював доблесть і геройство радянських солдатів. Генерал загинув в 1944 р. в концентраційному таборі Флессенбург.
До ранку 2 липня в районі бухт Камишової і Козачої, 35-ої батареї і Херсонеського півострова зібралося до 60 тисяч червоноармійців і червонофлотців. Більшість зберегла зброю. Були навіть гармати. Німці атакували плацдарм останніх захисників Севастополя, але просунулися всього на декілька сот метрів. Окремі групи бійців намагалися прорватися до партизанів, але це вдалося небагатьом. Останні сподівалися на допомогу з моря. 4 липня чотири сторожові катери і підводний човен М-112 вивезли з Севастополя ще 340 його захисників.
А бої біля мису Херсонес тривали до 12 липня... А. Шаров, який воював там до останнього дня, згадував: «Картина була страшна. Уздовж берега під скелями, наскільки вистачало очей, лежали вбиті бійці, вузька стежинка була буквально вистелена тілами». Люди намагалися сховатися в печерах крутих схилів, марно чекаючи евакуації. Ніхто ще не знав, що більше кораблів не буде».
За три дні вивезли з Севастополя 1726 чоловік. На долю всіх інших випала смерть і полон. А вся армада Чорноморського флоту не діяла...
У травні 1961 р. у Севастополі на конференції, присвяченій 20-літтю початку оборони, Ф. Октябрьский, який отримав у 1958 р. звання Героя Радянського Союзу, сказав: «Врешті-решт була втрачена армія, але збережений флот». Ніхто не обурився, почувши такі висловлювання адмірала, який пародіював слова Кутузова. Але тоді, в 1812 р., ворогові залишили порожню Москву, зберігши армію. А тут на забій німцям залишили понад 130 тисяч загартованих в боях бійців, які могли не допустити німців на Кавказ. Що ж до флоту, то лінкор, крейсери, есмінці і т.д. не зіграли будь-якої ролі в подальших боях.
Влітку 1942 р. долю Чорного моря вирішували сухопутні сили. І якби вдалося відстояти Севастополь, німці не проникли б на Кавказ, і хід війни міг кардинально змінитися. При цьому були б виправдані будь-які втрати кораблів.
У полон потрапило 95 тисяч радянських солдатів. Їх просто покинули. Десятки тисяч загинули. Повідомлення ж Совінформбюро про залишення Севастополя було верхом брехні і цинізму: «Повністю розгромлені 22, 24,.28, 50, 132,170-а німецькі піхотні дивізії, 22-а танкова дивізія і окрема мехбригада, 1, 4, 18-а румунські дивізії. Радянські війська втратили 11385 чоловік убитими, 21099 — пораненими, 8300 — зниклими без вести. Бійці, командири і поранені з Севастополя евакуйовані».
Кинутих бійців ще й зрадили, оголосивши зрадниками. Ті, хто був залишений на березі своїм командуванням, пройдуть через полон і концтабори і житимуть з клеймом в біографії. На їх голови ляжуть допити, підозри, звинувачення...
І, звичайно ж, започаткована 22 грудня 1942 р. медаль «За оборону Севастополя» призначалася не їм.
