Збивши радянські частини з перекопських позицій, німці вийшли на простори Криму. Їх моторизовані частини стрімко рухалися до головної бази Чорноморського флоту — Севастополя. Ворога потрібно було зупинити за всяку ціну...
«7 січня 1941 р. в районі селища Дуванкой супротивник сімома танками і двома ротами піхоти атакував висоту 103,4, зайняту бійцями 18-го окремого батальйону морської піхоти. Секретар партбюро батальйону Шикаєв організував групу винищувачів танків на чолі з політруком Миколою Фільченковим із завданням зупинити броньовані машини ворога. Разом з політруком напереріз танкам пішли червонофлотці Василь Цибулько, Данило Одинцов, Іван Красносельський і Юрій Паршин.
У цьому нерівному бою моряки знищили три німецькі танки, усі інші, не витримавши натиску, повернули назад. Приблизно через дві години їм на зміну прийшло ще 15 танків і зав’язався головний бій.
Гранатами моряки підбили три танки, але кінчилися патрони. Убито Красносельського. Смертельно поранений Цибулько. А п’ять танків вже на відстані 50 метрів. І тоді Фільченков вирішується на небачену справу - зупинити танки власними грудьми. Попрощавшись з товаришами і підв’язавши до поясу гранати, Фільченков схоплюється і прямує назустріч передньому танку, назустріч смерті. Танк насувається ближче, герой кидається під гусениці. Лунає вибух, і танк громіздко валиться набік. Наслідуючи приклад свого героя-командира, Паршин Ю. К. і Одинцов Д. С. також кидаються з гранатами під танки. І тут відбувається небувале: вісім німецьких танків стрімко повертають назад. Ціною життя герої знищили 10 танків і цього дня своїми тілами закрили ворогові дорогу на Севастополь.
Їх товариші по батальйону, які надихнулися подвигом п’яти чорноморців, перейшли в контратаку і відтіснили німців з поля бою, де знайшли Цибулько, який стікав кров’ю. Той встиг перед смертю розповісти про загибель товаришів...»
Так описувала бій 7 листопада 1941 р. фронтова листівка, а за нею всі подальші автори і підручники.
Широка публіка познайомилася з історією героїчної загибелі політрука Фільченкова головним чином завдяки розповіді Андрія Платонова «Натхненні люди». Солдати на фронті зачитувалися цією розповіддю. Процес роботи над твором А. Платонов описав в 1942 р. у листі дружині: «Пам’ятаєш про тих, які, обв’язавши себе гранатами, кинулися під танки ворога? Це, здається, найбільший епізод війни, і мені доручено зробити з нього гідний пам’яті цих моряків твір. Мені здається, що мені дещо вдається, тому що мною керує натхнення їх подвигом...» У письменника, як і у його героїв, натхнення випереджало думку. Відважна п’ятірка в розповіді Платонова знищує не тільки танки, але і цілу роту німецьких автоматників.
Але натхнення перешкодило Платонову побачити всю безглуздість ситуації. У «Натхненних людях» некритично відтворюються основні колізії бою, що містилися у фронтовій листівці. Своєю розповіддю письменник міф офіційної пропаганди трансформує в міф художньо-філософський.
Невірогідність епізоду з п’ятьма чорноморцями видно неозброєним оком. Який сенс кидатися під танки зі зв’язками гранат? Тільки потім, щоб власним тілом ослабити силу вибуху? Адже якщо вдалося підібратися до танка впритул, простіше кинути гранати під гусениць або на жалюзі моторного відділення. Але пропаганді була необхідна жертовність. Герої повинні знищувати ворога ціною власного життя. Так з’явився міф про моряків, які кинулися під ворожі танки.
Детальніше дослідження приводить до висновку, що епізод з п’ятіркою політрука Фільченкова взагалі не має під собою реальної основи. Річ у тому, що 7 листопада 1941 р. моряки-севастопольці при всьому бажанні не могли знищити не те що десять танків, а навіть одного. Просто до цього часу 11-а німецька армія, що діяла в Криму, не мала жодного(!) танка. Міфічні німецькі танки знадобилися радянським командирам лише для того, щоб виправдати безславну поразку в Криму наприкінці жовтня — початку листопада 1941 р., коли залишки 51-ої армії в повному безладі і з великими втратами евакуювалися на Тамань, а частини окремої Приморської армії, не зумівши надати їм допомогу, відкочувалися до Севастополя.
Сьогодні вже не можна точно встановити, як саме відбувався останній бій п’ятірки моряків. Адже бійці Фільченкова були не винищувачами танків, а розвідгрупою, що діяла в найближчому тилу німців. З упевненістю можна стверджувати, що група пропала без вісті, оскільки тіл нікого з п’ятьох знайти не вдалося. Вже один цей факт спростовує міф про Цибулько: невже бійці 18-го батальйону не поховали б померлого на їх руках героя і не відзначили місце поховання?
Ймовірно, у випадку з п’ятьма чорноморцями політрука вибрали на роль головного героя тому, що подвиг пропагандою був приурочений до річниці Жовтневої революції. В принципі не можна виключити, що хтось з легендарної п’ятірки насправді не опинився в полоні.
Під час свого народження, в листопаді 1941 р., міф про п’ятірку Фільченкова покликаний був потіснити в пам’яті захисників Севастополя спогади про розгром, радянських військ в Криму який тільки що відбувся. Звання Героя Радянського Союзу Н. Фільченкову, Д. Одінцову, І. Красносельському, В. Цибулько і Ю. Паршину були присвоєні 23 жовтня 1942 р. в той момент, коли Севастополь вже був в руках німців, а Червона Армія і флот були витіснені з Криму. Подвиг п’яти повинен був підсолодити гіркоту нової поразки, дати приклад неймовірної стійкості бійцям і командирам, що відкотилися до Сталінграда і передгір’їв Кавказу.
