Однією з характерних особливостей історії Другої світової війни є асиметричність в описі подій. Події, які підносилися політичною пропагандою як подвиги, насправді виявлялися явищами цілком рядовими, а у гіршому разі — взагалі не мали під собою фактичної основи. Навпаки, високо оцінювані супротивником дії радянських військ виявлялися незаслужено забутими. Одним з таких епізодів було наступ Південного фронту під Мелітополем наприкінці вересня 1941 р.
Зміщення центру тяжіння операцій німецьких військ в Україні на Південь був зумовлений директивою, де указувалося: «Оволодіти Кримом, який, будучи авіабазою супротивника, являє собою особливо велику загрозу румунським нафтовим районам». 30-31 серпня 11-а німецька армія Шоберта захопила плацдарм на Дніпрі біля Берислава (Каховки). На початку вересня плацдарм був розширений, і 11 вересня з нього почався наступ німців на Крим.
Поворот основних сил 11-ої армії до Криму створив сприятливу обстановку для нанесення контрудару у фланг. У штабі Південного фронту склався задум ліквідації німецького угрупування, що прорвалося з Каховського плацдарму, під Мелітополем. До операції залучалися 18-а і 9-а армії, посилені свіжими резервами. Фронт отримав повністю вкомплектовану 4-у стрілецьку дивізію. У район Мелітополя також прибули 2-а і 15-а танкові бригади, 520-й, 531-й протитанкові полки, 65-а винищувальна авіадивізія. Всього в наступі планувалося використовувати 12 дивізій.
19 вересня план наступальної операції був переданий на затвердження в Ставку. Проте на тлі катастрофи під Києвом верховне командування не підтримало цю ініціативу. Начальний генерального штабу маршал Б. Шапошников був категоричний: «Перехід в загальний наступ 18-ої і 9-ої армій недоцільний».
Далі історія набуває напівдетективного характеру.
Наступ, який не був схвалений маршалом, все ж таки відбувся! Німці назвали його «наступом біля протитанкового рову неподалік Тимошівки». Цей рів був визначною пам’яткою Південного фронту. Багато німецьких джерел при описі подій в даному районі прив’язували їх не до Мелітополя, а саме до протитанкового рову, що тягнувся від Дніпра до Азовського моря. Ця циклопічна споруда,, спадкоємиця Великої китайської стіни, справляла незабутнє враження на всіх, хто його бачив. Але, за іронією долі, в німецьких і румунських дивізіях, що діяли на цьому напрямі, не було жодного танка...
Командувач 11-ою німецькою армією Е. Манштейн зосередив свою увагу на захопленні Криму і залишив проти наших двох армій тільки частини румунських гірськострілецького і кавалерійського корпусів, 170-у і 72-у піхотні дивізії. 49-й гірський корпус Л. Кюблера виводився в резерв. Гірських єгерів передбачалося використовувати в Криму.
Наступ основних сил 9-й і 18-й радянських армій почався 26 вересня. Наступаючи за підтримки танків і артилерії, 18-а армія розбила 4-у румунську гірську бригаду і просунулася за день на 10 км. Південне ударне угрупування (9-а армія) знайшло стик між 170-ою і 72-ою піхотними дивізіями і просунулася на 10 км., обійшовши фланг 170-ої дивізії.
Німецьке командування не сприйняло серйозно радянську атаку і розпорядилося відправити 49-й гірський корпус до Криму. Того ж дня німці зламали укріплення на Перекопі і перетнули Турецький вал, що робило підтримку гірських військ вельми актуальною. Гірські єгері Кюблера в ніч на 27 вересня здійснили марш по в’язких дорогах ногайського степу, думаючи про теплий півострів із звичним гірським рельєфом замість степів України. Проте єгеря, які крокували в пелені дощу, не знали про те, що о 16.30 26 вересня командувач 18-ою армією А. Смирнов підписав наказ про наступ. 27 вересня ситуація для німців стала критичною. Треба сказати, що задум операції був достатньо цікавим — правий фланг ударного угрупування 18-ої армії прикривався Дніпровськими плавнями. Війська 18-ої армії обрушилися на центр румунського гірського корпусу. Не у силах протистояти удару 4-ої і 164-ої стрілецьких дивізій і 2-ої танкової бригади, румунські 2-а і 4-а бригади втекли. Їх залишки на південь від Малої Білозірки гарячково почали зводити оборонний рубіж. Оборона 11-ої польової армії була прорвана на фронті 35 км. завглибшки 20 км.
У ситуації, що склалася, 49-й гірський корпус, що віддалився від поля битви на 70 км., вимушений був розвернутися на 180° і знов десятки кілометрів місити багнюку в темряві вересневої ночі.
Близькою до кризової, хоча і менш драматичною, була обстановка в смузі наступу 9-ої армії, що вклинилася між румунськими кавалеристами і 30-м армійським корпусом.
Атаковані рано вранці з повітря, гірські єгеря вдень 28 вересня з маршу вступили в бій з радянськими частинами, які вже прорвалися. Виникли труднощі з ураженням радянських танків Т-34 і КВ, але, на відміну від румун, корпус Кюблера мав досвід таких боїв: ще 25 червня 1941 р. єгеря зіткнулися з масою нових танків радянського 4-го механізованого корпусу в Яновських лісах біля Львова.
Бої гірського корпусу і радянської піхоти продовжувалися і 29-го числа. 98-й полк пережив атаку 17 радянських танків, знищивши 6 з них ціною втрати 3 протитанкових гармат.
В наступні дні командування Південного фронту вимушене було зупинити наступ і почати відхід. Необхідність парирувати німецький удар в Донбасі змусила відмовитися від продовження операції під Мелітополем.
З оперативної точки зору, наступ 9-ої і 18-ої армій змусило німців повернути від Криму 49-й гірський корпус і кинути його на відновлення знесиленого фронту румунських з’єднань. Єгеря опинилися би вельми доречними в багатому горами Криму, але замість цього вимушені були надовго зав’язнути в гладких, як стіл, степах. Тим самим захисники Криму отримали зайвий шанс. Кидок 9-ої і 18-ої армій став для Севастополя порятунком і перевів бої навколо міста у фазу затяжної позиційної війни. Відбулося це тому, що до прибуття Приморської армії з Одеси до Криму не увірвався додатковий німецький корпус. Причому не тільки не увірвався, але і зазнав важких втрат. Описуючи події біля «протитанкового рову», історіограф корпусу Ганс Штеєц вживає слово «кровопускання».
Наступ над Мелітополем став репетицією Сталінграду. Внаслідок того, що він був перерваний, німці не встигли або не захотіли зробити висновок про реальну ціну румунської армії. Це довелося зробити вже після війни. Ганс Штеєц повторює цю думку двічі, на початку і наприкінці розділу про радянський наступ 25-28 вересня 1941 р., проводячи аналогії із Сталінградом і нарікаючи на те, що з першого невдалого досвіду використання румунських союзників на фронті не були зроблені відповідні висновки.
