У біографії гетьмана Мазепи можна налічити чимало білих плям. Адже багато документів було навмисно знищено за наказом Петра І і його чиновників. Після приєднання українського гетьмана до шведського короля Карла XII російська пропаганда навісила на нього ярлик зрадника і доклали всіх зусиль, щоб знищити все, що могло нагадати нащадкам про цю людину. Ім’я Мазепи видаляли з документів, зображення герба збивали зі стін будинків, зведених на його кошти.
Загадки починаються з самого народження Івана Мазепи. Дотепер достеменно не відомо, в якому році він народився. За різними джерелами, це могло відбутися між 1629 і 1644 рр. Найбільш вірогідним вважається 1639 р., але цю дату «обчислили», виходячи зі свідчення Пилипа Орлика про те, що в 1709 р. Мазепі було 70 років.
Окремою темою дослідження є жінки, які відіграли фатальну роль в житті гетьмана. Багато істориків вважають його чарівним ловеласом. За свідченнями мемуаристів, Мазепа був зовсім не красенем, проте умів зачарувати поводженням, розумом і чарівністю, як зараз модно говорити — був харизматичною особою.
Вперше славу «Дон-Жуана» Мазепа здобув при дворі польського короля, де знаходився з отроцтва. У 1668 р., як свідчить переказ, він спокусив дружину однієї з вельмож і через цей скандал нібито покинув Варшаву. Цей сюжет навіть надихнув англійського поета Байрона на створення романтичної поеми «Мазепа». Прозаїчніша (і близька до істини) версія від’їзду Мазепи з Польщі свідчить, що майбутній гетьман виїхав до України після зречення короля Яна-Казимира, улюбленцем якого він був.
Подальші події укріпили за Мазепою репутацію завойовника жіночих сердець. У тому ж 1668 р. він вигідно взяв шлюб з Ганною, яка була вдовою та до того ж старшою за нього. Проте наречена мала низку незаперечних переваг: її батьком був білоцерківський полковник С. Половець, а першим чоловіком — шляхтич С. Фридрікевич. Цей шлюб не тільки додав до скромних володінь збіднілого шляхтича значний земельний шмат, але і відкрив шлях до двору гетьмана П. Дорошенка — вже в 1669 р. Мазепа став довіреною особою правителя України. Невідомо, чи мав він дітей з Ганною Фридрікевич, у якої вже був син від першого шлюбу, — можливо, всі нащадки цього подружжя померли в дитинстві, тому Мазепа вважав своїми спадкоємцями племінників — синів сестри.
Найбільш гучною пригодою нашого героя, що мала фатальні для всіх учасників наслідки, став роман з Мотрею Кочубєївною — дочкою генерального судді України. З Василем Кочубеєм Мазепу багато що зв’язувало. Гетьман був хрещеним батьком Мотрі і, відповідно, кумом Кочубея — майже кровним родичем. Кочубей знав про перебіг переговорів Мазепи з польським і шведським королями про звільнення України з-під влади деспотичного Петра І. Посередницею в цих переговорах виступала якась княгиня Дольська, яка доставляла листи гетьмана коронованим адресатам. Про причини, які змусили цю польську «Міледі» ризикувати життям і репутацією, можна лише здогадуватися.
Любов до хресної дочки за канонами моралі вважалася майже інцестом, і після втечі Мотрі з рідної домівки до батуринського палацу 70-річного Мазепи батько дівчини зважився на відчайдушний крок. З полтавським полковником Іскрою він відправив цареві донос, звинувативши гетьмана в державній зраді і таємних переговорах зі Швецією, з якою Росія вела війну. Проте Петро І настільки довіряв Мазепі, що визнав лист Кочубея брехнею і передав його до рук гетьмана. Незабаром за вироком гетьманського суду двом козацьким старшинам відтяли голови і поховали в Києво-Печерському монастирі.
Після втечі Мазепи доля його хрещениці не склалася. Мати видала її заміж, проте Мотря не знайшла сімейного щастя. Вона закінчила життя у Вознесенському монастирі в передмісті Полтави. Ще наприкінці XIX ст. місцезнаходження могили Мотрі було відоме — її зображення збереглося на літографії, яка у 1897 р. була опублікована в одному з російських журналів. Нині монастирське кладовище знищене, а місцевість, зображена на літографії, змінилася. Сучасні дослідники вже почали пошуки поховання Мотрі Кочубеївни, допоки — безуспішні.
Не збереглася і могила Мазепи. Після Полтавської битви, в якій Карл XII зазнав поразки, гетьман зі старшинами і запорізькими козаками попросив політичного притулку в імперії Османа. Він помер 3 жовтня 1709 р. в Бендерах і заповів поховати себе в Єрусалимі. Проте здійснити це не вдалося, і Мазепу поховали в монастирі Святого Георгія в румунському місті Галац. Подальша доля могили покрита ореолом таємничості. Наприклад, одна з молдавських хронік оповідає, що в 1711 р. турки у пошуках скарбів пограбували гетьманське поховання, а кістки викинули до Дунаю. Проте як пояснити той факт, що сподвижник Мазепи, Пилип Орлик, у 1722 р. відвідував гробницю гетьмана в Георгіївській церкві в Галаці та залишив про це запис у своїх мемуарах? Виходить, гробниця гетьмана не була знищена турками. Проте в 1835 р. поховання в цегляному склепі в центрі храму все-таки потурбували. Це відбулося за таких обставин. Споруджуючи гробницю для одного з румунських вельмож, ченці випадково виявили склеп Мазепи, ім’я якого ні про що їм не говорило. Кістки гетьмана просто відсунули вбік і поряд поховали молдавського боярина. Могильна плита з написами українською мовою і зображенням герба Мазепи потрапила в один з приватних музеїв Галаца. Згодом був виданий державний указ, що забороняв ховати світських персон у церквах. Тоді родичі молдавського вельможі перезахоронили його біля входу в церкву; туди ж були перенесені й останки Мазепи. Після ліквідації Георгіївського монастиря кладовище занепало і було розграбоване. Пошуки поховання Мазепи, проведені експедицією сучасних українських учених, не дали позитивних результатів.
Ще однією загадкою є іконографія гетьмана. Знищення майже всіх його прижиттєвих портретів стало причиною того, що вже в XVIII ст. не існувало точного уявлення про те, як виглядав Мазепа. Зараз відомі понад 20 різних портретів, на кожному з яких він нібито зображений. В більшості випадків (у настінному розписі Успенського собору Києво-Печерської лаври і на гравюрі 1706 р., присвяченій Мазепі-меценату) — без бороди. Водночас на офорті француза Норблена «Мазепа» представлений довгобородим чоловіком в екзотичному східному костюмі і високій шапці. Як виявилось, це — портрет однофамільця гетьмана, керівника одного з польських маєтків. Через цю плутанину з прізвищами під виглядом Мазепи в одній з церков на Київщині зобразили саме копію норбленівського портрета.
Найбільш достовірним дослідники вважають портрет з галереї шведського міста Гріпсхольм. На ньому зображений чоловік в рицарських обладунках, обличчя якого дещо «псують» непропорційно високий лоб і великий ніс. Але очі світяться розумом, а випещені руки з довгими і тонкими пальцями підкреслюють благородство походження.
Ще один прижиттєвий портрет зберігся на іконі 1708 р. «Покрову Богородиці» з церкви Переяслава-Хмельницького, побудованої племінником Мазепи - переяславським полковником І. Мировичем. Мазепа зображений в рицарських обладунках і горностаєвій мантії — поряд з Петром І, Катериною І, Мировичем, козаками і придворними.
