Гадаю, колись, у не зовсім вже й далекому майбутньому, перед українським суспільством з усією очевидністю постане проблема легітимності чинного режиму Зе!. Говорити про це після виборів, коли країну і світ приголомшили результати голосування, не було сенсу, як, зрештою, з'ясовувати справжні причини цього "феномену". Хоча вже тоді для багатьох було ясно, як Божий день, що цифри, зафіксовані на табло президентських перегонів, – результат небаченого маніпулятивного експерименту, фактично психологічної війни ображених, "обділених" і викинутих на маргінес персонажів, а також цілеспрямованих зусиль агресивного сусіда, який втямив, що прямою інтервенцією Україну йому не здобути.
Однак експеримент триває, щоразу посилюючи сумніви, по-перше, в адекватності того фатального вибору-2019, а по-друге, утверджуючи на думці про сумнівну легітимність чинного в Україні режиму. Бо у поняття "влади" пересічний обиватель і свідомий громадянин вкладає цілком вирозумілі і йому, і управителям поняття захисту суверенітету, територіальної цілісності, а також гарантію дотримання тих чи інших правил, виконання так званого суспільного договору.
Із Зе!владою, далебі, все інакше. Її лідер, як, зрештою, цілком визначене коло осіб, що формують порядок денний для суспільства, або не розуміють доконечної потреби жити у рамках цього договору, або свідомо руйнують його задля цілком визначених цілей, – і в самій країні, і в її стосунках з найближчими сусідами. Зокрема, з північно-східним уламком імперії, який тужиться відновити свою велич, повернувши колесо історії навспак.
Зеленський розпочав свою каденцію із брутального топтання Конституції, розпустивши Верховну Раду без жодних на те підстав, лише на догоду екзальтованої Голобородьком публіки, яка волала про продовження серіалу. За півтора року таких нелегітимних не тільки з точки зору права і закону, а й з позицій здорового ґлузду вчинків вже назбиралася ціла купа, і ледь не щодня Зе!режим ретельно поповнює цей сумний мартиролог укоськаних ним законодавчих актів.
Зрештою, ставлення президента до інших гілок влади, його постійне перевищення повноважень, втручання у роботу парламенту, нагінки на нардепів з власної ж фракції, приниження чиновників, не підвладних першій особі держави ні за статусом, ні за законом стали постійною практикою. Оце днями він спеціально приїхав до Одеси, щоб наполегливо нав'язувати тамтешній публіці висуванця "Слуги народу" на посаду мера. І приклад "першого пофігіста" (з огляду на виконання елементарних правових норм) став мотивацією для вчинків його безпосередніх підлеглих. Голова Чернігівської ОДА Андрій Прокопенко подає у відставку з макабричної причини – цитую:"Фактично позбавлений впливу на кадрову політику та формування складу кандидатів до обласної ради (!). Голова ОДА без своїх депутатів в обласній раді – це слабкий голова ОДА". З яких це пір обласний очільник президентської вертикалі наділений "впливом на кадрову політику та формування складу кандидатів"?
Є чудовий британсько-американський документальний фільм Барта Лейтона "Самозванець". Він про талановитого "актора"-самоучку Фредеріка Бурдена, який успішно видавав себе за зниклого хлопчика. Настільки вправно, що родина загубленого прийняла його, попри разючу різницю кольору очей та волосся.
Нині в Україні маємо такого ж самозванця – керівника Офісу президента Андрія Єрмака (зрештою, і його попередникові – що головне – "видатному юристові", адвокатові "самого" Коломойського, теж вдалося це амплуа). Чому самозванець? З кількох причин. По-перше, що таке Офіс з точки зору конституційних канонів – не візьметься пояснити вам жоден правник. Бо немає такої дефініції в Основному Законі країни. І за півтора року "моновлади" так і не спромоглися внести до Конституції потрібні зміни, щоб бодай про людське око легітимізувати ОПУ. Якщо Офіс – фікція, то його керівник і поготів. Тому всі публічні заяви Андрія Єрмака, всі документи, на яких стоїть його автограф, – мильна бульбашка, не більше.
Поза тим, президент, який надає самозванцеві Єрмаку не властиві керівнику Офісу повноваження – зокрема, представництво України на зустрічах радників глав держав "нормандської четвірки", – толерує такий стан справ. Висновок: або у глави держави надто "коротка лава запасних" серед довірених осіб, зокрема, він не може розраховувати на фахових дипломатів, або ж кандидатуру Єрмака як представника України на цих зустрічах нав'язали ззовні. За "поданням", так би мовити, представника президента Росії Дмітрія Козака. Ну от комфортно Козаку спілкуватися з Єрмаком. Мабуть, цей комфорт зумовлений ще однією суттєвою обставиною – зв'язками Андрія Борисовича з Головним розвідувальним управлінням РФ. Про це говорили давно, і не тільки ображений Андрій Богдан. Опосередковано такий меседж можна "прочитати" у заяві генпрокурорки Ірини Венедіктової про відкриття кількох кримінальних проваджень у справі державної зради – свідомого зриву операції українських спецслужб проти так званих "ваґнерівців". Венедіктова не скаже безпідставно: довкола президентські джерела стверджують, що Єрмак докладає титанічних зусиль для усунення Ірини Валентинівни з іще добре не нагрітого крісла.
Я не знаю, про що розмовляють Андрій Єрмак з Дмітрієм Козаком на високих зустрічах радників. Принаймні, на люди вони виносять абсолютно протилежні висновки. Але, підозрюю, що Єрмакові немає особливої різниці що говорити і що обіцяти Росії. Бо роль самозванця формально позбавляє його будь-якої відповідальності, тим паче, мук сумління. Зрештою, про останнє якось і не випадає говорити…
