В історії будь-якого народу є події, які визначали подальшу його долю. Для України це боротьба за незалежність 1917-1921 рр. Одним з ключових її моментів стало підписання мирного договору в Брест-Литовську між УНР і Німеччиною з Австро-Угорщиною.
Для нації, яка бореться за свою незалежність, правильний вибір зовнішньополітичних стратегічних партнерів має вирішальне значення. Тому ми спробуємо дати відповідь на питання: підписання Брестського миру стало перемогою або програшем українській дипломатії?
Сучасні підручники і більшість дослідників трактують договір 9 лютого 1918 р. як значний успіх зовнішньої політики УНР. Його наслідками стали вихід України з Першої світової війни і визнання УНР суверенною, незалежною державою низкою провідних європейських держав.
Все це так. Але... Підписуючи мир з Четверним союзом і виходячи з війни, УНР визнавала як участь в ній на стороні Антанти, так і свою поразку від австро-німецьких військ. Перша світова війна почалася 1 серпня 1914 р. УНР була проголошена 20 листопада 1917 р. На день раніше, 19 листопада, Центральна Рада почала переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про перемир’я, яке підписали 28 грудня 1917 р. А 1 січня 1918 р. українська делегація на чолі з В. Голубовичем вже прибула в Брест-Литовськ для ведення переговорів про мир.
Виникає питання: коли ж УНР оголосила війну німецько-австрійському блоку? Цієї дати ми не знайдемо, тому що... не було такої події. 1 серпня 1914 р. почалася війна Четверного союзу з Російською імперією. Може, УНР була її правонаступницею? Теж ні! Але якщо УНР війну нікому не оголошувала, чому її делегація поїхала підписувати мир? Як це пояснити?
Є думка, що УНР вимушена була почати переговори, оскільки по її території проходили фронти. Але цього теж не було. Румунський фронт російської армії проходив по території Румунії, а Південно-Західний — в Східній Галіції, тобто по територіях, які до складу УНР в листопаді-грудні 1917 р. не входили.
Значить, в Брест-Литовську українські дипломати підписували мир з державами, які з УНР не були у стані війни? Слідуючи такій логіці, треба було миритися і з рештою всіх країн світу. Це по-перше.
По-друге, війська УНР ніколи не вели бойових дій проти австро-німецької армії, і виводити їх з війни теж не потрібно було. І ще: жодна держава, що виникла після розпаду Російської імперії, миру з австро-німецький блоком не підписала.
Деякі дослідники вважають, що українців змусила зробити вибір на користь Четверного союзу зовнішня агресія. Мається на увазі вторгнення військ Радянської Росії. Але аналізуючи події — перемир’я з Німеччиною і її союзниками і розвитку російсько-українського конфлікту - доходимо висновку, що дати їх не співпадають. Переговори почалися до початку більшовицької агресії.
Чи так можна вважати вибір українського керівництва на користь Четверного союзу правильним? Якщо ми шукаємо стратегічного союзника в умовах наростаючої військової кризи, то логіка підказує схилятися до сильного. Але хід війни не завжди підтверджує передвоєнні прогнози. Інша справа, коли війна йде до завершення і переможці вже відомі. Помилитися тут неможливо.
Вже наприкінці 1916 р. стало зрозуміло: війна на два фронти для Німеччини перетворилася на тягар, причому безперспективний. Перемога Антанти стала справою часу. Особливо після того, як в квітні 1917 р. на її стороні виступили США. Щоб все це знати, Центральній Раді, Грушевському з Винниченком не потрібна була стратегічна розвідка. Досить було читати газети.
У племені друзов є прислів’я: «Ми з тими, хто переможе». Всупереч ній керівництво УНР вибрало в союзники Німеччину і Австро-Угорщину, які вже були приречені на поразку. Саме ці держави і визнали незалежні УНР.
Але не вони визначали післявоєнний устрій Європи. Тому на Паризькій мирній конференції (1919 р.), яка проводилася звитяжною Антантою, не знайшлося місця для України. І марно уряд УНР посилало ноти протесту і зверталося «до народів всього світу і їх урядів» по допомогу. Допомога так і не прийшла, а проблеми Східної Європи вирішувалися за рахунок України, яка збирала плоди «перемоги» своїх дипломатів в Брест-Литовську. І справа тут не в українофобії Антанти. Визнавши себе учасником війни і підписавши мир з австро-німецьким блоком, керівництво УНР зрадило Антанту. А оскільки за зраду потрібно розплачуватися, то це і довелося робити, але не Грушевському і К°, а українському народу — своєю кров’ю.
Чи була альтернатива Брестському миру?
Становлення української державності привертало увагу Антанти ще з літа 1917 р. Першим відвідав Київ в липні 1917 р. японський аташе Ашида. У серпні прибув французький журналіст Жан Поліше з місією зав’язати відношення з керівництвом Центральної Ради. У жовтні прибули вже офіційні представники Франції — генерал Табуї і полковник
Перльє. Їх цікавив український військовий потенціал. Ще більше зріс інтерес Антанти до України після приходу до влади більшовиків і проголошення УНР. І недивно: на листопад 1917 р. УНР залишалася єдиним державним утворенням на території колишньої Російської імперії, з яким Антанта мокла підтримувати відносини. Причина проста: Східний фронт фактично перестав існувати. Німеччина отримала останній шанс переламати хід війни на свою користь або хоч би звести її внічию. Тому німецькі дивізії з-під Тернополя, Львова спішно перекидалися до Франції, на Західний фронт. Антанті терміново потрібний був союзник на Сході, здатний відвернути частину німецьких військ. Окрім УНР, тут не було нікого.
До Києва з колишньої ставки російської армії прибувають військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії і Бельгії. Українська столиця стає своєрідним центром дипломатичних переговорів Антанти. Франція пропонувала допомогу грошима, військовим спорядженням. Підтримувала її і Румунія. Встановилися хороші відносини з Чехословаччиною в особі представника Чехословацької Національної Ради Т. Масаріка. Під Києвом дислокувався 60-тисячний чехословацький корпус, готовий вступити в бій з німцями. Чехи із словаками, як і українці, не мали своєї державності, а отже розуміли — відродити її можна буде тільки після розгрому Австро-Угорщини з Німеччиною.
Українська ж делегація відправилася до Брест-Литовська підписувати мир. На цьому відносини з Антантою обірвалися. А Масарік свою країну відродив.
Вступаючи в сепаратні переговори з УНР, Німеччина ставила перед собою двоєдине завдання: а) ліквідовувати фронт на Сході і перекинути війська до Франції; б) отримати від України таке необхідне продовольство і сировину.
Для Австро-Угорщини проблема примирення з Україною також ставала життєво необхідною. Ще в квітні 1917 р. її міністр закордонних справ граф О. Чернін повідомив свого монарха про надзвичайно важке положення на фронті і в тилу. Наступна зимова кампанія виключена — був переконаний Чернін. Іншими словами, восени за всяку ціну слід було вирішити питання про перемир’я. «Німеччина, як і ми, — вказував він, — повністю виснажила свої сили».
Взимку ситуація стала катастрофічною. Учасник переговорів німецький генерал Гофман свідчив: «Погано для Австрії, що її важкого положення не можна було приховати від українців». Але українські політики нічого бачити не бажали.
А тим часом Чернін їде до Бреста з категоричним наказом: без миру з Україною не повертатися! «Мир з Україною, — згадував пізніше граф, — був підписаний під тиском голоду у нас».
Підписання мирного договору з УНР сприймалося як тріумф зовнішньої політики австро-німецького блоку. «Мир з Україною підписаний о другій годині ночі, повідомив Чернін імператорові. — Я прошу
Вашу Величність дозволити бити у всі дзвони Відня — як прояв подяки Всевишньому».
Так хто ж виграв від підписання миру?
Він дав можливість Німеччині з Австро-Угорщиною продовжити війну і зробити останню відчайдушну спробу її виграти. Весною 1918 р. німці знов небезпечно близько підішли до Парижа. Він вже обстрілювався далекобійною «Великою Бертою», його бомбили вночі німецькі льотчики. У травні на військовій нараді союзних прем’єрів у Версалі було констатовано: «Положення украй серйозне. 162 союзні дивізії повинні стримувати натиск 200 німецьких. Без американських підкріплень мінімум по 300 тисяч чоловік щомісячно на перемогу сподіватися неможливо».
Німецькі дивізії все-таки були розгромлені. Ціною життів десятків тисяч французьких, англійських, американських солдатів. 9 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала.
Нескладно припустити відношення переможців — Антанти — до проблем української державності. Французький і англійський посли на переговорах в Яссах (Румунія) заявили: «Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Такої ж думки дотримувалися і у Вашингтоні. Концепція вимальовувалася чітка: створення великої Польщі і великої Росії за рахунок України.
Так чи варто звинувачувати Антанту? Ми отримали наслідки «дипломатичної перемоги» в Брест-Литовську.
