У довгому переліку «білих плям» історії Другої світової війни особливе місце займає проблема співпраці з ворогом радянських громадян. Ні в одній з країн, які піддалися німецькому нападу, не знайшлося такої кількості людей, які наділи форму ворожої армії і брали участь у війні в рядах так званих східних військ, допоміжної поліції, національних з’єднань СС і численних воєнізованих формувань третього рейху. Довгий час тема співпраці наших громадян з ворогом залишалася забороненою, оскільки навіть її згадка ставила під сумнів постулат про морально-політичну єдність радянського народу у Великій Вітчизняній війні.
Поштовхом до розвитку колабораціонізму, безумовно, послужив украй невдалий початок війни. Катастрофічні поразки літа-осені 1941 р. наводили людей на думку про неспроможність радянського керівництва і навіть зраду. Більш того, війна розкрила жорстокі суперечності, які роздирали радянське суспільство впродовж всієї його недовгої історії. Руйнівна колективізація і штучний голод 1932-1933 рр., який забрав мільйони життів, кривавий терор, гоніння церкви, насильницька радянізація приєднаних в 1939 р. територій — все це сприяло наростанню антисталінських і антирадянських настроїв, що вилилися назовні в мить, коли доля правлячого режиму опинилася на волосині.
Десятки тисяч військовослужбовців Червоної Армії добровільно перейшли на сторону ворога. З німецької 60-ої моторизованої дивізії в серпні 1942 р. повідомляли: «Кожен полонений показує листівку». У смузі наступу 3-ої моторизованої дивізії за один день до німців перейшли шість офіцерів і 600 рядових, а також два екіпажі з танками Т-34, готовими знову йти в бій. Відомі факти і більш виразні: у 16-ій танковій дивізії Т-34 з російським екіпажем був кинутий в атаку і підбив два радянські танки... Випадки добровільного переходу на сторону ворога відмічалися до кінця війни. Так, в 1944 р. було зареєстровано 9207 перебіжчиків. Ще сотні тисяч військовослужбовців опинилися в полоні з вини свого командування: під Уманню в серпні 1941 р. — 103 тис., на схід від Києва — 665 тис., в районі Маріуполя — понад 100 тис.
До осені 1942 р. на окупованих територіях проживало близько 60 млн. чоловік. Частина з них теж стала на шлях співпраці з ворогом. Цими людьми рухали різні мотиви: жадібність і особисті амбіції, бажання вислужитися, а часто — просто бажання вижити. Проте частина колабораціоністів, особливо тих, хто постраждав від радянського режиму і щиро ненавидів його, вбачала у війні єдину можливість покінчити з цим режимом назавжди, нехай навіть ціною співпраці з німцями.
Залучення радянських громадян до створюваних ворогом формувань носило як добровільний, так і примусовий характер. До кінця літа 1942 р., у міру зростання потреби в охоронних військах, німецьке командування разом з набором добровольців фактично приступило до мобілізації придатних до військової служби чоловіків у віці 18-50 років під гаслом добровільності. Перед жителями ставилася альтернатива: завербуватися в «добровольчі формування» або бути вигнаними на роботи до Німеччини.
Іншу категорію громадян, залучених на шлях співпраці з німецькою армією, складали військовополонені. До кінця 1941 р. було захоплено 3355 тисяч військовослужбовців Червоної Армії, а за всю війну — 5,75 млн. чоловік. Утримувалися вони в жахливих умовах, і за зиму 1941/42 р. близько 2 млн. загинули. Доля військовополонених була гіркою вдвічі. Вони не могли розраховувати на допомогу і співчуття з боку свого уряду, який розглядав їх як злочинців, які заслуговували в кращому разі спокутування своєї провини кров’ю.
Одним з аргументів вербувальників, крім обіцянок належного харчування і постачання, як у німецьких солдатів, було нагадування про відношення до них Сталіна, про те, що зворотного шляху немає. Саме це стало для багатьох останнім поштовхом в їх рішенні піти на службу до німців. Кажучи про добровільність такого рішення, слід пам’ятати, що в переважній більшості випадків мова йшла про вибір між життям і смертю.
Таким чином, різноманітні форми і методи вербування радянських громадян в німецькі формування привели до того, що в їх рядах опинилися дуже різні люди: від переконаних супротивників режиму до осіб, залучених на шлях співпраці з ворогом силою обставин і поза зв’язком з їх політичними симпатіями.
Першою виявила зацікавленість у використанні радянських громадян і емігрантів німецька військова розвідка. У березні 1941 р. на переговорах лідерів ОУН з абвером було вирішено сформувати Український легіон вермахту. Головними умовами української сторони були боротьба за незалежну Українську державу і підпорядкування легіону в політичному відношенні ОУН. Згідно із задумом, один із загонів повинен був вступити до Києва разом з німецькими військами і забезпечити проголошення незалежності України. На початку квітня 1941 р. в таборах на півдні Польщі зібрали перших добровольців з числа військовополонених українців — солдатів колишньої польської армії. Навчання проходило в учбовому центрі «Нойхаммер» (Сілезія). Сформований батальйон, що отримав назву «Нахтігаль» («Соловей»), налічував 300 бійців. Очолив його сотник Р. Шухевич. На чолі рот і взводів стояли українські командири, при яких знаходилися німецькі офіцери зв’язку та інструктори.
Після складання 18 червня присяги на вірність Україні батальйон відбув в діючу армію, де у складі 1-ої гірськострілецької дивізії брав участь в боях. Вранці 30 червня 1941р. батальйон зайняв Львів, де С. Бандера проголосив незалежність України, не прийняту, проте, німцями. Подальший шлях батальйону лежав через Тернопіль до Вінниці, де він взяв участь в прориві «лінії Сталіна», і далі на Київ.
Формування другого батальйону Українського легіону — «Роланд» — почалося в середині квітня 1941 р. в Австрії. На відміну від «Нахтігаль», його особовий склад більшою мірою був представлений емігрантами першої хвилі та їх нащадками. Крім того, до 15% особового складу складали українські студенти з Відня і Граца. Німців представляла група зв’язку — 3 офіцери і 8 унтер-офіцерів. У бій «Роланд» вступив на початку липня 1941 р. в Бессарабії і через Кишинів, Дубоссари дійшов до Одеси. Наприкінці серпня батальйон вивели в тил для продовження навчання. Через небажання німців визнати незалежність України багато хто з бійців покинув його лави. «Нахтігаль» також зняли з фронту і роззброїли після того, як його командир Шухевич направив протест з приводу арешту німцями Бандери і утвореного в Львові українського уряду. Наприкінці жовтня 1941 р. обидва формування перекинули до Франкфурта-на-Одері і реорганізували в 201-й батальйон допоміжної поліції. Його бійці підписали контракт на один рік служби. До січня 1943 р. батальйон ніс охоронну службу в Білорусі, а після розформування майже весь його особовий склад влився в ряди Української повстанської армії (УПА), що діяла одночасно проти німців, радянських партизан і Червоній Армії.
Численні охоронні і антипартизанські формування створювалися зусиллями місцевих комендатур вермахту. У національному відношенні склад більшості подібних частин був змішаним з переважанням росіян, українців і білорусів. Частина антипартизанських формувань на Півдні України комплектувалася етнічними німцями. До кінця 1942 р. майже кожна з дивізій Східного фронту мала одну-дві російські або українські роти, а корпус — роту або батальйон.
Найчисленішу категорію радянських громадян у лавах вермахту складали полонені та жителі окупованих областей. Ці «добровільні помічники» («хіві») з початку війни включалися до складу робочих команд, обозів, санітарних частин, а також в бойові підрозділи як піднощики патронів, зв’язкові і сапери. До кінця 1942 р. «хіві» стали важливим компонентом дивізій Східного фронту. Штат німецької піхотної дивізії з 2 жовтня 1943 р. передбачав 2005 «добровольців» на 10 708 чоловік особового складу, що складало більше 15%. Відомості свідчать про наявність в німецьких польових арміях величезної кількості «хіві». Так, 11-а армія, яка діяла в Криму, влітку 1942 р. налічувала 47 тисяч «добровільних помічників».
Зараховані до складу частин військовополонені отримували повний пайок, грошове утримання і додаткове постачання німецького солдата. Всього за роки війни загальна кількість «Хіві» склала 675 тисяч чоловік. Одягнені у форму вермахту радянські громадяни опинилися на всіх театрах військових дій — від Норвегії до Північної Африки.
30 грудня 1941 р. німецьке командування віддало наказ про створення «східних військ». З добровольців сформували Вірменський, Грузинський, Північно-Кавказський, Азербайджанський і Тюркський легіони. Було також чимало частин, укомплектованих українцями. У 1942 р. налічувалося 44 українських польових, 18 саперно-будівельних батальйонів, а також декілька десятків батальйонів і рот постачання і технічного обслуговування аеродромів. Найкрупнішим формуванням був 3-й добровольчий полк — 2 тисячі осіб. Проте слід підкреслити, що навіть разом узяті формування кавказців, тюрків, прибалтів, калмиків і українців складали не більше 1/8 загальної чисельності «східних легіонів» Гітлера. Головний їх контингент складали росіяни.
Нагородження особового складу східних частин німецькими орденами заборонялося, тому 14 червня 1942 р. була затверджена «Відзнака для східних народів за хоробрість і заслуги», що мав два класи і п’ять ступенів. Причому 1-й і 2-й класи прирівнювалися до 1-го і 2-го класів Залізного хреста.
З березня 1944 р. по лінії молодіжної організації «гітлерюгенд» в окупованих областях розвернулося вербування хлопців та дівчат віком 15-20 років в допоміжні служби ВПС і ППО. Вони служили у складі зенітних і прожекторних батарей, підрозділах транспорту і зв’язку. Термін служби для молодшої групи (до 17 років) складав 15 місяців, старшої — 8, після чого передбачалося переведення в стройові частини вермахту. На початок жовтня 1944 р. до лав «помічників ВПС і ППО» влилося 28 тисяч молодих людей. Серед них було 10 тисяч українців (8,8 тис. хлопців і 1,2 тис. дівчат).
Солдати східних батальйонів і місцева поліція значною мірою забезпечували безпеку на окупованих територіях, в той час як німецькі війська, які звільнилися, відправлялися на фронт. Всього було задіяно 420 тисяч солдатів східних військ (разом з «хіві») і 238 тисяч поліцейських. В той же час німецьких військ, включаючи і поліцію, налічувалося 285 тисяч.
Вже з літа 1941 р. на окупованих територіях України місцеве колабораціоністське самоврядування почало створювати частини місцевої самооборони. Вони підтримували порядок і боролися з партизанами. Із зміцненням окупаційного режиму більшість цих частин розпустили, на їх основі формувалися частини, які знаходилися цілком під німецьким контролем. 6 листопада 1941 р. їх об’єднали в «допоміжну службу поліції порядку» (скор. Shuma — шума). Служба в поліції була добровільною, термін контракту — 6 місяців.
В Україні центром формування поліцейських частин восени 1941 р. став Київ. Тут формуються Буковинський курінь (батальйон) з добровольців Буковини і Бессарабії (1700 осіб) і Київський курінь з 700 військовополонених — вихідців зі Східної України. У лютому 1942 р. на їх основі були сформовані 101-ий і 102-ий українські батальйони «шума», а дещо пізніше — 115-й і 118-й. У Вінниці формується 109-й батальйон «шума». Варто відзначити, що багато хто з буковинців вступив в батальйон, рятуючись від репресій проти українських націоналістів, які дуже завзято, на думку німців, узялися за відродження української державності.
Поліцейські батальйони формуються і в Житомирі, Миколаєві, Дніпропетровську, Чернігові, Харкові. До кінця 1943 р. в Україні було сформовано 45 українських батальйонів допоміжної поліції чисельністю 35 тисяч чоловік. Крім українців, в них служило багато росіян. Крім того, низка батальйонів (102-й, 105-й) була сформована частково з поляків, а в 134-му батальйоні служили навіть туркмени і узбеки.
Більшість українських батальйонів несли охоронну службу, інші використовувалися в антипартизанських операціях — головним чином в Білорусі. Сюди з України перекинули 101, 102, 109, 115, 118, 136, 137-й і 201-й батальйони. Їх дії, як і дії інших подібних частин, задіяних в каральних акціях, були пов’язані з військовими злочинами проти цивільного населення. Найбільш відома участь роти 118-го батальйону під командуванням В. Мелешко в знищенні села Хатинь 22 березня 1943 р. Тоді загинуло 149 мирних жителів.
Протягом 1943 р. низка частин «шума» німці розформували. Перш за все це 201-й батальйон, створений на кадровій основі батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд». Бійці відмовилися продовжувати контракт. Багато хто з них вступив в УПА. У Білорусії в лютому 1943 р. до партизанів перейшов 53-й український поліцейський батальйон. Після цього німці роззброїли декілька інших батальйонів. З їх складу 1350 чоловік відправили до таборів для військовополонених, а 40 — розстріляли.
Більшість українських поліцейських батальйонів припинило існування після заняття України радянськими військами. Одні були знищені в боях, інші перейшли до УПА, треті розформовані, а їх особовий склад переданий до інших формувань, зокрема РОА. Лише одиниці, як 208-й батальйон, проіснувала до весни 1945 р.
Окрім «активних» батальйонів допоміжної поліції, для охоронної служби на місцях була створена Українська народна самооборона. До середини 1942 р. вона налічувала 180 тисяч чоловік, проте лише половина з них мала гвинтівки. Найбільш відомий Волинський легіон, створений в березні 1943 р. активістами мельниковського крила ОУН для захисту населення від реквізицій радянських партизанів і терору з боку бойовиків польської Армії Крайової. У березні 1944 р. він був переформований в 31-й батальйон чисельністю 570 бійців, а влітку виведений до Польщі, де брав участь в антипартизанських операціях включаючи придушення Варшавського повстання.
Слід згадати і так званих «травників» — загони з охорони промислових підприємств і охоронні команди концтаборів, в яких, крім українців, служили росіяни, литовці та інші колишні громадяни СРСР. Їх неофіційна назва пов’язана з польським містечком Травники, де в травні 1942 р. німці організували учбовий табір, через який пройшло 5 тисяч осіб. У документах їх називали «вахманами» (охоронець). «Травники» охороняли табори смерті (Собібор, Хелмно, Майданек, Белжец, Треблінка) і концтабори (Аушвіц, Штуттхоф). Відомо, що в лютому 1945 р. одна з команд «травників» спалювала трупи жертв бомбардування союзною авіацією Дрездена.
Важливо відзначити, що всі злочини, пов’язані зі знищенням цивільного населення в ході антипартизанських операцій і розправ над євреями, які приписувалися дивізії «Галичина», лежать на совісті військовослужбовців саме поліцейських батальйонів, як українських, так і литовських, білоруських, російських.
В умовах тотальної війни одним з методів розширення масштабів використання людських ресурсів окупованих територій стало залучення частини населення до «добровольчого руху» СС. Рух розгортався під гаслом участі європейських націй в «хрестовому поході проти більшовизму». Спочатку у війська СС приймали лише добровольців з числа німецьких народів — голландців, фламандців, данців, норвежців, шведів і фіннів. Проте в 1942 р. на зміну расовим забобонам прийшов прагматизм: доступ до лав еліти третього рейху відкрився для добровольців інших національностей, у тому числі і народів СРСР.
У березні 1943 р. Гіммлер віддав наказ про формування добровольчої дивізії СС «Галичина». Навчання вона проходила в Сілезії. У липні 1944 р., так і не завершивши підготовки, прибула на фронт, була кинута проти наступаючих радянських військ під Бродами і, потрапивши в оточення, в 19-денних жорстоких боях була розбита. З 14 тисяч бійців врятувалися всього 3 тисячі.
Після відновлення в серпні-листопаді 1944 р. в Нойхаммере вона почала офіційно називатися 14-ою гренадерською дивізією військ СС (1-а українська). Осінню 1944 р. один з полків брав участь в придушенні Словацького повстання. У кінці січня 1945 р. дивізію відправили до Словенії проти місцевих партизан. На той час більше половини її складала уродженці східноукраїнських областей. Після капітуляції Німеччини близько 10 тисяч бійців прорвалися до Австрії і здалися англійцям. Штаб британського 5-го корпусу прийняв клопотання не видавати 1-у українську дивізію радянському командуванню. Її перевели до Італії, а влітку 1947 р. всіх українців, за винятком 1052 чоловік, що повернулися до СРСР, і 176, що вступили в 2-й польський корпус генерала В. Андерса, вивезли до Великобританії. Після звільнення наприкінці 1948 р. вони, отримавши статус біженців, виїхали до Канади, Австралії, Аргентини.
Загалом у військах СС служило більше 150 тисяч громадян СРСР, зокрема 50 тис. росіян, 40 тис. латишів, 28 тис. українців, 20 тис. естонців, 8 тис. білорусів. Це складає половину загального числа іноземних добровольців у військах СС.
12 березня 1945 р. у Веймарі був утворений Український національний комітет, що оголосив про створення Української національної армії (УНА). У складі німецької армії тоді діяла лише одна українська дивізія — 14-а гренадерська, яка стала 1-ою українською. Саме тоді формуються 1-а українська протитанкова бригада «Вільна Україна» чисельністю 1900 чоловік і 2-а піхотна бригада. До 5 квітня 1945 р. у складі УНА була сформована бригада особливого призначення (парашутна) чисельністю 400 чоловік. Вона призначалася для десантування на території Західної України і спільних дій з УПА.
Загальна чисельність громадян СРСР, що служили у військах вермахту, СС, поліції і воєнізованих формуваннях, складала близько 1,5 млн. чоловік, зокрема слов’ян — 700 тис., представників балтійських народів — 300 тис., представників тюркських, кавказьких та інших малих народів — 200 тис. Скільки з них було українців — невідомо.
