Мольфари кажуть, що ті українці, які переживуть цей лютий, потім житимуть вічно. (І так дістануть своїх нащадків, що ті у кінцевому підсумку упокоюватимуть їх як вампірів, осиковим кілком.)
А ми на сторінці «А що там…» кажемо, що ті українці, які переживуть режим Зеленського, все життя потім гнутимуть гвіздки руками і гризтимуть танки як барбарис, незворушно. Їх уже нічого не здивує.
Тут епідеміологи всього світу цікавляться феноменом України: чому у нас така дивна крива ковіду? Без карантину, без вакцини, з телефонними консультаціями сімейного лікаря і одним рецептом на все село, який передають з рук в руки від сусіда сусідові, - українці, тим не менше, не вимерли, а ще й вичухуються. Що таке, якась особлива генетична резистентність до вірусу?
Ага, саме вона. Як ви гадаєте, хтось із пасажирів Титаніка скаржився на застуду, коли його врятували? Чи переживав, що туфлі тиснуть?
Два роки ми живемо у такому суцільному стресі, що всі додаткові катастрофи, особливо привнесені з-за кордону, сприймаються як буденні обставини. Як кошмар, звичайно. Але не як кошмар-кошмар, якщо ви теж пам’ятаєте цей старий анекдот.
А може ми вже намацали дно і відштовхнулися від нього, хто знає.
І я не тільки про соціологію, хоча приємно, звичайно, що ЄС вперше показала перше місце за партійними списками.
Я про новий рівень згуртованості та ефективності, який демонструє наше з вами громадянське суспільство. У реакції на українофобські вислови, коли тим, хто «хатєл пашутіть» прилітає відразу з ноги, і «шутніки» несподівано для себе лишаються без роботи. У реакції на соціальну несправедливість, коли окремий кейс «у Лубнах дитині не дали води» за одну ніч стає загальнонаціональним кейсом. Або з цією садисткою – стоматологом з Рівного. У когось є сумніви, не пошумлять і НЕ забудуть?
Або ситуація з мовним законом. Ви чекали, що сфера обслуговування так серйозно візьме його до уваги? От і ніхто не чекав. А таке враження, що людям нарешті дали законний привід розправити плечі і скинути з себе чужу мову, повернутися до свого, природного. Так наче для того, щоб скресла крига, всі чекали маленького законодавчого поштовху, символічної індульгенції. Степан Андрійович крутиться у труні – а що, так можна було…
У селі зараз снігу намело, двометрові кучугури. «Мам, - дзвоню, - що ти робиш?» Насіння перебирає, думає, що докупити і коли вже розсаду сіяти. Тому що ні, ніколи не рано.
Тому що після лютого обов’язково буде весна.
Тамара Горіха Зерня
