Майдан тієї зими вразив мене непомітними, здавалося б, речами.
Це зараз кажуть про гідність і про те, що ми тоді стали політичною нацією.
Що це була точка неповернення в імперію.
Але – зараз нами правлять негідні. Навпаки, як кажуть нлпісти – керує той, хто гнучкий. Тобто той, у кого мало прапорців, розставлених для своєї совісті. Їх називають принципами. І клоуни без принципів легко завойовують довіру.
Бо мімікрують під уявлення і бачення недалеких людей.
І політична нація ми поки-що - несформована.
Бо десь 20-22% людей, які живуть у цій країні – або не хочуть цієї держави. Або якщо і згодні з її існуванням – але лише в союзі з імперськими братьямі.
І тому точка неповернення – ще може і не пройдена.
Але що точно дав Майдан, так це підтвердження тези: що пасіонарна меншість – може творити історію, нехтуючи бажаннями гармонійної більшості.
А зараз через сім років мене от що досі вражає:
Перше. От було щось буденно-містичне. Я пам’ятаю, як їхав до Києва, бо треба було по проекту здавати звіт. І їдеш такий із Сум здавати звіт. У маршрутці. Але вдягнений у фуфаєчку, у термобілизні, валяночках. Заходиш такий на офіс звіт здавати, а тобі:
- Ну давай вже, швидше, та побіжимо ТУДИ.
І усі у київському офісі такі теж у пропахлій барикадами одежці. Оце містичне – між роботою і домом - піти поштовхатися з беркутами, а потім і покидати в них камінням і пляшками, отримати газу чи шумову гранати, чи і кулю – і це якось - буденно.
Кінець січня. Зустрівся з другом-поляком. Він такий по модному одягнений. Дзвонить. Вибіг я з барикади. Зустрілися. Вечеряємо на Золотих воротах. І так мирно все, спокійно. І думаєш, бляха, а там, внизу за 500 метрів звідси іде справжня війна.
Повечеряли. Поляк (шляхта, кров кипить) попросився теж: можна? Та можна. Пішли на профспілки. Перевдягли. Надихався, накидався, подавив проволоку з шин. Насолодився, кароч. І провів я його на поїзд. Поїхав він.
От містика ж. Тільки в Україні – 500 метрів між війною і миром. І за день можна побути рафінованим інтелігентом, офісним працівником і революціонером.
Щастя таких спогадів.
Друге вражаюче. У периметрі Майдану все мабуть повторювало Січ. За периметром була корумпована влада Януковича. А тут – реальне самоврядування. Багато партій, сотень, земляцтв, барикад. Але порядок і чистота. Все було якось організовано. Бардака не було.
І ось оце досі найбільша загадка. Чому ми можемо самоорганізовуватись краще усіх у світі на рівні Майдану?
І чому ж гадство, не виходить на рівні держави?
Основне питання філософії. Хто дасть на це питання відповідь, той знатиме все.
