Написав вчора блог з критикою НАБУ. Що доганяють вибірково. Банкіра Володимира Яценка догнали, суддю Павла Вовка – ні.
Що там, в НАБУ, є крот, який відстукує олігархам.
Багато добрих людей і фахових експертів тут же кинулися мені доводити, що у мене немає достатньої компетенції, щоб лізти в криміналістику.
Що крот не міг бути з НАБУ, а обов’язково з Офісу генпрокурора.
Що Вовка не можна заарештувати на робочому місці. Окей, а не на робочому?
Це при тому, що на мою версію про слабку роботу НАБУ вказує і ЦПК:
«Слідчі знову розшукували суддю Вовка “за всіма відомим адресами, але так і не змогли знайти і доставити у ВАКС. Слідчий суддя Андрій Біцюк в п’ятий раз дозволив його привести в зал суду».
Не змогли знайти. От.
Так я про що. Для того, щоб судити про цю ситуацію, достатньо трошки знати історію і психологію людей.
Колись у наприкінці республіканського Риму була Югуртинська війна.
Так там північно-африканський правитель Югурта воював проти римської армії дуже просто. Він скуповував командирів підрозділів. Рівня трибунів і центуріонів.
І вони «бєшено» воювали. Водили воїнів у походи, переслідували противника, доганяли. Тільки догнати не могли. Бо за гроші.
Чи не тоді народилося військове прислів’я: «ху@ня война – главноє маньоври».
Після того Рим, римська республіка стала іншою. Пішли диктатури, принцепси. А за 150 років по тому Калігула зробив сенатором коня.
Та війна була національним соромом Риму.
У нас ситуація з ОАСКом – національний сором.
Про психологію.
Якщо провести сходняк авторитетів – він може закінчитися лише висвяченням нових ворів у законі.
Якщо провести з’їзд суддів, чи прокурорів, чи адвокатів – які дуже часто є частиною одного й того ж злочинного угруповання, яке здійснює кривосуддя на місцях – вони виберуть собі по-панятіям – корпоративних рішал.
У нас є Вища рада правосуддя (ВРП). 21 представник. Вона має право цензурувати суддів. Туди входять: Голова Верховного суду – за посадою. 10-х обирає з’їзд суддів. По два представники: від адвокатів, від прокурорських, від вчених, президента і ВР.
Тобто більшість - судді. Якщо делегатів на з'їзд вибиратимуть Портнов з Вовком, то вони Вовка ніколи і не здадуть. І ми матимемо фігню – завжди.
Бо психологія. Бо українська ментальність. Основним елементом якої є неважливість репутації.
Зеленський хоче внести до закону про ВРП смішні зміни. Типу поставити НАД ВРП – Етичну раду. Де має бути троє суддів і троє представників – від міжнародних організацій.
Але троє – суддів! І тому це буде мертвонародженим органом, де по можливим люстраціям завжди буде в кращому випадку 3/3.
Ми зараз маємо національний сором. Коли тупіцькі і вовки є уособленням нашої правової системи.
Ми маємо національний сором – маючи мало спроможні антикорупційні інституції.
Ми маємо національний сором, маючи в Офісі президента, генпрокурора, НАБУ, САП, ВАКС, МВС, СБУ, ВР, КМУ – купу стукачів для олігархів і прямих зрадників, які працюють на Кремль.
І от дійсно, я не юрист. Але я можу принаймні сформулювати проблему. І поставити проміжну мету. Для цього потрібно відповісти на одне питання у частині, що стосується судової гілки влади:
- За допомогою яких змін в закони України можна зробити так, щоб суддя Вовк був звільнений, притягнутий до відповідальності і ніколи не зміг відсудити через ЄСПЛ своє повернення на робоче місце? Те саме і про Тупицького. І про інших.
У разі, якщо грамотні юристи будуть стверджувати, що такі закони прописати не можливо – проблему має вирішити вулиця.
Бо у революції є одна безперечна перевага – вона може обнуляти усе.
Що було до революції.
І ще одне.
Ментально для українця справедливість вища за правосуддя. Це основна наша відмінність від європейців. Це погано нам усім у карму. Бо справедливість відносна. І моя справедливість часто - несправедливість для інших.
Знаючи це. Усвідомлюючи це – я скажу.
Ми переживаємо національну ганьбу.
Коли ціла держава не може приборкати кількох падлюк– я за справедливість.
Справедливість така: Вовк і Тупицький мають сидіти, а не вершити правосуддя.
Хау!
