Спеціалісти з конфліктології завжди попереджають.
Якщо ви будуєте команду – знайте – конфлікт неминучий.
Але якщо ви знаєте, що він неминучий – ви попереджені. І можете планувати оптимізацію конфлікту, зменшення його школи тоді, коли він ще не почався.
Перш за все – які будуть лінії розлому?
І які особливості партійних конфліктів?
В партіях ідеологічних, де ідеологія не може бути предметом спору – все одно може бути конфлікт – хто більш радикальний націоналіст, комуніст чи ще хтось.
Мало того, часто радикальні партії особливо непримиренно ставляться до схожих, але тих, хто не коливається разом з лінією партії.
Більшовики троцькістів ненавиділи більше, ніж фашистів.
А німецькі комуністи у 1932 році зробили усе, щоб не об’єднатися з соціал-демократами. І привели Гітлера до влади.
У нас не так.
У нас чітко ідеологічних партій в парламенті немає.
Батьківщина – як хрестоматійно лідерська партія навіть фрондерів не має. Ну, добре, колись Ляшко відділився у таку саму партію одного харизматичного лідера.
Недалеко пішла ЄС. Ні, тут якраз є позиція, прописана ідеологія, чітку позицію єсівці мають з ключових питань. Їх голосування прогнозовані. Електоральна ніша тверда і збалансована.
Але – є Петро Олексійович. І усі інші розуміють ієрархію.
У ОПЗЖ – лінія конфлікту була зрозуміла від початку. Розлом був по лініях Льовочкін-Бойко і Медведчук-Рабіновіч. Умовно: рішала Льовочкін проти ідеологічного бійця Медведчука. Льовочкіну все рівно – у вишиванці чи косоворотці впливати на прийняття рішень. А Медвдечук на війні. І він не зрадник. Він чесно воює за своїх – расєянців.
Ось тут і є їх лінія конфлікту – на щастя для усіх нас.
Ще гірше у Слуг. Там лише кілька людей самодостатніх.
Про усіх інших можна сміливо питати, як у тому фільмі: «Ти чьїх будєш?».
Вони всередині про себе знають: хто тут від Ігоря Валерійовича, хто від Ріната Леонідовича. Хто симпатизує Разумкову. І хто тут Вовин.
І розломи, і перетікання тут не можуть бути по ідеологічним міркуванням. Ну хіба трошки фрондерствують ті, кому таки ближче Україна – ніж «рускій мір».
І конфлікти тут можуть бути лише між утримувачами акцій, а не між пєзантами.
І тільки Голос здавася чимось іншим.
Партія, яка позиціонувала себе як ліберальна.
Так, в Україні, зараженої підсвідомим соціалізмом, де основна ідея «Атнять і падєліть» - ця партія не могла набрати дуже багато. Але, електоральна ніша у 7-10% - точно є.
Тому на цьому полі була спочатку Самопоміч. Тепер Голос.
Але він здувся із-за конфлікту.
Розлом пройшов по лінії рішали – романтики.
Кіра Рудик та Ярослав Желєзняк відтісняють на узбіччя групу Ярослава Юрчишина, Соломії Бобровської, Ольги Стефанишиної.
І це – кінець для цього проекту. І навіть якщо формально фракція залишиться – група Рудик-Желєзняка буде підтримувати Слуг. Тим більше, що Пінчук зараз намагається триматися близько до Зеленського.
Схоже, що і він і Ахмєтов вірять у проект Зеленський 2.0.
Але Голосу це не допоможе.
І у цю нішу потрібно шукати нових людей і робити новий проект.
Про це згодом.
А поки-що – не те щоб жаль цю партію. Бо насправді – не дуже.
Жаль за ліберальну ідею.
