Слід чесно визнати, що тактика Путіна поки що спрацьовує. Йому вдалося посіяти страх неминучої війни серед союзників та змусити всіх думати як зупинити найгірше з найменшими втратами. Про серйозність ситуації свідчить черговий вояж державного секретаря США Блінкена до Брюсселя, активна телефонна дипломатія останніх днів по лінії Вашингтону, Парижа, Берліна та Лондона.
Що робити у відповідь?
Президенту Зеленському треба спокійно вказати “другу Макрону” на його (і колективного Заходу) стратегічну помилку, адже мета Путіна полягає не в тому, щоб вирішити “питання України”, а довести слабкість Об’єднаної Європи, трансатлантичного Альянсу та безкарність Росії. Токсичний сигнал для світу, заснованого на правилах та цінностях демократії. А тому капітуляція Києва стане капітуляцією і ЄС, і всього колективного Заходу перед “середньовічними погрозами силою” з боку РФ. Піти на такий сценарій було б не лише недалекоглядно, а й принизливо. І саме цього прагне російський лідер - перемогти і принизити.
У відповідь Київ має не лише зберігати непохитну рішучість до жорсткої відсічі власними силами, але і представити конкретне бачення міжнародної протидії російському зухвальству за участю як нормандських партнерів, так і Сполучених Штатів. Ключовими на цьому етапі є наступні три напрями:
- по-перше, колективний Захід має негайно запустити процес підготовки двох пакетів посилених санкцій проти РФ. Перший - за погрозу військової ескалації. Це той момент, коли треба відреагувати “до”, а не “після” пригоди. І таким чином твердо продемонструвати, що світ виніс правильні уроки з подій після 2014 року і більше не діятиме реактивно. Найкраща і найбільш дієва санкція - початок розмов про перспективу надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО. Париж міг би почати цей процес. Другий - «пакет нищівних санкцій», який буде задіяний Заходом у разі початку Росією широкомасштабного вторгнення в Україну.
- по-друге, Париж і Берлін мали б негайно відправити своїх військових інспекторів до складу СЦКК як знак доброї волі. Вони мали б залишатися там допоки не заспокоїться безпекова ситуація. Це зняло б градус агресії Кремля, адже присутність представників нормандських партнерів на полі бою була б для Путіна і його горе-стратегів демотивуючою і викривальною. Якщо Макрон справді хоче допомогти, то ось реальна нагода.
- по-третє, Макрону і Меркель треба негайно активізувати дискусію про розгортання миротворців ООН для Донбасу. Цей пріоритет зафіксований в урядовій програмі Меркель. Він зафіксований також у Річній національній програмі Україна-НАТО на 2020 рік. Якщо Макрон дійсно щирий і по-справжньому вболіває за майбутнє мирного процесу “після себе”, то ось “вікно можливостей” закласти траекторію на майбутнє.
Як висновок: бряцання Путіним зброєю на кордоні України підтверджує пріоритетність питань безпеки у мирному врегулюванні на Донбасі, а не політичних поступок України. Це також підтверджує несамовите прагнення Кремля напроситися на роль “вершителя долі світу”. А тому і відповідь не має бути ситуативною і локальною, а далекоглядною та стратегічною. В Україні в ці дні вирішується не стільки доля мирного врегулювання на Донбасі (так позиціонує питання Путін), а майбутнє Об’єднаної Європи і миру, безпеки та стабільності колективного Заходу. Сьогодні ще є шанс на те, щоб не тільки упередити вторгнення російських військ в Україну, але і закласти плацдарм для перемоги Заходу у стратегічному ціннісно-цивілізаційному протиборстві з Росією. Це і треба пояснити “другу Макрону”.
