Гриторій Квітка-Основ’яненко був одним із основоположників жанру сентиментальної повісті, що з’явилася в українській літературі в 20-30-х роках XIX ст. Втім він і сам міг стати героєм такого твору.
Народився Григорій Федорович Квітка 18 листопада 1778 р. поблизу Харкова, у родинному маєтку батьків — Основі, від назви якого і взяв собі другу частину прізвища — Основ’яненко. Його дитячі роки проходили в достатку, адже родина Квіток була заможною, поважною і дуже впливовою. Прадід письменника був харківським полковником, дід — ізюмським полковником. Батько, Федір Іванович, не зробив блискучої кар’єри, але славився у Харкові добрим характером і гостинністю. Мати походила з роду Шидловських, була жінкою суворою, самолюбною, гордою; брат письменника, Андрій, характером був дуже на неї схожим, дослужився до посади сенатора у Пскові.
Григорій отримав релігійне виховання, з дитинства був спокійним, тихим — вочевидь успадкував такі риси від батька. Схильність до релігійності, можливо, була спричинена однією історією: ще малою дитиною, він осліп, здатність бачити повернулася до хлопця лише у п’ять років, після прощі до Озерянського монастиря. До того ж вихованням майбутнього письменника опікувався його дядько — настоятель Курязького монастиря.
Дітей в родині Квіток виховували в атмосфері любові до української мови, історії, фольклору, мистецтва. Частими були вистави домашнього театру, натхненником яких був саме Григорій, що часто грав у постановках головні ролі. До речі, частим гостем на таких виставах був Григорій Сковорода, який відвідував маєток і зробив величезний вплив на формування світогляду хлопця. У 23 роки, вже відбувши номінальну військову службу, Григорій вступив послушником до Курязького монастиря, де, суворо виконуючи всі приписи, провів чотири роки і покинув послушницьку келію, очевидно, лише під тиском рідних, ймовірніше батька, що на той час був уже доволі старим. Утім до кінця життя він зберіг нахил до молитви, церковних книжок тощо.
Після монастирської схими, протягом наступних 1805-1820 рр. юнак відчув смак до життя — займався музикою, захоплювався театром і феєрверками, аж допоки під час запускання ракет сильно не обпік собі обличчя і втратив ліве око. У той час Григорій Федорович займався різними справами, зокрема був директором театру — саме завдяки йому в Харкові засновано професійний театр і 1812 р. вперше поставлено «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Квітка за звичкою так захопився справою, що ледь не одружився на одній з акторок. Згодом він служив управителем у Товаристві благочинності, фундатором Інституту шляхетних дівчат, у Харкові його стараннями було відкрито Кадетський корпус, Губернську бібліотеку та Наукове товариство при університеті. Брав він активну участь у функціонуванні харківських часописів, що виходили з 1816 р., — «Украинский вестник» та «Харьковский Демокрит». Саме в період 1815-1816 рр. з’явилися його перші твори — звіти про справи інституту та Товариства, урочисті пісні, а також «Листи Фалалея Повінухіна». Щодо створення останніх існує цікава історія: Квітка їздив до Москви у судовій справі двох слобожанських поміщиць і описав цю подорож, прикрасивши її видуманими подробицями, від імені недалекого дідича Повінухіна. 1817 р. Григорія Федоровича обрано на посаду повітового маршалка харківського дворянства, яку він обіймав протягом 12 років. На той час основним його обов’язком було залагодження непорозумінь між поміщиками та їхніми підданими, і він проявив себе дуже людяним та справедливим. У 30-40-х роках він виконував обов’язки совісного судді та голови харківської палати кримінального суду. Громадську, службову та благодійну діяльність Квітки відзначено численними нагородами, та визнання і славу йому принесла саме творча діяльність, яку він суміщав з усіма посадами. Саме задля неї до свого родового прізвища Квітка він додав другу частину — Основ’яненко.
Літературна діяльність Квітки-Основ’яненка не була одножанровою — він не належав до письменників, що з легкістю знаходять свою нішу в літературі. Свою письменницьку кар’єру Григорій Федорович розпочав з гумористичного жанру, — «Малоросійські анекдоти», що вийшли друком у 1820-1822 рр. у «Віснику Європи», було сприйнято публікою з величезним інтересом. В манері анекдотів написано низку російсько- та україномовних творів: «Жизнь и похождения Столбикова», «Пан Халявский», «Пархімове снідання», «Купований розум», «Підбрехач». Першим твором, написаним українською, стала повість «Солдатський портрет» (1833 р.), яку надруковано у збірці «Утренняя зоря».
Нахил до сентиментальної манери проявляється у Квітки-Основ’яненка з 30-х років. Повісті «Маруся», «Щира любов», «Добре роби, добре й буде», «Козирдівка» (1838 р.), «Сердешна Оксана» (1841 р.), сповнені сентиментальних образів і ситуацій, становлять основу літературного доробку письменника. 1834 р. у Москві вийшла книга, що містила повісті «Маруся» та «Мертвецький Великдень» з додатком «Солдатський портрет». З того часу й до кінця життя письменник не припиняв писати українською, водночас перекладаючи свої твори російською мовою для різних видань.
Переповідають, що повість «Маруся» написано українською, аби довести, що цією мовою можна створити зворушливу, чутливу повість — жанр, модний тоді в російському письменстві. Основою твору стала зворушлива історія про кохання сільської дівчини Марусі та бідного парубка Василя. Батько Марусі не дозволяє їм побратись, бо хлопець має йти у солдати. Але коли той за тяжко зароблені гроші наймає собі заступника і вже розпочинається підготовка до весілля, дівчина застуджується в лісі й помирає. Василь, повернувшись до села, знаходить там не весілля, а похорон. З відчаю йде у монастир, а невдовзі і сам помирає... У цьому творі відобразилися глибокі релігійні настрої Квітки-Основ’яненка: основна ідея полягала в тому, що на світі ні до чого не можна надміру прив’язуватись — ані до речей, ані до людей. Автор фактично виступив у ролі проповідника: це підкреслено й тим, що всі позитивні герої твору побожні, ходять до церкви, гаряче моляться, з покорою сприймають Божу волю. Цей твір є яскравим зразком сентименталізму, який поволі входив до української літератури. Важливість «Марусі» полягає в тому, що він був чи не першим твором не лише в українській, а й у європейській літературі, в якому автор щиро і приязно поставився до життя простолюддя, пропагуючи ідеї позастанової цінності особистості, з етнографічною точністю змалював побут народу, його звичаї і традиції. Ще більше сентименталізм Квітки-Основ’яненка проявився у повісті «Щира любов» про любов сільської красуні Галочки і московського офіцера Зоріна, які через життєві обставини не можуть бути разом.
Сентиментальним було й особисте життя Квітки-Основ’яненка: будучи вже немолодим, він закохався у виховательку Харківського інституту шляхетних дівчат Анну Григорівну Вульф і 1821 р. одружився з нею, подолавши відчутний опір з боку родини. Подружнє життя було дуже щасливим, практично ідилічним, дружина допомагала йому у всіх починаннях, була першим і найсуворішим критиком.
У багатьох творах письменника проявлявся етнографізм, — він вважав, що література має бути орієнтована на навколишню дійсність, «писання з натури». Так, оповідання «Конотопська відьма» (1833 р.), «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб» ґругтувалися на народних віруваннях у відьом, чортів та іншу нечисть і були кроком на шляху до нового літературного напрямку — романтизму. Деякі з творів були настільки близькими до народної традиції, що нині мало хто знає про їхнє авторство: наприклад, пісня «Грицю, Грицю до роботи», яку вважають народною.
Важливою частиною творчого спадку Квітки-Основ’яненка були драматичні твори «Сватання на Гончарівці» (1835 р.) та «Щира любов» — яскраві зразки соціально-побутової комедії. До цього ж жанру належать «Шельменко-денщик» (1840 р.) та п’єса, написана 1827 р., але надрукована 1840 р., — «Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе». Цей твір дуже перегукується з «Ревізором» М. Гоголя, і навіть існує версія, що Микола Васильович ознайомився з рукописом п’єси Квітки-Основ’яненка у цензурному комітеті і взяв сюжет за основу своєї майбутньої п’єси.
Серед російськомовних творів письменника варто виокремити історико-художні та етнографічні роботи — «Головатый» (1839 р.), «Украинцы» (1841 р.), «История театра в Харькове» (1841 р.) і так звані фізіологічні нариси «Ярмарка» (1840 р.) та «Знахарь» (1841 р.). Варто зазначити, що твори Квітки-Основ’яненка були відомі й європейським читачам: 1854 р. у Парижі видано французькою мовою «Сердешну Оксану», інші твори перекладено болгарською, польською, чеською.
Григорій Федорович здобув любов і повагу своїх колег по письменницькому цеху — так, він листувався з Володимиром Далем, Євгеном Гребінкою, Тарасом Шевченком. Останній позитивно відгукувався про твори Квітки-Основ’яненка і навіть присвятив йому вірш «До Основ’яненка» (1839 р.) та виконав ілюстрації «Знахар» і «Панна Сотниківна» до однойменних творів. Поважали його і прості люди: коли 8 серпня 1843 р. письменник помер від запалення легень, його відспівували у Благовіщенському соборі Харкова, і коли труну виносили з храму, вся вулиця Єкатеринославська була заповнена юрбою — на похорон зібралося майже все місто. Поховали Квітку-Основ’яненка на Холодногірському цвинтарі. У 30-х роках XX ст. цвинтар було зруйновано, а надгробок з могили письменника перенесли до Покровської церкви, звідти — на Друге міське кладовище, тож чий прах під нею покоїться — невідомо.
Харків’яни вшановують пам’ять талановитого земляка премією імені Г. Квітки-Основ’яненка в галузі театрального мистецтва, а 1993 р. йому встановили пам’ятник.
