Рік 1944-й. На хвилі піднесення патріотизму зусібіч лунали заклики: «Любіть Україну!». Автором цих поетичних рядків був відомий поет Володимир Миколайович Сосюра. Його поезія скоро стала дуже популярною, пішла в народ, була опублікована в Україні та Росії (у перекладах О. Прокоф’єва та М. Ушакова). Але за кілька років, 1951 р., саме ці прості зізнання в любові до рідної землі стали причиною гонінь поета та звинувачень його у націоналізмі! Сосюра жив у постійному очікуванні арешту, його перестали друкувати... Втім Володимир Миколайович мужньо зносив випробування, адже його життя ніколи не було простим.
Народився майбутній поет 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве на Донеччині. Дитячі роки його минали в селищі Третя Рота. Володимир мусив рано подорослішати — вже в 11 років влаштувався на роботу до бондарного цеху содового заводу, працював телефоністом, чорноробом тощо.
Освіту хлопчина почав здобувати під керівництвом батька, Миколи Володимировича, кресляра за фахом, людиною обдарованою, з широким колом інтересів, до того ж, із французьким шляхетським корінням. А в жилах матері, Марії Локотош, текла сербська, угорська, єврейська та українська кров. Її далекий родич був полковником сербської армії, під час російсько-турецької війни перейшов на бік Російської імперії, але в тій війні загинув, а разом з ним зникли й документи на підтвердження дворянства. 1911 р. юнак вступив до міністерського двокласного училища с. Третя Рота й успішно його закінчив.
З дитинства хлопець зачитувався пригодницькими романами Майна Ріда, Жюля Верна, Фенімора Купера, поезією. А в підлітковому віці й сам почав писати. Коли його побожна бабуся, Віра Іванівна, побачила, що онук пише, з острахом зауважила: «Покинь писати вірші, а то збожеволієш!». Володя не послухав її, і в лисичанській газеті «Голос робітника» 14 жовтня 1917 р. з’явилася російськомовна поезія Володимира Сосюри «Плач волн», згодом побачила світ і його перша поезія українською мовою «Чи вже не пора», а за нею і «Товаришу», написана у стилі революційного маршу.
Перші післяреволюційні роки були вирішальними для його становлення і як людини, і як митця. Революційна романтика не могла не вплинути на життя молодої людини, яка прагнула пригод. Восени 1918 р. Сосюра взяв участь у повстанні проти німецьких військ у складі робітничої дружини содового заводу. Взимку — поповнив лави петлюрівської армії. Восени 1919 р. утік звідти й одразу ж потрапив у полон до денікінців... Володимира Сосюру як петлюрівця засудили до страти, і вирок було здійснено! Утім рана виявилася несмертельною, поетові пощастило вижити. Проте незабаром юнака було віддано під суд червоного ревтрибуналу і лише щасливий випадок — голова трибуналу розгледів у ньому поета — зберіг йому життя. 1920 р. Володимир потрапив до Одеси, де його, хворого на тиф, що за тих часів було не рідкістю, взяли до лав Червоної армії. У 1920-1921 рр. червоноармієць Сосюра воював із загонами Махна та білополяками.
Поезії цього буремного періоду відображали цілу палітру стилів і тогочасних течій: Володимир Сосюра писав вірші у романсовому стилі, піддавався впливові символістів, застосовував імпресіоністські прийоми тощо. 1921 р. побачила світ його збірка «Поезії», що, втім, не була першою друкованою книгою поета. Першою, ще в 1918 р., стала збірка «Пісні крові», надрукована на кошти командира полку Волоха, але віднайти її й досі не вдалося.
1921 р. поет перебрався до Харкова, де познайомився з прогресивними тогочасними митцями, вступив на робітфак Харківського інституту народної освіти, але так і не завершив його. У Харкові він познайомився зі своєю першою дружиною Вірою Березіною, якій було присвячено ліричну поезію «Так ніхто не кохав». Після кількох років подружнього життя вона залишила поета, забравши двох синів.
1921 р. світ побачила поема «Червона зима», психологічним і філософським підґрунтям якої став пошук себе у розбурханому суспільному морі, цінність кожної окремої долі. Поема, попри зображувану сувору реальність (голод, війна, розруха), наскрізь проникнута оптимізмом. Естетику цього твору продовжили і подальші збірки поета: «Червона зима» (1922 р.), «Осінні зорі» (1924 р.), «Сьогодні» (1925 р.), «Золоті шуліки» (1927 р.), «Коли зацвітуть акації» (1928 р.) тощо. Лірика 1920-х років («Ластівки на сонці», «Вже в золоті лани», «Коли потяг у даль загуркоче» тощо) зворушувала, була дуже світлою.
У ранній творчості поета відбились і соціально-філософські теми: так, поема «Навколо» була даниною комізму, сувору дійсність змальовано у диптиху «Сніг», присвяченому Миколі Хвильовому, чимало віршів проникнуто духом революційного романтизму. В цей період створено й низку ліро-епічних поем: «Оксана» (1922 р.), «Робітфаківка» (1923 р.), «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (всі — 1924 р.), віршований роман «Тарас Трясило» (1926 р.). Приблизно 1924 р. створено поему «Махно», яка, нажаль, не збереглася.
З 1925 р. Володимир Сосюра зосередився виключно на літературній творчості, полишивши роботу в агітпропі, а згодом і Харківський університет, де він вивчав українську літературу і, за іронією долі, свою власну творчість! У літературному процесі Володимир Миколайович посідав досить незалежну позицію: в період 1922-1932 рр. був членом кількох літературних об’єднань — Пролеткульту, «Плуга», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу тощо, і керувався в основному особистими симпатіями. Втім він зберігав свій ліризм, за що неодноразово піддавався критиці і навіть «перевихованню» біля верстата (1931 р.). Необґрунтовані утиски спричинили глибоку творчу кризу, під час якої Сосюра займався в основному перекладами, зокрема переклав «Демона» Михайла Лєрмонтова.
Парадокс: Сосюра вважався одним із провідних українських радянських поетів, але його книгу 1934 р. «Серце» було заборонено. За поему «Розгром», текст якої не зберігся, Сосюру виключили з партії і він, вже переїхавши до Києва, написав розпачливого листа Сталіну. В ньому були такі рядки: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!». На що не забарилася відповідь: «Восстановить. Лечить». 1934 р. поет не без допомоги колег по перу потрапив до Харківської психіатричної лікарні, де провів деякий час. А дружину Марію на шість років запроторили до концтабору...
У середині 30-х років розпочався новий етап його творчого життя. 1936 р. Володимир Сосюра став членом Спілки радянських письменників, повернувся до активної праці. 1937 р. виходить його збірка «Нові поезії», ще за два роки — збірка «Люблю». Поет не втратив ліризму, сам про себе писав: «Сонце впало птицею за гори, зоревіє сурми дальній спів. Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів» (1935 р.). Щоправда, ціну за це довелося сплатити немалу: він, як і багато тогочасних митців, мусив писати і кон’юнктурно-декларативні тексти, такі як «Пісня про Ворошилова». 1940 р. з-під його пера вийшов роман у віршах «Червоногвардієць», що був своєрідним підсумком розробки особистих спогадів про дитинство і буремну юність (ще раніше, у середині 1920-х років, він написав автобіографічну епопею «Залізниця», що складалася з п’яти тематично пов’язаних поем). Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940 р.) також характеризуються ліризмом, мотивами любові до жінки, природи, Батьківщини, життя, що так швидко минає.
Поезії, створені за часів війни (збірки «В годину гніву», «Під гул кривавий», 1942 р.), пронизують два мотиви — віра в перемогу і водночас змалювання біди, що впала на людей, але яку він обов’язково здолає й отримає таке омріяне щастя. Багато кому ця друга нотка здавалася недоречною. Одним із найцікавіших творів того періоду була поема «Мій син» (1942-1944 рр.), що показала драму війни як поєднання конкретних трагедій та особистих втрат. У 1942-1944 рр. поет працював військовим кореспондентом, перебував у вирі подій, бачив поневіряння і страждання людей.
Чи не найпомітнішим тогочасним твором стала вже згадувана поезія «Любіть Україну». Ця поезія, написана 1944 р., увійшла до складу збірки «Щоб гаї шуміли», яка 1948 р. отримала Державну премію І ступеня. Та багато хто з критиків після виходу поезії звинуватив Володимира Сосюру у націоналізмі, його перестали друкувати. 1951 р. постановою ЦК КП(б)У від 26 липня вірш «Любіть Україну» вилучено з усіх збірок, що були у вільному продажу та в бібліотеках! Лише зі смертю Сталіна в 1953 р. ситуація для поета поліпшилась: одна за одною виходять нові книжки — «За мир» (1953 р.), «На струнах серця» (1955 р.), «Солов’їні далі» (1957 р.). Остання книга ознаменувала новий — найсвітліший — етап у творчості майстра.
Незважаючи на те, що поезія Сосюри була цілком у руслі радянської поезії 1947-1950-х років, яка рясніла плакатною лірикою про «радянський рай», поетові вдавалося вирватись із цього замкнутого кола. Безконфліктність його віршів поступово переросла в естетичну якість, оформилась у художню концепцію. Лірика цього періоду була світлою і піднесеною до вічних цінностей. Багато працював Сосюра і в епічному жанрі: в цей час він створив поеми «Студентка» (1947 р.), «Вітчизна» (1949 р.), «Україна» (1951 р.), закінчив поему «Мазепа», розпочату ще 1929 р. За поему «Україна» автор, незважаючи на оспівування братерства східнослов’янських народів, закріпив за собою ярлик «націоналіста», а поему, присвячену гетьману Мазепі, було заборонено і вперше вона побачила світ разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом 1988 р. у часописі «Київ».
Поезії останнього творчого десятиліття були світлими, спокійними, мажорними за настроєм. Утім траплялися й непоодинокі винятки — 1960 р. поет закінчив поему «Розстріляне безсмертя», розпочату ще в довоєнний час і вперше опубліковану того самого 1988 р. у журналі «Вітчизна». Літературознавці вважають, що заспівна частина цього твору, присвячена жертвам сталінського терору, є поновленим з пам’яті шматком втраченої поеми «Махно». Разом з автобіографічним романом «Третя рота» (виданим 1989 р.), ця поема стала початком розробки теми епохи сталінізму в українській радянській літературі.
Незважаючи на важку хворобу серця, Володимир Сосюра продовжував працювати: 1960 р. вийшла книга «Близька далина», 1961 р. — «Поезія не спить», 1964 р. — «Осінні мелодії» та «Весни дихання». А 8 січня 1965 р. серце поета перестало битися.
