Коли я дивився кадри так званого “інтерв'ю”, яке білоруського опозиціонера Романа Протасевича змусили дати лукашенківському телебаченню, я згадав уже майже забуті емоції від читання стенографічних звітів сталінських судових процесів.
Це зовсім не були секретні документи, за часів сталінської диктатури книги із “зізнаннями” колишніх керівників Радянської держави видавалися масовим накладом. І дуже важко було зрозуміти, як колишні члени політбюро, народні комісари, відомі воєначальники зізнавалися у немислимих злочинах, погоджувалися із будь-якими божевільними звинуваченнями. Ще важче було погодитися з тим, що їхні співвітчизники в ці визнання вірили. І зовсім не тільки співвітчизники. Вірили і відомі західні інтелектуали та журналісти, які побували на цих процесах. А як їм було не вірити, коли вони бачили перед собою, наприклад, добре їм знайомого колишнього члена політбюро і головного редактора радянських газет Миколу Бухаріна і чули, як Бухарін зізнається у підготовці вбивства Сталіна та інших більшовицьких вождів? Чи могли вони уявити, яким тортурам, якому психологічному впливу піддавався кожен сталінський в'язень? Так, тоді "зізнавалися" практично всі. Хто не зізнавався - тих вбивали прямо у кабінетах слідчих. Або ж перетворювали на калік. Власне, такою ж була і доля тих, хто зізнавався.
Лукашенко, який ще на самому початку свого правління стверджував, що у політичній спадщині Адольфа Гітлера є аж ніяк не тільки негативний досвід, намагається зараз відтворити у Білорусі типовий тоталітарний режим 30-х років минулого століття, режим Сталіна і Гітлера. Нічого дивного у цьому немає. Авторитарний режим, який позбавляється народної підтримки, обов'язково перетворюється на тоталітаризм. Російська держава у цьому сенсі приречена повторити досвід Білорусі - і якщо росіяни вчасно не позбудуться Володимира Путіна, ми обов'язково побачимо "зізнання" опозиціонерів на російських телеканалах.
І цей кошмар - дуже важливий урок для кожного, хто ще не зрозумів, як далеко Україна відійшла від своїх збожеволілих сусідів, як важливо нам у популістському божевіллі порожніх років правління Зеленського не втратити досягнення української демократії останніх десятиліть.
В іншому випадку “зізнаватися” почнуть і у нас.
