Початок українсько-турецьких відносин у ранню модерну добу світової історії, очевидно, слід віднести до 1621 р. Саме тоді султан Осман II напередодні Хотинської війни з Річчю Посполитою запропонував старшині Війська Запорозького перейти на його бік. У випадку підтримки українців Османська імперія, згідно з окремими даними, зобов’язувалася навіть підтримати ініціативи утворення козацької держави зі столицею в Києві чи Кам’янці-Подільському. Окремі джерела засвідчували, що однією з причин позбавлення влади тогочасного запорозького гетьмана Яцька Бородавки (Нероди) стала підозра в його таємних стосунках із представниками турецького уряду. У будь-якому випадку дослідники цього питання відзначали, що у 1624 р. Військо Запорозьке вже як напівдержава, а не військово-політичне утворення, уклало союзницький договір із Кримським ханством. Саме цей козацько-кримський договір наклав значний відбиток на підписання мирних угод гетьмана Богдана Хмельницького1 з цим найбільшим васалом Османської імперії, а також і самою Високою Портою вже через чверть століття.
1 У серпні-вересні 1620 р. Б. Хмельницький у складі підрозділу свого батька, чигиринського підстарости Михайла Хмельницького, брав участь у поході війська Речі Посполитої до підлеглого туркам Молдавського князівства. 8 вересня під Цецорою 9-тисячне польсько-литовсько-українське військо на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським отримала поразку від 16-тисячної османської армії Іскандер-паші. Під час Цецорської битви загинув батько Б. Хмельницького, а він сам потрапив у полон. За повідомленням турецького літописця Наїми майбутній гетьман перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту, який проживав у стамбульському кварталі Касим-паші. Сам Хмельницький пізніше засвідчував, що він перебував у турецькому полоні протягом двох років, тобто з 1620 р. до 1622 р. На сьогодні існує декілька версій його звільнення. За одними даними він був викуплений матір’ю, за іншими — козаки виміняли його на турецьких бранців. У 1649 р. Б. Хмельницький в одному з листів до Яна ІІ Казимира зазначав, що «...Господь Бог з цієї неволі визволити зволив». Тобто можна припустити й те, що він сам утік із Туреччини до України.
Резиденція Кримського хана. Бахчисарай.
Є відомості, що вже восени 1647 р. до Бахчисарая і Стамбула було відправлено козацьке посольство, яке мало заручитися турецькою і татарською підтримкою в майбутньому повстанні українців проти влади Речі Посполитої. Ця місія завершилася укладенням у березні 1648 р. українсько-кримського військового договору, який передбачав взаємну допомогу проти ворогів, а також згоду Б. Хмельницького направити козаків для допомоги султану в Кандійській війні з Венецією.
На початку 1648 р. українське козацтво розпочало війну за утвердження «прав і привілеїв» рицарського Війська Запорозького в межах Речі Посполитої. Однак непоступливість польсько-литовської влади призвела до того, що керівництво повсталих українців замислювалося над прийняттям протекторату якогось із монархічних дворів — Криму, Трансільванії, Москви, Швеції або ж Туреччини. Як заявляв у серпні 1649 р. з цього приводу сам Б. Хмельницький «...я буду триматися того пана (монарха. — Т. Ч.), який мене ласкаво з Божої ласки держить в своїй опіці». Політика, направлена на утвердження міжнародної легітимації через прийняття протекторату когось з іноземних монархів відбувалася майже одночасно у всіх вищезазначених геополітичних напрямках і була обумовлена специфікою status quo Війська Запорозького (а воно, незважаючи на повстання проти влади Речі Посполитої, включно до початку 1654 р. перебувало в номінальній залежності від польсько-литовських королів). Такі зовнішньополітичні заходи поступово трансформувалися в політику, яка передбачала полівасалітетну підлеглість сусіднім монархам новоутвореного під час революційних подій державного організму — Українського гетьманства.
Безумовно, творцем такої політики був ніхто інший, як гетьман Б. Хмельницький. Опираючись на довголітні традиції міжнародної діяльності українського козацтва, він зумів, відмовляючись від королівської зверхності, забезпечити входження козацької держави до міжнародної спільноти на умовах визнання себе васалом турецького султана, а потім і московського царя. Тим самим у міждержавних відносинах Центрально-Східної Європи було узаконене право гетьмана Війська Запорозького на володіння Україною, яка досі сприймалася світовими володарями лише як провінція Речі Посполитої. У посланні гетьмана до воєводи Руського воєводства Адама Киселя від 3 червня 1648 р. вперше письмово викладена думка про можливість звернення Війська Запорозького «за порадою до іншого пана (тобто, іноземного володаря. — Т. Ч.)». Хоча, як можна зрозуміти з уточнення «...бо знаємо, що не з волі Й[ого] К[оролівської] М[илості] над нами таке королівське беззаконня чинилося», Хмельницький поки що не збирався цього робити, а лише дипломатично натякав польському воєводі про можливу зміну «пана» — протектора в разі невиконання королем вимог козацтва.
Після смерті короля Речі Посполитої Владислава IV на початку червня 1648 р. гетьман Б. Хмельницький відразу ж відправив дипломатичне посольство до Стамбула. Згідно з дослідженнями, вже влітку того ж року між Османською імперією та українським гетьманом було укладено угоду сюзеренно-васального типу. В архівосховищах Львова та Вроцлава зберігалися документи, які свідчили про те, що це посольство мало просити у султана «прийняти його (Хмельницького. — Т. Ч.) під свою оборону і надати допомогу проти поляків». Восени 1648 р. до Туреччини відправилося друге козацьке посольство на чолі з полковником Филоном Джалалієм, яке проводило переговори щодо отримання османської протекції. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й Волоського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати «рабів» на турецькі галери, а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам’янець-Подільський.
Укладення договору з турецьким султаном у 1648 р. кладе початок формуванню багатовекторної зовнішньої політики гетьманського уряду Б. Хмельницького. Протягом наступного року гетьман продовжував міжнародну політику щодо зміни протекції — про це свідчать його листи до московського царя, продовження переговорів із послами Османської імперії, переписка із трансільванським князем та урядовцями Кримського ханства. Однак жодна з цих «високих» сторін (окрім хіба що Криму) не могла забезпечити своєї військової присутності в Україні й тим самим допомогти реальному утвердженню влади Б. Хмельницького, яка перебувала перед постійною загрозою ліквідації з польського боку. Тому не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Українське гетьманство спробувало знову добитися прихильності іншого династичного зверхника — монарха в особі султана Мегмеда IV. Згідно з дослідженнями М. Костомарова, визнання османського протекторату над козацькою Україною відбулося протягом 1649-1650 рр. Додатковим підтвердженням цього факту є те, що на початку квітня 1649 р. турецький султан наказав кримському хану та сілістрійському (очаківському) бейлербею підтримати Б. Хмельницького: На нашу думку, очевидно, тоді між Чигирином і Стамбулом було укладено лише торгову угоду, яка називалася «Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі» (т. зв. Чорноморська конвенція). В її першому пункті відзначалося, що «Цісар Й[ого] М[илість] Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному. — Т. Ч.) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в’їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів».
Підписання другого «османсько-козацького» договору відбулося трохи пізніше — у другій половині 1650-1651 рр. Це підтверджується тим, що з огляду на ненадання Московською державою проханої військової підтримки, влітку 1650 р. козацька України значно активізувала свої відносини з Османською імперією. Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника в Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бейлербея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні стосунків з султаном Мегмедом IV. У відповідь турецьким володарем було направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою (Осман-чаушем), яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р. Наслідком перебування турецького урядовця в Україні став лист Б. Хмельницького до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні умови, згідно з якими Українське гетьманство погоджувалося на турецький протекторат. Чигирин зобов’язувався: «Проти кожного неприятеля (султана. — Т. Ч.) стояти»; «у держави Вашої цесарської (султанської. — Т. Ч.) милості не вдиратися»; «у згоді перебувати з татарами... на віки в приятельстві ходити»; з відома султана і кримського хана свої «військові справи чинити». Віднайдений лист Мегмеда IV до Б. Хмельницького від 10 серпнем 1650 р. засвідчує; «...повідомили ви нас, що ви вірно і щиро прагнете бути підданцем нашого могутнього двору і належати до числа слуг, обнятих нашою ласкою..., то і це ваше прохання вислухано, і ми вас у підданство прийняли...». Щоправда, очевидно, це султанське послання, з невідомих причин так і не було відправлене до гетьмана.
Відповідь і пропозиції турецької сторони мав вислухати керівник українського посольства полковник Антін Жданович, який разом з Осман-агою прибув на початку вересня до столиці Османської імперії. Очевидно, протягом 7-20 вересня 1650 р. послами Хмельницького в результаті переговорів з великим візиром були обумовлені основні пункти майбутнього підданства Українського гетьманства султанській владі. Символом згоди Мегмеда IV взяти козацьку державу під свій захист було вручення А. Ждановичу перед від’їздом до України «булави дорогоцінної» для передачі її Б. Хмельницькому. Разом з ним до Чигирина повернувся й Осман-ага, що повинен був викласти гетьману пропозиції султана. Турецький посол був на Прийомі у гетьмана на початку грудня 1650 р. Як дослідив М. Грушевський, ці українсько-турецькі переговори завершилися у березні 1651 р. «формальним признанням України васальною державою Отаманської імперії». Такий висновок відомий вчений зробив на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім’я гетьмана, де відзначалося про згоду турецького монарха протегувати Україні.
Тоді ж Б. Хмельницький намагався домогтися зовнішньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина Тимоша з донькою молдавського господаря Василе Лупула, який, до речі, перебував під владою турецького султана. Але в цьому випадку, за тогочасною політико-культурною традицією, лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів вважалися б «принцами крові» й могли б здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території. Крім того, формуванню князівської династії Хмельницьких могли завадити і суб’єктивні фактори (як-то вбивство когось із подружжя або потенційних нащадків), що і підтвердилося невдовзі, коли у 1653 р. було смертельно поранено гетьманича.
Про конкретні умови протекції свідчив австрійський дипломат І. Шмід, який у той час перебував у Стамбулі й повідомляв 10 березня 1651 р. до Відня про те, що козаки були звільнені від данини султану й мали одне зобов'язання — нести військову службу на користь нового сюзерена. Мегмед IV також надіслав Б. Хмельницькому вишитий золотом кафтан, що в османській традиції міждержавних відносин означало визнання українського гетьмана за султанського підданого.
Однак як тільки дійшло до практичної реалізації цієї угоди, у відносинах між Чигирином і Стамбулом почали виникати певні труднощі. Навесні 1651 р. Б. Хмельницький відмовився прийняти військову допомогу турків в обмін на вимогу передачі Порті Кам’янця-Подільського. Коли ж у червні кримський хан, всупереч своїм попереднім зобов’язанням, не підтримав українську армію в битві з поляками під Берестечком, гетьман звернувся з проханням до Мегмеда IV, щоб «кримським людям учинити ... допомогу» українцям. В обмін на наказ султана до хана про підтримку Хмельницького, Порта змусила останнього погодитися на зміну попередніх домовленостей. Тепер Українське гетьманство (так само, як Молдавія та Волощина) було змушене платити данину султану. Крім того, гетьман мав надати в розпорядження Османської імперії певну кількість війська для її війни з Венецією.
Розуміючи, що Кримське ханство, незважаючи на вказівки Стамбула, знову може зрадити, а грошей у військовому скарбі було не так багато і кожен бойовий полк перебував на особливому рахунку, з огляду на війну з Польщею, Б. Хмельницький вирішив укласти черговий договір про підданство Війська Запорозького Речі Посполитій. Ще раніше, в листопаді 1650 р., гетьман Хмельницький заявляв, начебто «виправдовуючись» перед Яном II Казимиром за стосунки зі «сторонніми панами» — турецьким султаном, московським царем, трансільванським князем і кримським ханом. А після військових невдач української армії в 1651 р. гетьман Б. Хмельницький та генеральна старшина у вересні того ж року склали присягу на вірність «королеві і Речі Посполитій», яка скріплювала укладену між ними Білоцерківську угоду. До її підписання спонукала військова поразка українців під Берестечком. Реакція Порти на укладення у вересні 1651 р. Білоцерківського перемир’я між гетьманом і королем була досить негативною, адже тепер плани реального поновлення турецького протекторату над Україною знову відкладалися на невизначений термін.
Після примирення Хмельницького з королем під Білою Церквою йому знову потрібно було «виправдовуватися», тепер вже перед іншим династичним володарем — султаном Османської імперії. Основною причиною українсько-польського перемир’я, яку виклав гетьман у листі до Мегмеда IV від 4 листопада 1651 р., було запізнення татарських орд під час приєднання до козацької армії перед початком Берестецької битви. Але, незважаючи на це, Українське гетьманство залишалося у «братерському» союзі з Кримським ханством. Окрім того, Б. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати зверхність турецької влади: «...Як також хочемо бути вірнопідданими і В[ашої] Ц[есарської] (тобто, султанської. — Т. Ч.) М[илості]». Навіть більше, гетьман знову звернувся до султана з проханням дати наказ хану йти на підтримку козакам, адже «...ляхи, гарантовані укладеним миром, перейшли на відпочинок за Дніпро; побивши їх, легко примусимо решту піддатися під владу В[ашої] Ц[есарської] М[илості] (султана. — Т. Ч.)». Ці прохання були повторені й у черговому листі Б. Хмельницького до Мегмеда IV від 27 листопада того ж року.
Наступного, 1652 р., коли Ян II Казимир змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією — у березні він запропонував йому негайно виступити у військовий похід проти Османської імперії. Але Б. Хмельницький дипломатично відмовив королю. А через деякий час у листі до коронного канцлера А. Лещинського від 24 червня 1652 р. відверто заявив, що якщо король не накаже припинити наступ на землі Українського гетьманства, то він «змушений буде шукати собі іншого стороннього пана і чужої сили, яка зможе нас захищати». Невдовзі ці погрози втілилися у відновленні гетьманом більш тісних дипломатичних стосунків з Османською імперією, а потім і з Московським царством.
На початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке посольство козацької України. Як засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма, Б. Хмельницький просив султана Мегмеда IV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків надіслати йому прапор і тулумбас (барабан). Після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке повинне було розглядатися як частина Османської імперії (на зразок Молдавії та Волощини), а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію. Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України «велике» посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало в Чигирині із середини травня до кінця червня 1653 р. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де говорилося про те, «щоб був гетьман у підданих султана». Окрім того, він вручив Хмельницькому «корону (очевидно, шапку. — Т. Ч.), і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед IV надасть йому військову допомогу у вигляді 10 тисяч вояків силістрійського бейлербея й буде постійно захищати козацьку державу від іноземних вторгнень. Це були зобов’язання монарха Османської імперії як протектора України і разом з тим володаря-сюзерена відносно гетьмана-васала Б. Хмельницького.
Обов’язки Українського гетьманства, як залежної держави перед султанською владою, за пропозицією турецького посольства були наступними: 1) передача під султанське управління Кам’янці-Подільського; 2) щорічна сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець; 3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності. Також Б. Хмельницький, разом з усією старшиною, мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!), крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме — скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.
Така рада відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р. і на ній, після довгих суперечок, було відхилено не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й положення українсько-турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам Хмельницький. Згідно з повідомленнями російських агентів зі Стамбула, український правитель, відправляючи назад турецьких послів, говорив їм: «...города (Кам’янця-Подільського. — Т. Ч.) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої... тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу».
Причина відмови полягала не лише у надмірних вимогах Туреччини, але й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був, на нашу думку, всього-на-всього певним відволікаючим маневром української дипломатії. Він мав відволікти увагу урядових кіл Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького, яке, починаючи з 1649 р., намагалося отримати протекцію «православного християнського володаря» — царя Московської держави. З іншого боку, декларація бажання прийняти зверхність Османської імперії використовувалася Б. Хмельницьким як своєрідний засіб тиску на Олексія Михайловича з метою змусити його прийняти рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польською короною.
Спроби переконати царя в серйозності українсько-турецьких переговорів тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям-османського протекторату. У квітні 1653 р. про це заявили у Москві гетьманські посли Самійло Мужиловський і Кіндрат Бурляй. Саме відтоді з гетьманської канцелярії почали «витікати» тексти турецьких грамот, які відразу ж попадали в руки московських дипломатів. Промовистими були і висловлення самого Б. Хмельницького в розмові з посланцями путивльського воєводи Ф. Хілкова: «Не відійти мені бусурманських невірних рук... приводить мені Бог покірним бути і слугою невірному царю (султану. — Т. Ч.)». Чи не тому однією з головних аргументацій учасників російського Земського собору була теза про те, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то. вони піддадуться «бусурманам». Безпосереднім поштовхом до скликання гетьманом козацької ради у Переяславі, окрім рішення собору в Москві, стало укладення мирного договору у грудні 1653 р. між Кримським ханством та Річчю Посполитою. Ця сепаратна угода між Бахчисараєм і Варшавою не передбачала збереження державно-політичної автономії Війська Запорозького та задоволення потреб православних на території України. Окрім того польсько-татарський мир дозволяв окупацію козацької держави коронними військами та повернення селян, міщан і більшості козаків до соціального статусу, який існував до 1648 р. в межах Польської Корони.
Після січневої 1654 р. козацької ради в Переяславі «служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських» згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов’язань московського монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати». Під «тим усім» малися на увазі 23 пункти прохання уряду козацької держави від 17 лютого 1654 р. до російського царя щодо їхнього васального підданства. Ці побажання Б. Хмельницького і «всього Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович — Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві. Затримка із відповіддю московської сторони на українські побажання — цар мав погодити запропоновані пункти та висунути свої вимоги, згідно з якими він збирався протегувати козацькій Україні — змусила Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом до своїх послів. У ньому наказувалося під час ведення переговорів нагадати росіянам, що незадовго до ради в Переяславі турецький султан «...на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими».
Визнаючи номінальну зверхність московського царя, Б. Хмельницький, не зважаючи на заборону з боку протектора-сюзерена, продовжував дипломатичні стосунки з Османською імперією та Кримським ханством. У лютому 1654 р. (менше ніж через два місяці після Переяслава!) Хмельницький звертається до султана Мегмеда IV з проханням про заступництво Османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його кримським васалом. Весною у Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження стосунків із Кримом. Саме тому 16 квітня 1654 р. Б. Хмельницький писав до кримського хана Іслам-Гірея, що Українське гетьманство «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь». Показовою є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (хана. — Т. Ч.). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б ми не мали цього (домовленостей з Московською державою. — Т. Ч.) робити? Бо краще мати більше друзів...». У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту.
У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів з ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня — у липні перебували у столиці Османської імперії. Головною темою переговорів знову були питання про «зраду» Кримського ханства та необхідність розірвання кримсько-польського союзу, заборону татарам нападати на Україну, а також прийняття Українським гетьманством номінальної васальної залежності від султана тощо. У відповідь на лист Мегмеда IV, де падишах за результатами посольства відписував Хмельницькому, що «пропонуєш з цілим народом козацьким моєму порогові блаженності підданість і щирість, і з чистоти внутрішньої і зовнішньої виявляєш вірність і відданість. На котре підданство милостиво дається моя цезарська згода...».
Гетьман наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що «ми дуже раді були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві (Мегмеду IV. — Т. Ч.)». Окрім того, козацькі посли добилися того, що до Бахчисараю був висланий турецький урядовець, який від імені султана наказав татарам припинити воювати з козаками і жити з Україною «у мирі та дружбі, як колись». Тим самим гетьман намагався забезпечити підтримку турецького монарха своїм далекосяжним планам у Придунайському регіоні та відновити дружні стосунки з Кримським ханством. Сілістрійський бейлербей Сіяуш-паша, який відповідав за відносини Порти з Україною, ще на початку 1655 р. відзначав, що васальна підлеглість Чигирина Стамбулу мала відбуватися на таких самих умовах, як і Молдавського та Волоського князівств.
Турецькі посли неодноразово перебували у Чигирині і в 1656, і в 1657 рр. Так, наприклад, наприкінці січня 1656 р. повідомляв воєвода московського гарнізону в Києві про те, що до Туреччини після переговорів з гетьманом відбули османські посли. У березні 1657 р. до Порти на чолі посольства був висланий полковник Лаврін Капуста, який 22 травня мав прийом у Мегмеда IV. Під час цієї аудієнції український дипломат, очевидно, звертався до султана із проханням вплинути на кримського хана, щоб той не відмовлявся від мирних відносин з Українським гетьманством.
Чи вдалося українському гетьману залучити Османську імперію до втілення своїх військових та політичних планів у життя? Очевидно, що цілком ні, адже татари періодично відмовлялися від підтримки Війська Запорозького й переходили на бік польсько-литовського короля, що змушувало гетьмана знову шукати підтримки у Москви. Та й Османська імперія, яка була втягнута у війну з Венецією на Середземному морі, так і не змогла надати необхідного військового захисту козацькій України ні в 1651, ні в 1653, а ні в 1655 рр., коли оголошувалося про підлеглість гетьмана султану.
Ідею набуття Українським гетьманством протекторату Високої Порти вслід за Богданом Хмельницьким намагалися втілити у життя його наступники — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Брюховецький, Степан Опара та Петро Дорошенко. І лише останньому вдалося реально добитися військової підтримки Османів у боротьбі за «права та вольності» козацької держави з Річчю Посполитою та Московським царством.
