Не знаю чому, всі чекають осені як манни небесної. Як часу, коли щось зміниться. Коли все зміниться?
Послухай, - питаю хлопця, якого дві доби протримали у слідчому ізоляторі і навіть не годували. – Ти не знаєш, що буде восени? Куди ми всі летимо, який магніт нас тягне, чому ми так поспішаємо віддати усі борги до осені?
Не знаю, каже. Об’єктивно ніяких передумов, він же не піде добровільно у відставку? І Раду не розпустить, бо тим більше немає смислу. У них там монобільшість…
Це правда, ніякої логіки. Тільки риплять дошки під ногами, розумієш? І те відчуття, ніби гнила сцена ось-ось розсиплеться, і ми всі полетимо.
Куди полетимо? Та хто його знає. Хтось униз, хтось вгору, а інші на всі боки. Когось придушить, не без того. Тільки не нас, правда? Ми завжди сподіваємося, що тільки не нас.
Все частіше ловлю себе на аналогіях з минулого. Якесь постійне дежавю, коли ти пригадуєш, що це уже було, в останню каденцію Кучми, переш помаранчевим Майданом.
Тоді існувала якась непереборна, нічим зовні не підкріплена впевненість, що Президента у країні немає. Що людина, яка так називається, насправді не має права стояти на чолі держави. Що ось цей затинавий, матюкливий, несуразний, дрібний у всіх відношеннях чоловік не може за статусом бути вищим за мене і за людей, яких я знаю. Що жодне його слово не є вагомим чи авторитетним, і що він більше не заслуговує на наші почуття, навіть почуття вселенського сорому. Що він глибоко і безнадійно окремо, відокремлений від нашої країни, і що його відхід – це виключно питання часу. Питання місяців, а не років. Ну і способу, напевно.
От зараз воно те саме, один в один. Дивишся на «групу таваріщєй» і розумієш, що ти більше не глядач у їхній п’єсі абсурду. І якщо раптом хтось захоче забити двері у цьому театрі, поховавши всю трупу всередині, то я навіть сперечатися не буду чи апелювати до гуманізму.
Не в тому справа, що вони «нє смаглі». Їхня вина у тому, що вони від початку знали, що не зможуть. І тим не менше під час операції вигнали з операційної лікарів і самі взялися «доробляти». По лікті впершись у живе тіло, навіть не помивши руки.
До речі, сьогодні важливий день. Сьогодні лікарка, яка оперувала немовлят, зможе повернутися до незавершених операцій. Юлію Кузьменко перевели із цілодобового домашнього арешту на нічний.
Як ви гадаєте, - питають мене. – Це система відповзає?
Ні, вона не відповзає. Вона просто відчуває наближення осені.
