Життя й діяльність цього високовченого ченця Києво-Печерського монастиря досі залишаються маловідомими. Про нього наука знає набагато менше, ніж про його попередника — літописця Никона. А тим часом абсолютна більшість дослідників літописання взажає Нестора автором першого серед літописів, що дійшов до наших днів, — «Повісті временних літ». Його ім’я як складача «Повісті» назване в пізньому Хлєбниковському списку цього твору (XVI ст.), що викликало й досі викликає певні сумніви в авторстві Нестора. Однак, на мій погляд, немає реальних підстав поставити під сумнів причетність Нестора до складення «Повісті временних літ». Адже існують й інші джерела на користь авторства Нестора щодо «Повісті». «Києво-Печерський патерик» серед ченців, котрі були в Печерському монастирі в XI ст., називає Нестора, «що написав літописець», тобто літопис. Цим «літописцем» могла бути лише «Повість временних літ». У тексті вбереглись місця, де літописець говорить від себе. Вивчення таких місць дає можливість приписувати їх саме Несторові.
Як писав один із спеціалістів з історії давньоруської літератури — М. Присьолков, «єдина безсумнівна біографічна риса Нестора дійшла до нас у складеному ним «Житії Феодосія», де книжник, закінчуючи свою працю, визнав за потрібне нагадати читачеві ще раз про те, що весь матеріал «Житія» він зачерпнув із живої ще монастирської традиції.., тому що сам вступив до монастиря вже після смерті ігумена Феодосія, хоча й при першому його заступникові — ігумені Стефані (1074–1078), котрий не тільки прийняв Нестора до стада Феодосієва, а й сподобив «мнішеського одягу» й звів у дияконський сан». Додамо до цих слів, що на самому початку «Житія Феодосія» Нестор повідомляє, що воно було його другим твором, а першим стало «Житіє Бориса і Гліба». Народився він у середині XI ст.
«Києво-Печерський патерик» свідчить про великий авторитет Нестора серед монастирської братії. У цьому джерелі його ім’я поставлене поряд в іменами уславлених діячів давньоруської культури: Никона Літописця, Агапіта Лікаря, Пимена Постника та ін. М. Присьолков, котрому належить найбільш, здається, вдала спроба відтворення більш-менш докладної біографії Нестора, вважав, що той був зобов’язаний блискучою монастирською та літературною кар’єрою своїй вченості, інтелігентності та ерудиції.
Дослідники висловлювали різні міркування з приводу часу, в який Нестор завершив свою титанічну працю над «Повістю». Найчастіше називають 1111-й рік. То й була перша, Несторова, редакція «Повісті». На жаль, цей твір не зберігся в первинному вигляді. Незабаром після написання перший руський літопис (серед тих, що збереглися) було грунтовно перероблено. Після смерті Святополка Ізяславича (1113), що опікувався Києво-Печерським монастирем, на київський великокнязівський престол зійшов Володимир Всеволодич Мономах. Він увійшов у конфлікт з верхівкою того монастиря й передав літописання у заснований його батьком Всеволодом Видубицький Михайлівський монастир. Між двома угрупованнями вчених-книжчників, печерським і видубицьким, розпочалася запекла полеміка з метою завоювати першість в ідеологічній сфері. Це було основною причиною грунтовної переробки Несторової праці.
У 1116 р. видубицький ігумен Сільвестр склав другу редакцію «Повісті», а 1118 р. за дорученням сина Мономаха Мстислава було створено третю й останню редакцію цього твору — знову в Києво-Печерському монастирі, верхівка якого помирилася з київським князем. Вона й збереглася до наших днів. Та все ж таки сучасна наука бачить у «Повісті» творіння Нестора, вважаючи, що основні ідейні, наукові й літературні цінності його праці збереглись у всіх тих редакціях, варіантах і списках, що дійшли до сьогодення. Більшість вчених гадає, що Нестор помер незабаром по завершенні головної праці свого життя, в другому десятиріччі XII ст.
Як мовилось, нам мало відомо про життя й творчий шлях Нестора. Однак сама «Повість» характеризує свого творця як зрілого й мудрого мислителя, що написав цілісний історико-філософський і літературний твір винятково високого рівня, який підноситься над загальним рівнем середньовічного письменства. Досить сказати, що «Повість» не має аналогів у середньовічній європейській історіографії Як слушно писав академік Д. Лихачов, «Нестор зв’язав руську історію з світовою, надав їй центрального значення в історії європейських країн. Показати Руську землю в шерезі інших держав світу, довести, що руський народ — не без роду й племені, що він має свою історію, якою має право пишатися, — такою була прекрасна для свого часу мета, яку поставив перед собою складач «Повісті».
Літопис Нестора розпочинається словами, що й дали назву всьому його творові: «Ось повісті временних (минулих) літ, звідки пішла Руська земля, хто в Києві став першим княжити і як виникла Руська земля». Вільно й велично, наче Дніпро по весні, розливається й набирає сили епічна розповідь високовченого давньоруського історика. Недарма сам Нестор у «Повісті» під 1037 р. вдало порівняв книжки з ріками: «Адже великою буває користь від навчання книжного; книги наставляють і навчають нас... Це — ріки, що напоюють всесвіт, це — джерела мудрості, в книгах же незмірна глибина...»
«Повість» створена у відповідності з канонами світової середньовічної історіографії. В її основу покладено написаний близько 1095 р. у Печерському монастирі (здогадно його тодішнім ігуменом Іваном) так званий Початковий ізвод, що починався короткою оповіддю про заснування Києва братами-полянами Києм, Щеком і Хоривом. Перед цією оповіддю, творчо доопрацьованою Нестором, він умістив великий історико-географічний вступ, де описувались походження й найдавніша історія слов’ян, створювалась картина їхнього розселення з території прабатьківщини на величезному обширі Європи з одночасним розділенням їх на східних, західних і південних. Нестор увів до свого літопису витяги з «Казання» про початки слов’янської писемності, щоб зайвий раз наголосити на авторитетності й давності культури та мови слов’ян.
Історію сусідніх з Руссю народів літописець відтворив в основному на підставі візантійської хроніки Георгія Амартола, для написання ж історії східних слов’ян скористався з фольклорних джерел. Видатний узагалі знавець усної народної творчості й пам’яток давньої писемності (багато серед яких науці невідомі), він зумів надзвичайно розширити й поглибити джерельне підгрунтя Початкового літопису. Нестор доповнив сухі й короткі відомості про перших руських князів, створені складачем Початкового ізводу та його попередниками, мальовничими подробицями, запозиченими з народних історичних переказів і дружинних пісень, зокрема поетичними розповідями про те, як Олег облягав Царгород і загинув від свого коня; як Ольга за допомогою хитрощів завоювала столицю древлян Іскоростень; як Святослав ходив у походи й воював; як юнак-кожум’яка здолав печенізького богатиря, а хитромудрий старець перехитрував печенігів, що облягли Білгород, і врятував своє місто від розграбування та знищення й ін.
Першим серед руських літописців Нестор увів до свого твору державні акти Русі — тексти договорів князів Олега, Ігоря й Святослава з Візантією, а також документи великокнязівського архіву, що дозволило йому реально відтворити політичну історію Давньої Русі X–XI ст. Він використав також відомі йому візантійські та західноєвропейські пам’ятки писемності. Все це зробило його «Повість» у значній частині історично достовірною, а то й документальною.
Та головним, найвищим достоїнством «Повісті» є те, що цей твір, будучи сюжетно й хронологічно зверненим у минуле, водночас відгукувався на пекучі соціальні проблеми й ідеї сучасного його авторові життя й був за своєю історіософською концепцією націлений у майбутнє. Уважне й чутливе око Нестора помітило наближення доби удільної роздробленості ще тоді, коли почали ледь-ледь з’являтись її перші, невидимі для абсолютної більшості тогочасних політиків ознаки: наприкінці XI — на початку XII ст. Егоїзмові й корисливості князів і бояр, їхньому нехтуванню загально руськими інтересами книжник сміливо й відкрито протиставляє животворну і благородну ідею східнослов’янської єдності, закликає народ Київської Русі згуртуватися перед загрозою зовнішньої воєнної небезпеки, насамперед — перед вторгненням орд жорстоких і захланних половецьких ханів.
«Повість» яскраво й випукло малює свого творця патріотом рідної землі, людиною, що не боялась кинути в обличчя сильних світу того осудливі й викривальні слова. Тому ніяк не можна погодитись з висловленою М. Присьолковим в його останній праці з історії літописання[36] думкою, згідно з якою вчений всупереч усьому, що він писав про Нестора раніше, раптом зобразив його як гнучкого літератора — чиновника «політичної канцелярії» київського князя Святополка Ізяславича, що всіляко догоджав своєму патронові; як хитрого дипломата, бувалого політика й узагалі облесливого царедворця, котрий ліпив з історичних фактів усе, що подобалось його покровителю. Правим виявився вчений опонент Присьолкова професор І. Єрьомін, що відкинув таку тенденційну характеристику нашого першого історика й слушно визнав Нестора носієм високих доброчесностей, людиною, що зуміла піднестися над політичними пристрастями свого часу, мала послідовну політичну позицію й була виразником передової суспільної думки Київської Русі.
Головна історична заслуга Нестора полягає в тому, що він зумів виробити власний погляд на історію своєї країни, створити оригінальну світоглядну концепцію. Свою долю він не відділяв від долі батьківщини, завдяки чому головна праця його життя «Повість временних літ» сприймається не лише як величне епічне полотно, а й як ліричний твір, що найкращим чином характеризує його світлого й благородного творця.
