Нова конструкція, на вводі в експлуатацію якої був присутній особисто Президент Порошенко, стала найбільшим рухомим об’єктом у світі.
Дійсно, масштаби споруди дивували уявлення: 110 метрів заввишки, 257 метрів ширини, 164 метри довжини. Понад 10 тисяч людей в Україні та різних країнах світу працювали над виготовленням окремих деталей конструкції та їх монтуванням на місці. За словами голови держави, коаліція з 28 країн разом з Україною зібрала більше 1,417 млн. доларів для того, щоб її побудувати, а сама нова захисна споруда розрахована, щонайменше, на 100 років.
Час-від часу який-небудь захисник «Славного совєцкого прошлого» вчергове заводить шарманку, мовляв, «хочете позбутись радянського спадку – відмовтеся від радянських доріг та радянських будинків». Так і кортить відповісти йому: «Та забирай – лише не забудь прибрати з України ЧАЕС та Зону відчуження». Бо решта цивілізованого світу, на яку не впала радянська окупація, чомусь і живе не в «хрущобах», і їздить не по розбитих радянських бетонках, і аварійної ЧАЕС в них немає. Такий «прощальний подарунок» від того ще режиму болітиме Україні ще багато десятиліть. І єдине, що наразі можуть зробити українці – це надійно укрити джерело радіаційного зараження. Що, власне, вони й зробили – провівши надзвичайну дипломатичну роботу, залучивши безліч міжнародних партнерів та втіливши-таки амбітний та забутий проект, який Петро Порошенко буквально витяг з небуття й довів до кінця за пару років своєї каденції.
Якби ж ще можна було так само накрити рухомим укриттям й інші важливі речі, що за часів радянської окупації зазнали зараження, руйнації та мутації! Якби можна було сховати на 100 років ту віру в «доброго царя», який прийде – порядок наведе; ту суспільну ненависть до ініціативних та працьовитих людей, що є в масовій свідомості «баригами» та «хапугами»; то презирство до законів і одночасно – сліпу віру в те, що держава усім винна; той пієтет перед «старшими братами» з Москви і віру в «братній народ». І ще багато чого, що не дозволяє Україні повноцінно рухатись у цивілізацію, і раз у раз виносить у владні крісла людей із мізками, зараженими усією цією «ментальною радіацією». Колись, рано чи пізно, зараження таки пройде, і Україна піде уперед з новими силами. Але до того часу треба чекати, тримаючи стрій. «Саркофаг» сьогодні – це ми, небайдужі українці.
