Тема конфронтації із Заходом та можливого нападу Росії на Україну стала головною зовнішньополітичною темою щорічної прес-конференції Володимира Путіна. На відміну від інших тем, вона піднімалася на цій зустрічі із журналістами кілька разів, запитували і західні журналісти, і придворні пропагандисти, і представники умовних «ліберальних» медіа. Останній акредитований у Росії український журналіст Роман Цимбалюк повідомив, що його присутністю на заході (він відмовився йти до Кремля) наполегливо цікавилася адміністрація президента Росії, тобто хотіли, щоби питання про напад прозвучало ще й від представника українських медіа.
Така зацікавленість є цілком зрозумілою і її недавно продекларував сам Путін на колегії Міністерства закордонних справ Російської Федерації. Російському президенту важливо підтримувати на Заході «відому напругу», щоб схилити своїх співрозмовників до поступок. І це напруження підтримується не лише військовими приготуваннями Росії, а й словесними ескападами її правителя.
Саме тому Путін не дав – та й не міг дати – жодних чітких гарантій ненападу Росії на Україну, хоча питання про такі гарантії на цій прес-конференції ставилося неодноразово. Бо якби Путін чітко сказав би, що Росія на Україну не нападатиме, це послабило б напруження. А Путіну необхідно – особливо напередодні переговорів американських та російських представників у Женеві – щоб напруга лише посилювалася. Інакше адміністрацію Байдена неможливо буде спонукати до згоди з хоча б частиною путінських «пропозицій з безпеки».
При цьому Путін намагається довести, що головна проблема – це не можливий напад Росії на Україну. Головна проблема – це можливий напад України на Росію. І це зовсім не жарт. Путінську картину світу викладено на цій прес-конференції чітко. Україна – штучна держава, придумана більшовиками та відновлена Заходом для того, щоб послабити Росію. Росія і з цим погодилася і працювала з усіма її президентами, допоки не стався «державний переворот 2014 року». Тоді Росія просто не могла залишити у біді мешканців Криму та Донбасу. При цьому на Донбасі вона – не сторона конфлікту, а посередник. А Україна – сторона конфлікту, яка не виконує Мінські домовленості, не розмовляє із «представниками Донбасу» та готується до військового нападу на Донбас. А для того, щоб відвернути увагу від цих українських приготувань, говорять про можливий напад Росії – хоч ми й не говоримо, що не нападемо. При цьому Україну хочуть втягнути в НАТО та розмістити на її території ударні озброєння. І це при тому, що Київ прагне військовим шляхом вирішити проблему Донбасу і навіть Криму – не випадково ж проводять «Кримську платформу» вже після того, як «у кулуарах пообіцяли», що до питання Криму не повертатимуться. Тому це не Росія має надавати гарантії безпеки Україні. Це Захід має дати гарантії Росії – і негайно!
Разом з тим до переговорів з американцями Путін готовий, він явно хоче таких перемовин і з явним задоволенням сказав про реакцію Білого дому і консультації, що мають відбутися в Женеві. Тож консультації розпочнуться, незважаючи на весь войовничий тон російського президента.
Відкритим залишається питання, чого насправді Путін хоче досягти на цих консультаціях і як він поводитиметься, коли переконається, що з головними його вимогами, пов'язаними із гарантіями нерозширення НАТО та неозброєння України, на Заході погоджуватися не збираються. Чи повернеться російський президент до ідеї вторгнення, чи вирішить представити досягнуті домовленості – наприклад, про обмеження розміщення ракетних озброєнь, яких поблизу російських кордонів і так немає – як свою велику перемогу? І як у цю перемогу впишеться сам факт того, що Україна залишиться існувати і зможе, як і раніше, сама визначати свою долю?
