1935 року блискучий чеський письменник Карел Чапек завершує роботу над найзнаковішим своїм романом – «Війною з саламандрами». У ці роки літературна лектура – це все ще частина щоденного проведення часу, читання у кав'ярні, а не тільки перед сном. Роман спочатку друкується як серія фейлетонів у найпопулярнішій празькій газеті Lidové noviny і лише після цього виходить окремим виданням. Отже, перший читач роману Чапека знайомиться з ним одночасно з читанням новин. Ти можеш перегорнути газетну сторінку, що оповідає про заяви Верховного Саламандра, і на наступній дізнатися, що фюрер ухвалив рішення про створення та переозброєння німецької армії (так, це сталося лише у 1935 році), про прийняття Нюрнберзьких расових законів, про окупацію Італією Ефіопії та початок громадянської війни в Іспанії. Коли публікація роману Чапека в газеті завершується, до аншлюсу Австрії залишається ще два роки, як і до Мюнхенської конференції та розчленування Чехословаччини. Тому читач Чапека може вважати, що він насолоджується фантасмагоричним романом, який не має нічого спільного із газетною хронікою. Але насправді він читає саме газетну хроніку – просто реальні події запізнюються за провидінням Чапека на кілька років.
Зараз може здатися, що в цьому провидінні немає нічого виняткового: будь-кому було зрозуміло, що насувається війна. Але у 1935–1936 роках відчувалася лише невиразна тривога – і ніякого розуміння неминучої катастрофи для всього світу. Захід – та його частина, яка залишалася демократичною – як і зараз, не міг зрозуміти, яка небезпека є більшою з погляду агресії – нацизм чи більшовизм (італійський фашизм, нагадаю, незважаючи на свою очевидну зовнішню агресивність, виявлену під час захоплення Ефіопії, нікого особливо взагалі не турбував, поки Муссоліні не довелося стати беззаперечним союзником Гітлера. Так нікого у світі не турбував Лукашенко, поки білоруському «дуче» не довелося стати беззаперечним союзником Путіна). Більшість країн Центральної Європи орієнтувалася на «тверду руку», зневажала демократію та вірила, що диктатор зробить правильний вибір і вбереже паству від війни. Усі ці країни в результаті програли. Правителі, які зробили вибір на користь союзу із західними демократіями, переконалися у нездатності захисту суверенітету своїх країн від Гітлера та Сталіна ще перед Другою світовою війною та на самому її початку. Диктатори, які зробили вибір на користь Гітлера, програли на кілька років пізніше – разом зі своїми народами, зрозуміло, і на довгі десятиліття опинилися під радянським чоботом разом із тими, хто робив ставку на Захід. Втім, демократична Чехословаччина, голосом якої був Чапек, була знищена найпершою. І це дозволяє засумніватися: може, справа не в демократії, а в тому, що для сили зовсім не має значення, з чим мати справу.
І все ж таки я з цим не погоджуся. Тому що в Європі була країна, на яку напали однією з перших, яка брала участь у Другій світовій війні на боці тих, хто програв, – і все ж таки зберегла свій суверенітет. Це – Фінляндія. І нам дуже важливо зрозуміти, чому вона зуміла відбитися.
Я не знаю, чи читали у Фінляндії тоді роман Чапека – могли і читати, Чапека перекладали дуже швидко – шведською мовою, рідною мовою фінляндського маршала Маннергейма, книгу переклали вже 1936 року. Але фіни, на відміну від багатьох інших європейців, точно розуміли, що воюють із саламандрами. Простіше кажучи, що мають справу не з окупаційною армією, яка комфортно розташується «на квартирах» у разі перемоги, а з істотами, які все знищать. У багатьох європейців – і у жителів СРСР, до речі, теж – були ілюзії щодо Вермахту, тому що вони керувалися досвідом минулого і не розуміли, що цього разу Вермахт прийде разом із СС та функціонерами НСДАП. І тим більше у багатьох європейців були ілюзії щодо Червоної Армії – тому що вони не розуміли справжнього жаху системи, з якою довелося вступити в союз заради перемоги над Гітлером, не розуміли, що НКВС не відрізняється від СС, а НСДАП – від ВКП(б). Але фіни все розуміли чудово. Фінляндія була не просто частиною Російської імперії. Вона була країною, яку намагалися «радянізувати», країною після громадянської війни й поразки червоних. І при цьому – на відміну від країн по той бік Фінської затоки – вона залишалася демократичною країною. У її керівництва не було ілюзій, що зі злом можна домовитися, якщо впустити його у власний будинок. У Гельсінкі чудово розуміли, що Фінляндії загрожує не абстрактна Росія, чий імператор колись був великим князем Фінляндським, а бандитський режим, позбавлений будь-якого поняття людяності. Сталін був не російським імператором, ні. Він був Верховним Саламандром, що ховав огидний хвіст ящера у складках френча. І це розуміння лише посилювало готовність чинити опір.
До того ж фінський народ мав власну відповідальність за країну, а не віру у вождів. Фінська армія була частиною народу, а не гвардією авторитарного режиму. Це національне єднання справило таке враження на Сталіна, що навіть після Другої світової війни, коли, здавалося, він мав усі можливості для знищення фінляндського суверенітету, він вважав за краще обмежитися контролем над зовнішньою політикою сусідньої країни. Але до самої Фінляндії лізти не став, що й дало змогу цій країні пережити і сталінізм, і Радянський Союз, залишаючись демократичною державою, а не комуністичним лімітрофом. І ось зараз, коли, здавалося б, Фінляндію ніхто не чіпає і ніхто їй не загрожує, у Гельсінкі раптом заговорили про те, що ніхто не зможе перешкодити їй подати заявку до НАТО, якщо таке рішення буде ухвалено. А чому?
А тому, що у Фінляндії (і в цьому реалізм фінів відрізняється від реалізму великої частини наших співвітчизників, які щиро вірять, що прихід Росії – це просто зміна прапорів) знову побачили біля своєї хати саламандр.
