Причому гроші виводив не аби хто, а структури Ігоря Коломойського. Одіозний олігарх володів меншою частиною «Укрнафти». Проте зумів узяти під контроль підприємство, через ручне керівництво зумів організовувати фіктивні аукціони, аби згодом реалізовувати кільком так званим «підприємствам-переможцям» нафту та інші речовини за сильно заниженою ціною. А деяким навіть відтермінували оплату на кілька років, відтак, ті досі не розрахувалися за нафту.
Справи такого масштабу неможливо закрити швидко. Знадобились роки роботи слідчих, щоб принаймні зрозуміти, що саме трапилося з коштами напівдержавної корпорації. Тим часом сам Коломойський поїхав з країни і переховувався за кордоном – від гріха подалі, так би мовити. Бо не хотів стикнутися з деолігархізацією. Так, це була саме справжня деолігархізація – без пафосних гасел та недолугих законопроектів. Бо, само собою, не кожний великий бізнесмен може називатися олігархом, а лише той, хто використовує задля власного збагачення вплив на державні структури. А Ігор Валерійович використовував, ще й як. І коли шантажував уряд колапсом «Приватбанку», а сам тим часом виводив звідти 5 мільярдів вкладників. І коли поставляв пальне військам за завищеною ціною (ах ти ж наш патріот!). І коли грабував «Укрнафту» через підставні тендери. І навіть коли застосував свій вплив, аби ініціювати фатальну операцію під Іловайськом – аби узяти під контроль Зуєвську ГРЕС свого «колеги» Ріната Ахметова. І лише коли Коломойський почав губити політичну вагу – за нього, врешті решт, взялися слідчі.
Та, на жаль, не зуміли довести справу до кінця. Бо олігарх-утікач знайшов-таки шлях для порятунку. Коли протягнув у президенти актора зі свого телеканалу. А головою адміністрації (чи «офісу», не важливо) цього «президента» зробив свого адвоката. А начальником охорони цього «президента» – свого тілоохоронця. І ще безліч своїх людей просунув до влади. І тоді, звісно, справа «Укрнафти» одразу розвалилася. А сама компанія швиденько підписала зі структурами Коломойського «мирову угоду». І все – це більше не кримінальний злочин, а господарський спір, та й того вже немає. Справа «Приватбанку» поки ще існує (здебільшого на папери), бо надто резонансна. Але це усе не заважає олігарху відчувати себе господарем положення. І брати мільярдні держзамовлення. І списувати самому собі мільярдні борги перед державою. І отримувати величезні пільги по сплаті за електрику, а потім на цій самій електриці майнити біткойни. І рейдерити підприємства канадських інвесторів. І ще багато-багато чого робити. Майже не соромлячись. А навіщо йому соромитись, якщо Україна тепер – його? Втім, старший син Януковича та його друзі теж колись так думали. А потім був їм сюрприз…
