«Чого ти заводишся, просто в нього інший погляд. Він просто хоче миру. Вам треба з ним поговорити».
Насправді — не треба.
Колись давно я вірив у компроміси. Вважав, що людьми керує раціо. А потім до мене в Крим прийшла російська армія. Потім вона приїхала на Донбас і почала потроху розстрілювати мої ілюзії.
З’ясувалося, що вся пострадянська дискусія про Україну була не про те, якою Україні бути — нейтральною, проросійською чи прозахідною. Вона було про те, бути Україні чи не бути. І виявилося, що нейтральність — це тільки проміжна стадія для того, щоб вона стала «російською».
Я не випадково пишу це слово у лапках. Тому що Донбас довів: мріяти про Росію — зовсім не означає отримати Росію. Після захоплення півострова проросійський обиватель ще мав підстави вірити у «кримський сценарій» — коли чужа армія порівняно малою кров’ю приносить тобі пенсії в рублях. Та після того, як схід України перетворився на Сомалі, вірити в компроміси з РФ може або ідіот, або провокатор.
Мріяти про «рускій мір» у ситуації, коли він уже встиг утвердитися на території Донецька та Луганська, може тільки людина з відбитим почуттям самозбереження. Тому що капітуляція України означає не повернення до доби розвинутого Януковича. Програш Києва означатиме повернення до доби розвинутого «мотороли».
Ми двадцять три роки жили у порубіжжі та позаблоковості. З року в рік домовлялися з Москвою і приставали на компроміси. Та проблема в тому, що будь-який компроміс недостатній для Кремля. Йому потрібен буфер, а те, як складеться доля мешканців цього буфера, йому не важить. Доля Донбасу тому наочна ілюстрація.
Іноді історія уподібнюється до математики й може пропонувати аксіоми. Три — більше від двох. Сім на сім — сорок дев’ять. Немає сенсу розпочинати дискусії з тими, хто це заперечує. Деякі ідеї токсичні. Деякі люди ніколи не подорослішають. І справжній вік тут не має значення.
У них можуть бути різні мотиви. Хтось, втомившись від відповідальності, прагне сильної руки. Хтось ностальгує за молодістю та ерекцією. Хтось вірить у прогнилий захід чи сумує за номенклатурним статусом. Жодна з форм ностальгії за минулим не має сенсу, якщо вона знищує майбутнє.
І питання навіть не до люмпенів — вони непозбутні, як опади. Питання до тих, хто серйозно пропонує мені починати з ними перемовини. Хто вважає їхню точку зору рівновартою. Хто намагається легітимізувати її на рівні публічної дискусії.
І неважливо, чим вони керуються. Хтось, можливо, вважає за свою мету захист слабких і водночас забуває про те, що за спиною цієї меншини стоїть одна сьома частина суходолу. Хтось, мабуть, так довго обслуговував російських сателітів, що відрубав собі інші шляхи до працевлаштування. Хтось і зараз бере гроші в Росії. Хтось просто дурень.
Дискусія неможлива, як неможливий компроміс між онкологом і шарлатаном. Перемога першого призведе до виживання організму. Перемога іншого — до некролога. Той, хто вважає, що Земля пласка, юридично рівний з тим, хто знає про геліоцентризм. Але нікому не спаде на думку зіштовхувати їх у ток-шоу для зіставлення аргументів. І тим більше — брати за шкільного вчителя адепта слонів і черепах.
Війна стрімко скорочує простір допустимого. Дискусія про українське майбутнє була можлива до Криму та Донбасу — протягом усіх років, поки Москва та Брюссель конкурували за Київ. Тепер дискусії немає. Або ви чините опір агресору, або не вважаєте його за агресора. Але тоді вже доречніше вчинити як Анатолій Вассерман.
Який забрався геть.
"Дикий Захід Східної Європи". Купити книгу можна за цим посиланням:
https://vivat-book.com.ua/dikiy-zakhid-skhidnoi-vropi.html
А по этой ссылке можно купить русскую версию:
https://vivat-book.com.ua/dikiy-zapad-vostochnoy-evropy.html
