Якщо хтось уважає, що божевільні ідеї приходять до голови кремлівського диктатора безсонними ночами, і що він від народження – такий собі "месія" "русского міра", то глибоко помиляється. Світогляд усіх російських імперських вождів завжди живився мареннями "юродивих", - то старців, то "філософів", то, як от зараз, розмаїтих пройдисвітів з фальшивою позліткою "інтелекту" на "барскіх" пиках.
Мені вже не раз і не двічі доводилося писати про псевдонаукові вихлопи Владіслава Суркова. Колись майже всемогутній фаворит Путіна, такий собі "полудєржавний властєлін" на кшталт Меньшикова при Петрі I. Один з ідеологів "суверенної демократії" (власне з неї й почалися "царські" амбіції вчорашнього підполковника КҐБ), безпосередній керівник, за словами ексочільника СБУ Валентина Наливайченка, розстрілів "Небесної сотні" на українському Майдані Гідності. Відтак повитуха терористичних "псевдореспублік" "ЛНР/ДНР", укладач стратегії зміцнення режиму з акцентами на "глубінноє ґосударство".
Аж ось Сурков (насправді Асламбек Андарбековіч Дудаєв, уродженець Дуба-Юрта колишньої Чечено-Інгушської автономної республіки РФ) знадобився знову. Мабуть, не так він, як його сумнівний досвід керівництва покидьками на кшталт Ґіві, Мотороли, Пушіліна, Бородая, Захарченка та їже з ними. Наближення до престолу, очевидно, спричинене зверненням Держдуми до Путіна із проханням визнати "народні республіки". Своє повернення Владіслав Сурков не забарився відзначити у притаманному його "естетичній натурі" стилі. І з'явилася нова стаття "Туманне майбутнє похабного світу", у якій цей "філософ" ще раз стверджується як рупор "сором'язливого фашизму Росії". Він відсилає читача що далекого 1918 року, коли більшовики змушені були підписати з кайзерівською Німеччиною Брест-Литовський мир. І цей документ опозиційна преса (Сурков цілком рефлексивно вигукує: "Така ще тоді була!") назвала "похабним миром".
Сурков любить грати, точніше, - маніпулювати, - словами. Адже слово "мир" російською, знано, має два значення – стан без війни й світ назагал. Отож, і переносить метафору понад столітньої давності на сучасні реалії, називаючи світ довкола Росії "похабним".
Чому ж він такий мерзенний і брутальний, цей сурковський світ? Я не буду стверджувати банальщини про те, що наші враження від реальності зумовлені, перш за все, тим, що коїться у наших мізках. Я лише процитую Владіслава Юр'євіча, і читач одразу зрозуміє, у чому тут річ. "Розвал Росії, який почався у 17-18 роках минулого віку, і мовби зупинений комуністичною державою ціною колосальних жертв, насправді не припинився. Великий могутній Радянський Союз виявився на прорбу не фортецею, а чимось на кшталт чорнобильського саркофага, всередині якого тривали реакції поділу, розкладу і відчуження… Виходить, Росія після довгих років була знову відкинута навспак у кордони "похабного" миру. Не програвши війни. Не занедужавши революцією. Якоїсь смішної "пєрєстройкі", якоїсь каламутної гласності будо достатньо, аби клаптикова радянська імперія розповзлася по швах. Значить, фатальна вразливість вмонтована у систему".
А тепер згадаймо просторікування Путіна про "невиправдані подарунки" Совєтів у вигляді суверенних держав, які постали на їхніх уламках. Про його сповнену жовчі фразу: "Росію пограбували!". Про те, як з піною на устах кремлівський фантаст і його камарилья викладають на стіл краплені ними ж самими карти ультиматумів усьому світові, аргументуючи їх "безпековими питаннями". Той же Сурков, правда, кількарічної давності, надихає московську челядь на брязкання зброєю довкола України, - найласішого, але недосяжного шматка вчорашнього імперського бенкету. Ось що писав Владіслав Юр'євіч два роки тому: "Відносини з Україною ніколи простими не були, навіть коли Україна була у складі Росії. Україна для імперської і радянської бюрократій завжди була справою клопіткою. То отаман Полуботок підведе, то западенці до Гітлера перекинуться. Примус силою до братерських відносин — єдиний метод, який історично довів ефективність на українському напрямку. Не думаю, що буде винайдено якийсь інший".
А вже наприкінці 2021-го з-під його, з дозволу сказати, пера, вигулькнула фраза-квінтесенція нинішнього загострення путінської ідеї "собіранія зємєль": "Для Росії постійне розширення - не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття".
Судячи з таких світоглядних "аргументів", світ довкола Росії виглядає справді "похабним". Як, зрештою, і Росія для світу, який нарешті зрозумів, що має справу з брутальними злочинцями й бандитами, хай навіть вбраними у дорогі (від найзнаменитіших західних (!) брендів) костюми і краватки. Бо попри зовнішній блиск і буцімто дипломатичні манери "меньшікови" переходять на "фєню". Як, до прикладу, "сумна конячка" Лавров, який радить світові говорити з ним "по понятіях": "Пацан сказав, пацан зробив".
Я переконаний, що у західних столицях знають, як відповісти "похабникам". По суті, начерки цієї відповіді вже прочитуються у зверненнях Байдена, Джонсона, Трюдо. Тим паче в Україні, яка ось уже вісім років стримує новітню орду на своїх східних кордонах. В Україні, яка з огляду на свою цілком неочікувану, але відповідальну місію, стала форпостом демократії у світі, прикладом відданості її цінностям та ідеалам.
…І Росія відповзе, вмившись кров'ю, закапсулювавшись у власний "чорнобильський саркофаг" (ой, даремно, Сурков ужив цей зловісний зворот), який вибухне зсередини, поховавши анемічну імперію та її вождів.
