24 лютого 2022 року для всіх українців стало точкою неповернення у всіх сенсах. Неповернення до минулого життя, неповернення до колишніх уявлень і думок, а для когось неповернення у власну зруйновану окупантом оселю. Але для декого і звуки сирен, і бомбардування, і вуличні бої, і полон, і відчуття постійної небезпеки не лише від щохвилинної можливості загинути внаслідок потрапляння міни чи снаряду, але й опинитись на підвалі «освободітєлєй», відлунюють в свідомості дежавю. Все це було, і у що не вірилось, насправді очікувалось, наближалось і не давало спокою нічними жахіттями пережитого… 2014-й і 2022-й для переселенців мають значну відмінність. Наприклад, для них слово «підвал» означає не лише бомбосховище, але й катівню. А сусід не завжди є тим, хто допомагає збирати гуманітарну допомогу чи разом з вами вступає в територіальну оборону. Часто саме сусід був тим самим колаборантом-наводчиком.
З одного боку, переселенцям прихід окупанта доводиться переживати знову, відчуваючи обрив власної долі, а з іншого – катарсис війни тепер переживає вся країна. Україна тепер в повній мірі постала перед масштабом спільної біди, де вже немає розподілу на «корінних» і тих, хто «звідти». Ворог атакує повсюди, дістає своїми бомбами навіть на крайньому рубежі, де здавалось би поруч і ЄС, і НАТО. Він нарешті остаточно скинув всі можливі маски, якими водив за ніс як тих наївних українців, які не вірили в наміри Кремля окупувати всю нашу країну, так і світову спільноту з її занепокоєннями та прихильністю до мирних діалогів.
Переселенці – це та частина українського суспільства, яка не просто по-особливому рефлексує на нинішню трагедію, але й має той досвід, який багатьом українцям, на жаль, ще доведеться отримати.
«День» поспілкувався з журналісткою і письменницею Оленою СТЕПОВОЮ, яка до останнього знаходилась в окупації на Луганщині в 2014-му році і якій належить відома тепер всім фраза-гасло «Все буде Україна!».
«НАШ СПРОТИВ – ЦЕ АРГУМЕНТ У СВІТІ, ЩО МИ Є НАЦІЯ, МИ Є ДЕРЖАВА. І НАМ ВАРТО ДОПОМОГТИ»
- Олено, нам довелось вже пережити перший етап війни – окупацію наших міст на Донбасі. Минуло 8 років і, виявляється, що біда нікуди не поділася, не забулась, а настигла нас в ще більшому масштабі. У вас є відчуття дежавю? Чи відчувалось, що окупація наших територій і путінська агресія в Криму і на сході України – це лише етап, що під загрозою вся Україна?
- Дійсно, я думала, що снаряд два рази в одне і те ж місце не потрапляє. Виявляється, що потрапляє і ще й як. Але все ж таки відмінність подій 2014-го і 2022-го років існує. Особливо це відчутно нам, луганчанам, донеччанам. Ми знали, що за нами Україна. Ми знали в кого впиратись і куди падати. Ми усвідомлювали, що нам є куди тікати і де ховатись. Це психологічно дуже допомагало тим хто не міг вже чинити спротив. Зараз, коли запалав такий об’єм і довжина фронту, вся Україна проходить той етап, який ми проходили там на Донбасі. Тепер вся Україна усвідомлює, що нас українців нікому тримати за спину. Звичайно, Захід нам допомагає, але без нашої волі, нашої жаги до життя і усвідомлення власної ідентичності ніхто нам не допоможе. Наш спротив – це аргумент у світі, що ми є нація, ми є держава і нам варто допомогти, щоб зло, з яким ми зараз воюємо, не опинилось завтра біля їхніх воріт, а то й і у них вдома. Відчуття того, що падати і відступати вже нікуди, допомогло мобілізуватись і стабілізуватись всім українцям. Тоді в 2014 році я не бачила у всіх українцях такої згуртованості як зараз. Працювали волонтери, тримали оборону добробати, але в цілому по Україні зберігалось відчуття відстороненості. Була велика частина громадян, які сповідували позицію «какая разница».
Пам’ятаю, як ми буквально кричали про небезпеку для інших українських земель. Але більшість в це не вірила і я можу зрозуміти їх – в найгірше вірити не хочеться. Ми вимагали закриття кордонів з Росією і розвив політичних і економічних стосунків з агресором. Ми вимагали посилення безпеки України в тому числі в середині держави, адже хто як не переселенці знали рівень і масштаб роботи проросійських агентів. Простий приклад, в ОРДЛО було тисячі оголошень «перевезення в Україну без перевірок». В будь-яке наше місто можна було потрапити кому завгодно…
- Прохідний двір в тому числі для бойовиків, дехто з яких навіть лікувався тут.
- Так. Це була бомба уповільненої дії, яка могла вибухнути в будь-який момент, але бачили її здебільшого лише переселенці, бо відчували небезпеку кожною своєю клітиною на психофізіологічному рівні. Коли ми звертались до СБУ, до мерів міст, коли писали про це, говорили в ефірах, то на нас дійсно дивились в кращому випадку зі співчуттям і з певним подивом. Часто ми чули фразу «не нагнітайте!», «там наші люди!», «не треба будувати між нами стіни!». Так ніхто ж не заперечував, що там наша земля, але на війні перше правило – це безпека. Натомість таку позицію брехливого «замирення» використовувати проросійські сили, які навіть після всього що трапилось в 2014-му році не лише нікуди не поділись, але й відчували себе досить впевнено в тому числі в столиці.
- Ви сказали «на війні». Але у нас навіть не було воєнного стану, а слово «війна» звучало як публіцистична форма, а не юридичний термін
- Тепер нарешті ми все ж таки всі маємо відчути, що триває війна. І триває вона з 1 березня 2014-го року. Адже нам конче потрібна пильність та мобілізація на всіх рівнях і в кожному куточку країни. Переселенцям тепер дійсно доводиться входити в одну й ту ж воду знову, але вже зі своїм унікальним досвідом. На жаль мушу визнати, що місцеві, де я мешкаю зараз після того як полишила свою рідну оселю вісім років тому, абсолютно не свідомі всіх можливих небезпек, які полягають не лише у безпосередньому вторгненні російської армади. Війна багатогранна в своїх підступних небезпеках. Я досі чую від місцевих: як це так нас будуть бомбити росіяни? Ми ж то, луганчани, знаємо, що нас чекає і на що здатні росіяни. І окрім самих обстрілів буде мародерство, доноси в тому числі від місцевого населення.
- Часто саме деякі сусіди, деякі колеги або деякі близькі знайомі як раз схильні до цього.
- Саме так. На жаль людська природа не ідеальна. Не будемо забувати відому фразу про те, що Сталін покидьок, але хто написав 4 млн доносів? Все це фактори війни, терору. Там, де з’явиться окупант, почнеться бійка за кращий шмат – за подачки, за землю, за майно. Війна провокує не найкращі сторони суспільства. І до цього також треба бути готовими.
- Тому Путін і переніс війну, яка загрожує Росії зсередини, назовні. І тому він експортує на нашу землю відбірних покидьків, таких собі «Моторол», які йому всередині Московії непотрібні.
- Маємо пам’ятати, що все ж таки у нас два фронти. Перший фронт – це агресія Росії. А другий фронт – внутрішня зрада. Хто проводить цих окупантів в міста і села? Хто наводить їх на будинки так званих «бандерівців»? Хто ставить мітки для десанту? Хто, наковтавшись того ж Шарія, вже мислить себе при владі за нових окупаційних порядках? Це так звані лояльні до агресора місцеві.
- Це речі про які декому незручно часто говорити. Навіть психологічно я помічав в Києві схильність багатьох до згладжування гострих тем та схильності шукати компроміс з тими, хто відверто висказувався за «русский мир» та Путіна. Мовляв, ну то й що? Людина просто при своїх переконаннях.
- В нас залишається ще багато чого від радянщини. А саме закривати очі на очевидні речі і очевидні проблеми. «Не на часі», «це ранить», «треба почекати», «скоро світле майбутнє». Ми досі боїмось прямо говорити про болючі теми, наче нас за це будуть сварити або якось покарають. Таким чином ми очевидні проблеми просто консервуємо, а не вирішуємо їх. У нас або все красиво, або ми мовчимо і скаржимось лише на кухнях. Тепер в момент катастрофи ці проблеми почали проявлятись назовні.
«НЕ ЛИШЕ УКРАЇНСЬКА АРМІЯ ЗАРАЗ ЗУПИНИЛА НАВАЛУ, А ПЕРШ ЗА ВСЕ ГРОМАДЯНИ І ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ»
- В 2014-му році переселенці зіштовхнулись з ще однією проблемою. Багатьох з нас звинувачували що ми самі покликали біду – Росію. Але ж це не завжди було так.
- Я тут маю знову ж таки повторити – про це треба було говорити. Адже нікуди не подітись від того факту, що дуже багато, наприклад, луганчан або донеччан дійсно піддались на російську пропаганду. Коли біда почала стукати до наших дверей ми з вами звали місцевих виходити на мітинги, закликали до спротиву. Йшлось про наше майбутнє. Ми доносили, що патріотизм – це наш захист, а не порожній пафос. Мова – це наша безпека. Український прапор – це наша броня. Зберігаючи їх, відстоюючи їх, ми захищаємо не щось міфічне, а перш за все себе. Якщо б тоді в 2014 році всі наші міста на Донбасі повели себе так як це робить Харків, Херсон, Миколаїв, Мелітополь, Бердянськ та інші міста, куди преться «русский мир» на танках і своєчасно продемонстрували б своє неприйняття окупанта, то ситуація зараз була докорінно інша. Навіть якщо окупант все одно зайшов би в місто, то він би не закріпився. Тоді в 2014 році, якби хто не любив Росію, Пушкіна чи Достоєвського, треба було стояти єдиною жовто- блакитною стіною на кордоні з агресором. І боляче особливо нам з вами, хто в Луганську, Донецьку та інших містах поводив себе патріотично, відстоював свою державницьку позицію, але не міг протистояти суцільній апатії та колаборації з окупантом. Ворог подумав, що в Україні дійсно йому раді і що, якщо він захопив Крим, а потім Донбас, то так можна захопити і всю Україну. Сила ж Росії не в їхніх танках, літаках та ракетах. Сила Росії там, де є наша слабкість. Не лише українська армія зараз зупинила російську навалу, яка планувала загарбати Україну в лічені дні. Її зупинили перш за все громадяни і їхня громадянська позиція. Тепер на своїх ключових пропагандистських каналах росіяни, які повністю поглинуті своєю ж пропагандою з уявленням власної непереможності, заговорили про українську націю, про нашу єдність і спротив.
- Вважаєте, що там, на сході України нічого не змінилось в свідомості?
- Це проблема не лише сходу України, але й всіх тих земель, куди прийшла Росія задовго до 2014-го року. На жаль більшість людей там досі воліють жерти російську пропаганду і отримувати українську пенсію. Це наслідки докорінного зсуву в свідомості. Знаєте чим вони зараз переймаються в Луганську? Куди їм їхати за українською пенсією, адже Станицю і Щастя розбомбили. Те, що їхнє місто окупант відкинув в розвитку на багато десятиліть їх абсолютно не цікавить. І тут надія лише на наступні покоління, які конче не обхідно рятувати від цього тотального маразму, від злих проросійських і навіть прорадянських навіювань. Зараз ми історично маємо скористатись тим, що критична більшість українців усвідомила себе нацією. На жаль в 2014-му році на Донбасі у нас не було нації в повному сенсі цього явища і поняття. На жаль там дійсно була домінація «ватників», яким було зручно перебувати в умовах рабства і яким конче необхідно було повернути радянські закони існування. І ось вони й допомогли заїхати на нашу українську землі танками Путіна.
«І ДЛЯ ОКУПАЦІЙНИХ ВІЙСЬК, І ДЛЯ ОКУПАЦІЙНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ УКРАЇНА Є СУЦІЛЬНОЮ ПАСТКОЮ»
- Тим не менше згадані «ватники» - це лише елемент вторгнення. Проблема безумовно ширша. Як будувалась ця війна?
- Я можу сказати про головний фактор, який росіян не зупинив і навіть дозволив їм думати, що окупація України для них буде свого роду прогулянкою на танках. Вони були переконані, що по всій Україні буде так як на Донбасі. І це було їхньою величезною і ключовою помилкою. Наче заїхали гусари в гості до козачків. Галіфе, баяни, самогон, іконки і коровай. Це та картинка яку дав Донбас і Крим.
- Фактично в Кремлі повірили у власний міф, який вони створювали, культивували, нав’язували і пірнули в нього, як в теплу ванну уявлень про Україну
- Саме так. Це ключовий фактор війни, яку ми маємо зараз. І все це під соусом єдиного народу, українських заробітчан в Москві та начебто спільній історії. А ще подивіться на наш медіа-простір. У нас тут і Шуфрич, і Шарій, і Ківа, і кого тільки не було з тих хто пропагував проросійські імперативи. Це видавалось, як щось природнє. Адже і Шуфрич, і Ківа, і інша наволоч заходила до парламенту, як представники народу, створюючи відповідну картинку. І все це на тлі абсолютної безкарності і вседозволеності проросійських олігархів, яким, як вже могло здатись, належить вся Україна. Чому Путін намагався витягнути з пилу Януковича? Тому що він дійсно переконаний, що Янукович щось значить для українців. Кремль створив собі симулякр, мовляв, Україна – це такий собі «кримо-донбас». І Кремль дійсно створив у нас потужну проросійську платформу, яка мала стати окупаційною владою. Таке майбутнє здавалось неминучим. І так робить Росія усюди, куди вона заходить – відбирає лояльних і ставить їх на чолі окупаційних адміністрацій. Таким чином вона наче не до чого. Створюється видимість, що при владі там все одно місцеві, а насправді колаборанти. Цих колаборантів готували заздалегідь. В тому числі зараз перед наступом формувались списки лояльних.
- Але це вийде не усюди. Доля «поліцая» не завжди гарантована.
- В тому то й справа, що просуваючись далі вони бачать, що не все так просто з цими окупаційними адміністраціями. Їхні адепти під прицілом. Українці не сприймають зрадників, які тільки й чекали на прихід російських військ. Вони в небезпеці. Їхні партії вже ніколи доброю волею народу не пройдуть в парламент. І чим глибше зайдуть російські війська, тим більше за ними шириться український тил. Отже і для окупаційних військ, і для окупаційних адміністрацій Україна є суцільною пасткою. Реальність їм просто ламає всі стереотипи, що демотивує їхні сили вторгнення. А всі ці ігри в псевдо-республіки вже нікому не цікаві навіть серед тих хто в своїх хворих уявленнях ще якось їх собі сприймав. Чого варта нещодавня ганебна і нікчемна історія з «ХНР» на Херсонщині… Таким чином вибудувати щось повноцінне на нашій землі навіть за допомогою місцевих зрадників окупантам не вдасться.
- Взагалі дуже дивно, що Кремль не врахував очевидних речей. Але навіть по військовій операції можна побачити їхні прорахунки, в які раніше повірити не можна було. Всьому світу навіювався стереотип величезної потужної російської армії. Мовляв, принаймні в Україні вона буде непереможною. На ділі бачимо самовбивчі кроки з боку російського воєнно-політичного командування.
- Знову ж таки, росіяни дійсно звикли жити міфами і будь-що, що підживлює ці міфи, лише ще більше їх культивує. Крим і Донбас, де ворог ще до 2014-го року панував через своїх агентів на вищих посадах, переконав Кремль, що йому Україна може дістатись легко. Одним бліц-кригом. А весь світ цей зухвалий напад проковтне, як він проковтнув окупацію українських територій в 2014-му році. І навіть продовжував не лише мати стосунки з Росією, а й нарощувати їх.
Взагалі Росія висмоктала все що можна з окупованих територій. А тепер їй реально доводиться витрачатись. Щодо людських втрат, то переконана, що вони їх не дуже рахують. Але і з нашого боку культивувались свої міфи. Одним із таких міфів: не провокуйте, а то Путін нападе. Ось Путін вирішив і напав. Більш того, напав він ще 1 березня 2014 року. Йому для цього приводу не треба. В його руках безмежна влада в тому числі над слухняними ЗМІ в Росії. Вони виправдають будь-який його злочинний крок. Отже від нас не залежало нападе Путін чи ні. Від нас залежала лише наша здатність до оборони.
«МАЄМО ЧЕРГОВУ ХВИЛЮ ГЕНОЦИДУ І ОКУПАЦІЇ В УКРАЇНІ»
- Зараз триває черговий етап війни. І це теж важливо проговорити, що не про відокремлені проміжки часу, а про причинно-наслідкові зв’язки
- У людей дійсно почались часові зсуви. Коли почалась війна і які були її причини не всі усвідомлюють.
- І тут, коли ми говоримо про настрої на сході України, необхідно пригадати не лише 2014-й рік, а й часи Голодомору. Українців буквально винищили на тих землях і їхні оселі штучно заселяли росіянами. А росіяни відповідно і зараз відкриті до проросійських імперативів та кремлівської пропаганди.
- Якщо уважно подивитись на тих хто відкрив двері Путіну і зустрічав російських солдат в 2014-му, то дійсно це в основному потомки тих ким заселяли схід України після Голодомору 1933-го року. Українська нація понівечена геноцидом. Страх і тотальне винищення – це ті інструменти, які застосовувала Москва тут давно. Так, це дуже важливий історичний фактор, який треба завжди пам’ятати. А зараз маємо чергову хвилю такого геноциду і окупації в Україні. І це треба було безкінечно проговорювати. Тим більше після крові, яка полилась з 2014-го року. Замість цього нас частували, вибачте, тупими ток-шоу для олігофренів. Нас всіляко намагались примітивізувати, звести наш кругозір до рівня ідіотських перепалок, безплідних суперечок. Яскраві картинки і абсолютно вихолощений смисл. І це в той час, коли всі суперечки та політичні баталії мали б мати другорядний характер порівняно з питанням нації і розбудови держави. Треба постійно проговорювати хворобливі питання громадянського суспільства без якого неможливий ефективний спротив і розбудова цивілізованої країни.
- Не дарма війну Росії проти України все частіше називають війною московського безправ’я з цивілізацією. І ті питання, які ми не проговорювали, замість нас проговорював окупант, нав’язуючи своє бачення стосунків влади і суспільства. Росія заповнювала наше «радіомовчання» своєю пропагандою.
- У нас із загальнонаціонального діалогу випало безліч в тому числі історичних тем. Їх піднімали одиниці, як-от газета «День». А на
загал робились поверхневі вкиди на які суспільство легко клювало. Всі ці 8 років ми грались в псевдо політику, в політичні проекти без ідеології, в торгівлю місцями в парламенті,
тощо. Існували олігархічні мішки з грошима, які ці проекти живили. А джерело цих грошей, як правило, російське. І ось в момент великої біди ми, як осліплені, знаходимо в собі те,
що було в нас штучно приспано. Ми почали роздивлятись самих себе. Що ж, слава Богу, що українці все ж таки не розгубили свої цінності, а отже нам є за що боротись. Росія ж,
скільки б крові вона не пролила, очевидно вже програла.
«КОНЦЕНТРАЦІЯ НА СПІЛЬНІЙ МЕТІ ОБОВ’ЯЗКОВО МАТИМЕ РЕЗУЛЬТАТ»
- Я хотів би повернутись до першого питання. Повномасштабне вторгнення Росії, яке відбулось 24 лютого, для багатьох переселенців, які вже бачили війну і перебували в цьому стані постійної небезпеки з втраченими оселями, понівеченими долями, було очікуваним. Так, в нього не вірилось, як не можна здоровим глуздом збагнути божевільну мету маніяка. Але все одно всередині нас переслідувало відчуття недовершеності, наче щось має статись, бо існуюче статус-кво з окупованими землями і загрозою для державності очевидно було незагоєною раною. І ось тепер переживаємо не просто дежавю, а шанс відновити справедливість. Як це відчуваєте ви?
- У мене парадоксальні відчуття свободи і видиху від дикого болю, який душив нас ці 8 років. Це дивне відчуття, адже всі ці роки ми жили із зашморгом на шиї і камінням на душі. Це як рушниця, яка обов’язково має вистрілити в останньому акті. Це «заморожений конфлікт», який рано чи пізно мав знайти свою розв’язку, адже він ніякий не «заморожений», і не конфлікт, а етап війни. Ми, переселенці, чекали на цей напад Росії. Можливо не всі. Можливо хтось змирився з існуючим станом речей та розпочав життя заново і знайшов новий комфорт. Але особисто я можу порівняти це відчуття з тим, що відчували люди в 1937-му році, коли в страху чекали, що за ними прийдуть, і коли чекісти стукали в двері, то вони видихали… бо нарешті прийшли. А далі розв’язка – або свобода, або смерть.
- Олена, вам належить відома всім фраза: «все буде Україна!». Не всі знають, що ця фраза з’явилась на Донбасі. Як вона народилась?
- Вона дійсно
народилась в 2014-му році в Свердловську Луганської області, коли нас обстрілювали з території Росії. Обстрілювали три доби з градів з російського селища Гуково, а ми сиділи в
підвалі. Пам’ятаю, як собака у мене буквально плакала на колінах, тремтіли коти. Особливий час… Тоді на Донбасі популярною була фраза «Все буде Донбас!». Коли я вилізла з
підвалу, то перше, що я написала: «Все буде Україна!». Я в це вірила тоді і вірю зараз. Це не просто фраза, це моя молитва, яку тепер повторюють тисячі українців. Далі були знову
обстріли і знову підвали. Одного разу я знову увійшла в інтернет і побачила мільйони (саме мільйони!) лайків під моїм постом, безліч слів підтримки на різних мовах світу. В той
момент я зрозуміла, що це означає, коли ти дійсно віриш. Це наш егрегор, енергетична структура мільйонів, які вірять в конкретну мету. Хтось може з цих уявлень посміється, а я в це
вірю і знаю, що така концентрація на спільній меті обов’язково матиме результат. Я молюсь цією фразою і відчуваю неймовірне єднання, особливо, коли чую від всіх родів військ «все
буде Україна!», які починають нею зведення, до Генерального штабу, від волонтерів до Президента. Ця фраза належить вже не мені, а Україні. А це значить, що ми обов’язково
переможемо і на парад нашої Перемоги ми підемо з гаслом «все буде Україна!»
Валентин ТОРБА, «День»
