Зразу оговорюся, цей допис не претендує на наукову розробку, і є виключно особистою думкою автора. Не більше.
Коли ми говоримо про нацизм, то в першу чергу пригадуємо про нацизм німецький, тобто про ідеологію націонал-соціалізму гітлерівської НСДАП. Проте, це далеко не єдиний подібний приклад в історії. Ознаками нацизму називають його національну й расову нетерпимість. Звісно, особиста юдофоюія Гітлера й Геббельса та напівбожевільні ідеї «нордичної раси» Розенберга сильно вплинули на світогляд німців в період нацизму. Але наріжним каменем, що дозволив нацистам стати владою а потім кинути німців зі зброєю в руках проти половини Європи було не це. Було почуття набагато більш сильне, через яке Гітлер був просто приречений з’явитися у Німеччині, якщо не цей то якийсь інший. Почуття це – постімперський синдром багатократно посилений гіркотою приниження після воєнної катастрофи.
Просто пригадайте умови в яких Гітлер прийшов до влади. Німеччина програла Першу Світову війну. Німеччина втратила всі свої закордонні колонії. Німеччина втратила частину територій які вона вважала своїми – ті відійшли Данії, Франції, Бельгії та відродженій Польщі. Навіть Литві. За Версальською мирною угодою Німеччині сильно обмежити армію і заборонили мати авіацію, флот та генеральний штаб. Німеччину примусили виплатити чималі репарації. Практично всі досягнення Бісмарка були поховані в мить.
Які настрої панували в післявоєнній Німеччині я навіть переказувати не буду – Еріх Марія Ремарк, сучасник тих подій, у своїх романах змалював їх дивовижно. Німці почувалися приниженими, пограбованими, безневинно звинуваченими. Ситуація просто потребувала того, хто показав би німцям головного винного і заявив про відродження «Тисячорічного рейху». Все подальше було справою техніки.
Але основним було саме це – постімперський синдром. З чим це порівняти? Автор цих рядків був у ситуації коли його звільнили з всеукраїнського видання і коли треба було повертатися назад – у бізнес конструктором. Я дуже гарно пам’ятаю те почуття кривди та приниженого почуття власної гідності. Але. Тоді я взяв себе в руки і просто повернувся у бізнес. За якийсь час я реалізував себе як блогер і як письменник. Як мені розповіли згодом, сили волі зробити так само вистачає далеко не всім, хтось спивається і псує життя сусідам. Ще один приклад – чоловік покинутий дружиною що пішла до більш успішного та турботливого.
Людині, яка в своєму мозку є громадянином імперії і представником імперської нації дуже важко змиритися з втратою імперського статусу. Соціологам гарно відоме це явище і чучасна Росія – дивовижний приклад. Я дуже гарно пам’ятаю, як після розвалу Союзу і до президентства Путіна Росію не по-дитячи шпетило. І справа була не тільки у клятих 90-х, періоді початкового накопичення капіталу, шаленому бандитизмі, тощо. Справа була в тому, що вся Росія від пересічного сантехніка до генерала не уявляла собі як жити далі? Просто нагадаю, що саме тоді за рейтинги між собою змагалися КПРФ Зюганова та ЛДПР Жириновського. Росія металася між комуняцьким вчора і великодержавно-імпреським позавчора. Нічого іншого вона не розуміє. Обрання Путіна президентом багатьма сприймалося як благо – в ньому бачили альтернативу комуністам і чорносотенцям. В Сталіні теж, до речі свого часу бачили помірковану альтернативу радикалам Троцького.
Марно пригадувати, що винними у цьому стані речей для росіян були США та НАТО, а українці стали зрадниками, які «продали велику країну». Згадайте шовіністичні віршики Бродського та істерики Солженіцина щодо України. «Як ви можете просто розірвати все, і жити самі?» - вам розповісти скільки разів я чув це від росіян?
Борис Немцов колись сказав, перевага Путіна в тому, що він дає росіянам саме те чого вони хочуть. Що міг дати Путін людям які казилися від постімперського синдрому – ми бачимо прямо зараз. Він дав їм рашизм. Так само як Гітлер німцям – нацизм. Померла імперія потребує жертв доти, доки не буде добита остаточно.
