У дитинстві я колекціонував листівки – це називалося чудернацьким словом «філокартистика», але мені просто подобалося. Захоплення допомогло моїм заняттям журналістикою: коли я вирішив, що більше хочу писати, ніж читати, то продав букіністам свою величезну колекцію фотографій кіноартистів і на виручені кошти купив першу машинку, червону, марки tbm de lux, ось з того часу й друкую.
Але були листівки, які букіністичні магазини зацікавити не могли. То була колекція портретів героїв війни. Київське видавництво «Мистецтво» у виданні цих фотографій було набагато креативнішим, ніж московські видавці. У радянській столиці видавали просто набір акварельних портретів. А у Києві створювали справжні художні фотографії, герої на тлі бойових машин чи сцен битв, самі листівки – червоного чи жовтого кольору. На мене цей дизайн справляв незабутнє враження. Називалися набори листівок «Люди безсмертного подвигу», акцент був на уродженцях України та відомих радянських воєначальниках. Мені здається, саме дизайн цих листівок спонукав мене займатися історією Другої світової війни, читати радянські та доступні західні мемуари, розбиратися, хто і за що отримав зірку героя чи солдатський орден «Слави» трьох ступенів.
Згодом я зрозумів, що те, що для мене було природним – пантеон численних військових героїв – не було даністю. Що в роки самої війни й особливо в перші повоєнні роки у війни був один герой – той, з чиїм ім'ям нібито йшли в бій червоноармійці. І те, що він когось нагороджував, було радше монаршою милістю, ніж справжнім визнанням заслуг. Вождя на війні цікавили міфи, а не люди. Про сталінські ревнощі ходили легенди. Після війни Сталін позбавлявся надто популярних полководців – не буду зараз обговорювати питання їхніх справжніх талантів і моральних якостей, але сам факт того, що маршала Жукова генералісимус відправив на заслання на Урал після відповідного принизливого рішення політбюро, а маршала Рокоссовського – на заслання до Польщі, є незаперечним. А на чолі збройних сил був тоді маршал Булганін, який, втім, жодного дня ніде не служив. Ще важче пробивалася до людей «солдатська правда». Зараз символічним здається те, що цей прорив зробив саме киянин Віктор Некрасов своєю книгою «В окопах Сталінграда». І хоча з цим твором режим примирився, кар'єра Некрасова, як відомо, завершилася викривальними статтями в радянських газетах, еміграцією та позбавленням громадянства.
Появою тих самих героїв, набори із фотографіями яких я купував, Радянський Союз був зобов'язаний насамперед хрущовській «відлизі». Новому керівництву країни необхідно було продемонструвати, що війну виграв зовсім не «найбільший геній усіх часів і народів», а сам народ. Що мужність проявили люди, які боролися в армії, які жертвували своїм життям заради перемоги. Герої отримали імена. Втім, у роки мого дитинства стала вимальовуватись нова карикатура на сталінізм – бажання тодішнього глави держави оголосити себе головним героєм війни. Леонід Брежнєв став маршалом і отримав орден «Перемога», яким могли нагороджуватися лише полководці. Я ніколи не забуду, як у перший день роботи нового музею Великої вітчизняної війни – зараз це Музей Другої світової у Києві – я зайшов до зали бойової слави за кілька хвилин після того, як її залишив Брежнєв. І з здивуванням побачив, що його прізвище знаходиться нагорі, над прізвищами решти всіх героїв війни. І все ж таки навіть генеральний секретар міг бути лише першим серед інших – закреслити прізвища людей, що воювали, він уже не міг. На той час уже було видано десятки книг. І аж ніяк не тільки про маршалів та генералів. І аж ніяк не тільки про знаменитих льотчиків та танкістів. Про солдатів, простих солдатів, які отримували свої заслужені ордени «Слави» – теж. Так, звичайно, цей масив інформації потім допоможе Путіну у створенні павутиння «побєдобєсія». Але хіба сучасних росіян зараз цікавлять герої та подвиги? Так, вони можуть пройтися з їхніми портретами на 9 травня, щоб потім викинути до баку для сміття – і вся зацікавленість. Тому що пам'ять про тих, хто розумів, що таке війна, змістилася у бік гасла «можемо повторити» – і повторюють!
А тепер спитайте себе, імена яких героїв війни за порятунок України знаєте ви? Ні, не чиновників, не якихось там радників, а справжніх героїв – тих, завдяки кому ми все ще живемо у нашій країні та віримо у перемогу. Героїв, нагороджених президентськими указами, але анонімних для журналістів та співвітчизників. Героїв, які рятують міста та стоять до останнього. Тих, про кого ми повинні пам'ятати завжди – навіть тоді, коли забудемо прізвища політиків і їхніх радників також.
Знову ми – країна безіменних героїв, і знову забуваємо про те, що війна – це людські долі та подвиги.
